Unknown - i c66bbbbf7dda0d4b

Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!

Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу

цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубли-

ком біля його носа.

— Пошакалити — це святе, — зауважив з розу-

мінням. — А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш

сказати?

Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом,

вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.

Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу

посмішку.

Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:

— Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш

небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу.

36

37

Ми ж вас знаєте як шануємо — один ви у нас і лиши-

Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопив-

лися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду не-

ся з незручного ящика:

праведного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…

— Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?

— Що ти? — кинув з презирством. — Ти гопота

Страшний чоловік кивнув на пощерблений са-

дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто

мовар:

майстерню бомбив?

— І це забери!

— Падлянки не зроблю — скажу як є: зуб даю —

Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом ки-

не знаю! Але якщо накажете — пущу свист, дізнаю-

нувся у двері.

ся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!

Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на сві-

— Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси

жому весняному протязі.

креслення міг поцупити, — отримаєш срібний карбо-

Олексій Богданович Крапка, колишній перший по-

ванець.

мічник обер-поліцмейстера департаменту, улюбле-

— Хре… що? — не зрозумів злодюжка. — Яке хре-

ний учень завідувача розшукового відділення, ко-

щення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. —

лезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого

І з надією знову завів: — Відпустіть, дя-я-я-ядечку

(до слова, засновника науково-технічного підходу

Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!

в боротьбі зі злочинним світом), а нині — околоточ-

— Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знамен-

ний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову по-

ням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше: клав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на

крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому

чоло і поринув у медитацію…

братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували —

* * *

прошу лише повернути. По-доброму.

— Креслення? — розгубився самоварник, чоло на-

…Що не кажіть, а військові оркестри — видовище

пружив: — Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми

урочисте і навіть зворушливе.

люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо

А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед

вам потрібно — землю урию!

відплиттям судна, то душа починає злітати над хвиля-

— Уриєш, не сумнівайся, — кивнув страшний чо-

ми разом із чайками!

ловік. — А завтра увечері скажеш, хто тут порядок на-

Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку,

водив, ваші чи заброди.

змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих

— Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, —

тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в не-

тяжко зітхнув самоварник. — Можете самі пересвід-

бо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил ра-

читись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як

зом із небесним музичним військом.

один. Зуб даю: не наші то були.

Позаду оркестру — Дніпрові схили, не зелені, а бі-

— Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.

лі від цвіту.

38

39

Попереду — спалахують відблисками хвилі, не си-

Червоний килим стелиться від корми аж до бру-

ні, а з золотавими і срібними загравами.

ківки — пані та панове з авто та екіпажів вихо-

Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипа-

дять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачи-

лубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі

ти змогли.

на язики репортери вже охрестили «монстром», піддав-

Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають

ши критиці намагання міської влади вдихнути життя

голубів. Діти з батьками чи боннами — в матроських

в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.

костюмчиках.

Але нехай балакають газетярі, а відремонтова-

Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі

ний — саме під «круїзний»! — пароплав відпливає за

схожі на букети (спеціально переодягали в костюми

годину. І поважних гостей на нім — хоч греблю гати.

епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.

Щоправда, не знають репортери, що високі гості —

А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношни-

а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся

ків у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.

світська богема з усіх куточків імперії — квитки не

Усе як годиться, все солідно!

купували.

Пані та панове кофієм пригощаються за білими сто-

А на запрошення Київського судноплавства — без-

ликами. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!

коштовно провести «п’ять пречудових днів» — відгук-

Свято!

нулися залюбки.

Але не для всіх…

І хоч витрати для компанії великі, а сенс у тому є: як-

Принаймні для Мусі остання доба — мука пекель-

що перший круїз удасться на славу — на другий від-

на. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, бою не буде. І вже за великі кошти.

їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, Тому каюти першого класу червоним оксамитом

квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!

оббиті, палуби — білі, циганський хор та балет на й-

На касі про це свідчить красномовний напис. Сер-

няті, офіціанти — з кращих ресторацій. Навіть цируль-

дешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так

ня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти

і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І ві-

і танців, посуд — з Китаю, напої — французькі, ко-

концем — клац!

ров’ячих туш в льодовні — мов дерев у лісі.

От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без

Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут

сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці

і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні май стри, проходять. На ній щільно застебнута блузка з висо-

що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Па нянки смі-

ким коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-ка-

ються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки бі-

напе голова непристойно свербить від спеки, чере-

лі в глину занурюють — одне задоволення ди витися!

вички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому

Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вий шли

тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно

подивитися на відплиття, купують карамельних півників.

витирає.

40

41

Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою хо-

— Я що, на клоуна схожа? — запитала грізно і з пе-

вається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять

реможним виглядом вийняла з пухнастого ридикю-

годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спо-

ля кольорову картонку, пішла на наступ — прямо на

стерігає — що вона робитиме.

Мусю, пройшла повз — до білої урни у вигляді лев’я-

А робити їй немає чого. Хіба що також спостеріга-

чої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиді-

ти за поважною публікою.

ла). — Ось вам! — і вкинула картонку в пащеку.

Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.

і не дуже.

Картатий товстун сумно закляк.

Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею — че-

— Вбили… Зарізали…

реватий дядько в картатих брюках, сперечаються про

Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» — і по-

щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.

нуро побрів убік буфету рану душевну заливати.

— Фаїночко, голубонько, — досить голосно репе-

Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої мор-

тує «картатий», — та стійте ж заради Христа! Це ж

ди косує — все їй цікаво.

усього на чотири дні!

Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить. Інакше як

— Та хоча б і на годину — не поїду! — ледь озир-

панянці інститутського вигляду до урни руку засунути!

нувшись, відказує пані і різко зупиняється. — Ви що

Повагалася — засунула.

мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати!

Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.

Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як

А вона така сама, як в убієнного пітерського інже-

потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, — не

нера — «Запрошення…».