ваня - Unknown
-Тобто це твій ідеал, твоє найдорожче бажання?
-Так!
-Чи зможеш ти згадати про нього, коли виникне нагальна потреба застосувати силу?
Я замислився і з невпевненістю промовив:
-Думаю, що так…
-О… То ти лише думаєш?
-Ні, зможу! – набравшись рішучості, сказав я.
-Добре, тоді сиди на підлозі там, де сидиш, не підводься, не рухайся й спробуй не опиратися ні за яких умов, добре?
-Гаразд, – здивовано промовив.
Адам витягнув молотка й кілька здорових гайкових ключів з ящика. Він наближався до мене, я б сказав, навіть підкрадався, у його очах горів якийсь запал, то було щось на кшталт погляду хижака, який прямує до своєї жертви. Своїм інстинктом сили я відчув з його боку ворожість і вже хотів підвестися й приглушити в ньому його зверхність. Але не зробив цього… Я зрозумів!.. Це було випробування, на якому я мав показати, що дійсно знайшов у собі дещо, що відволіче мене від сили. Я спершу отетерів, а потім почав думати про політ у країну мрій, про веселих чаклунів, почав заспокоюватися.
Перший удар по голові Адам завдав молотком. Інструмент від зустрічі з моєю довбешкою лише розлетівся на друзки. Звичайно, від потужності удару я вже валявся на землі, а не сидів. Болю не відчував, шкіра не посиніла, не зазнала жодних змін, тому єдине що стривожило мене – думка про відплату, якої я хотів завдати за таке зухвальство, за те, що хтось посмів зі мною так себе поводити. Я знав, що то в мені промовляє сила, тому ще дужче пірнув у «свій світ дитинства». На моєму обличчі спостерігалося, як тяжко мені дається боротьба з інстинктом. З інстинктом – не з Адамом. Я мружився, кривився, заплющував і розплющував очі. З усіх сил намагався не піддаватися провокаціям Адама, але він, вочевидь, поки не мав жодного наміру приглушити своє бажання перевертати мене на землі ногами й гамселити залізними ключами. Коли всі ключі вже зламалися, Берелі схватив мене однією рукою за ліву руку, іншою за ліву ногу і жбурнув у стіну. Дякувати, що місіс Крекворк мала сьогодні вихідний і не перебувала у замку, бо подумала б, що в підвалі почався землетрус. Я відчував, як в Адамові накопичується ще більше ворожнечі. Не відповідати силою на його силу ставало все важче. Він схопив мене рукою за горло і дивився мені в очі з жагою розірвати мене, а я боровся зі своїми думками про силу, які прагнули увірватися в «світ мого дитинства». Берелі поставив мене на ноги й ударом своєї ноги мені у груди відправив знайомитися з іншою стіною підвалу. Я впав обличчям додолу і вже не ворушився, як зовсім раптово припинив відчувати агресію з боку Адама. На мить здалося, що я подужав своє прагнення сили, бажання помсти на стільки, що вже й не відчуваю його з боку Берелі. Але як виявилось, Адам самотужки зупинив своє прагнення відчайдушно гамселити мене. Ось так невимушено взяв і зупинив, за долю секунди він перетворився з навіженого, оповитого думкою про силу, на спокійного хлопця. Він підійшов, допоміг підвестися й промовив:
-Це було неперевершено. Дивовижна витримка. Тепер вірю тобі, ти насправді знайшов свій закуток…
-Так розумію не було іншого способу переконатись у правдивості моїх слів! – перервав його, струшуючи фарбу з одягу, яка прилипла після поцілунку зі стіною.
-А чому б і ні. Це просто й легко, – посміхнувся.
-Подивись на що перетворився твій підвал!
-Нічого, в мене так багато часу зробити ремонт… Вічність! – зухвало промовив він. – Ну що ж, думаю тепер ти готовий жити серед людей.
-Як це розуміти?
-Всі місяці, що ти живеш у мене, будучи безсмертним, ти бачив зі смертних лише мою покоївку. Місіс Крекворк – добра жінка, віддана, не прагне повчати, не гнівається, тому з нею легко спілкуватися. Але там у світі багато інших характерів, люди можуть на тебе неважно зиркнути з-під лоба чи промовити зайве слово, яке тобі не сподобається, ти розгніваєшся, твоя лють може завдати шкоди невинним перехожим. Саме тому було так важливо знайти річ, яка тебе заспокоює й не дозволяє знавісніти. Завжди пам’ятай це! Згадуй про своє місце спокою якомога частіше!
-І що ж далі?
-Сьогодні більше нічого. Ми потрудилися на славу. Завтра поїдемо у місто й проведемо гарно час, погуляємо, поспілкуємося з моїми знайомими. Будемо відпочивати. Будемо розважатися.
Ми піднялися з підвалу до вітальні, Берелі дістав зі стелажу книгу, сів у крісло, був хотів читати (він багато читав), але я ще в нього дечим поцікавився:
-У підвалі… Як ти так швидко звільнився від думок про силу? Що змусило тебе різко облишити бити мене?
-Я ж не перший рік безсмертний. Досвід і тренування. Ось і все! – відповів він.
-Зрозуміло.
«Теж так хочу!» – подумалось. Я пішов у свою кімнату, та самостійно, вже без Адама, медитував аж до самісінького наступного ранку.
***
День, коли я знову знаходився серед живих, виявився шаленим на нові відкриття. І перше зробив відразу, вийшовши з Адамової машини на центральній вулиці його рідного містечка. Він привіз нас туди о десятій ранку. Вулиця кишіла людьми. Був вихідний. Взагалі Адам казав, що всі відзначали свято нового дня чи щось на кшталт того. Погляд чоловіка, який мимовільно на мене подивився, лишень подивився, бо дещо шукав на вулиці. Він був нетутешнім – тримав у руці клапоть паперу схожий на карту… До чого це я?... Так ось, його погляд не сподобався мені, мене розгнівало, що ця особа, яка не має ніякої могутності, яка не в змозі заподіяти мені жодної шкоди, наділена можливістю жити на Землі. Так! Нехтував тим, що чоловік не володіє силою, яку маю я. Божевільні думки суперечили роздумам про захист людства, про роль безпеки суспільства у моєму місці спокою. У ту мить мені здавалося, що не варто перебувати на цьому світі, якщо ти, простий смертний, навіть не спробуєш ніколи мене, такого міцного й нестримного, здолати, а якби й спробував, то помер би без вагань. Адам помітив мій задумливий погляд:
-Вони такі беззахисні!
-Люди?
-Так… Саме тому їх треба обороняти!
-Але чому ж тоді мені хочеться…
-Позбавити його життя? – продовжив моє речення Адам, кивнувши головою у бік чоловіка з мапою. – Це оманлива думка. Згодом вона... Еволюціонує… Зараз ти мислиш найпростішим чином. Усі думки сконцентровані на силі, тому й не цінуєш безсилля інших. Але з плином часу зрозумієш, що кращого життя, ніж смертне не існує.
-Чому це? Безсмертя що, гірше? – збентежився.
-Я ж тобі сказав – сам зрозумієш. Я не можу тобі насаджувати своїх роздумів. У тебе повинно бути своє бачення. Воно з’явиться, не хвилюйся.
Але на той час я в це не вірив. «Що може бути краще, ніж бути могутнім безсмертним?»
Адам провів мені екскурсію містом. До другої години дня ми дісталися центральної площі. Зібралося дуже багато людей, всі бурхливо викрикували різні привітання на честь свята. Мені це дуже не подобалося, злило. «Чому вони радіють, вони ж колись помруть і, що далі, от що?» – бентежило питання, але звідки воно виникло, яка йому причина, так і не збагнув.
-Стримуй себе! – надоумив мене Берелі, відчувши мою ворожість.
Стримувати себе було легко, ніхто ж в мене не кидався інструментами, не дубасив ногами. Адам розповідав про історію площі, що вона зазнала багатьох архітектурних змін, але я його не слухав. Адже наступна думка, яка виникла: «Я б спромігся розгромити це містечко за чотири дні! Можливо, й швидше…» Але навіщо мені це здалося не розумів. «Звідки в голові з’явилася така ідея?.. Напевно, сила спонукає про таке мислити».
-Адам, здається, я почуваю себе недобре, – прошепотів до нього.
-Ти прагнеш кудись застосувати свою потужність, звільнити енергію. Але потрібно боротися. Тут твоє місце спокою мало чим зарадить, переконай себе, що ти здатен стримуватися від використання сили в моменти, коли навіть її не потребуєш!
Я переконував себе, як міг, переконував, що можна обійтися без сили, без її застосування, але сам у це не вірив. Дивним здавалося, що хоча й не вірив, але силу застосовувати у той момент не хотів, я її ніби відштовхував, не сприймав. І це було надзвичайно, здавалося, що я її контролюю.
Залишивши площу, ми подалися до якогось шинку. Зайшовши у приміщення, підійшли до барної стійки. Адам привітався з барменом. Він познайомив мене з ним, розповів, що це його найліпший друг. Бармен Енді був смертним років тридцяти. Я не йняв віри, як найліпшим другом безсмертного може бути людина. Енді був дуже радий зустріти Берелі, адже вони «вже так давно не бачилися». Адам розповідав про своє відрядження, про іноземні вина, він казав, що більше ніж півроку керівництво змушувало його слідкувати за виробництвом напою на якійсь фабриці. Я здогадався, що Берелі бреше йому, ці півроку він навчав мене концентруватися, самозаглиблюватися. «Енді не знає, ким насправді є Адам». Берелі відрекомендував мене як свого кузена. Вони з барменом ще довго ділилися враженнями про час, який не бачилися.
Доки вони спілкувалися, а я сидів біля них мовчки, мене зацікавили люди, які перебували у шинку і розпивали горілчані напої. Вони розмовляли, сміялися, пили за чиєсь здоров’я. Гидко було дивитися, я почував себе незручно. «Вони п’ють, а я – ні? Я теж хочу, тим паче випивка – мої колишні ліки від будь-яких проблем!» У цю мить, ніби читаючи мої думки, Адам попросив Енді налити нам рому. Я так давно не пив нічого алкогольного, аж від самісінької своєї смерті. Я підніс склянку до вуст, зробив ковток. Смак був той самий – я згадав його, але напій ледь п’янив, легка запаморочливість натякала, що на безсмертних алкоголь не має такого впливу, як на живих. Усвідомлення цього нового факту мене трохи засмутило.
