ваня - Unknown
-Домовились, – відповів я, навіть не сперечаючись з ним. Можливо, мені вже було начхати на тата?
Так і зробив. Повернувся до гуртожитку. Зібрав деякі речі. В аеропорту Адам купив нам квитки на найближчий рейс до Англії. Через годину ми вже сиділи у зручних кріслах на борту. Адам казав, що він любить вишуканість, тому взяв нам квитки до першого класу. У літаку нестримно хотів у нього щось запитати ще про безсмертних, проте навколо були люди, тому відповідно ніякої розмови в нас би не вийшло. Ось так мовчки аж до самого замку відбулася моя подорож на навчання, аби стати вартовим.
До замку прибули о дванадцятій годині дня. Я побачив одиноку величаву будівлю, інших будинків поряд неї не було. Адам не мав сусідів, лише хвойний ліс довкола розкішного маєтку. Нас зустріла якась покоївка, жінка похилого віку.
-Містер Берелі напевно зголодніли з поїздки? – запитала вона, знімаючи наші пальта. Я зрозумів, що вона – смертна, яка не володіє таємницею свого господаря: по-перше, не відчував її силуету, жаги сили, по-друге, вона спитала про їжу, але, скоріше всього, Адам також не хоче їсти, бо за всі три дні мого безсмертя я ні разу не зголоднів.
-Нам по мисці Вашого німецького супу, місіс Крекворк. Були б дуже вдячні, якби Ви приготували його за своїм старим німецьким рецептом, – відповів Адам.
Покоївка пішла.
«Дивно. Можливо, лише вартові не відчувають голоду?» – подумалось тієї миті.
-Я не хочу їсти! – сказав Адамові.
-Я також, але це не заважає нам насолодитися тихим обідом.
-Але це ж безглуздо! Чи не краще перейти одразу до справи?
-Слухай, хлопче, – я засміявся від його слів. Він це сказав, ніби йому років п’ятдесят, хоч виглядав на двадцять п’ять максимум, – єдине, чого мені хочеться, окрім сили, – це спокій, а на навчання в нас є ціла вічність, принаймні років сімдесят точно.
-Скільки? – здивувався.
-Це жарт… Престон очікує тебе побачити ще не скоро, тому нам немає куди поспішати… Ходімо, покажу твою кімнату.
Ми піднялися на другий поверх цього великого замку на три вітальні, дві кухні, вісім спальних кімнат і троє ванних. Замок знаходився дуже високо над рівнем моря. Берелі казав, що тут цілорічно лежить сніг. Моя кімната була надзвичайно простора, на ліжку вмістилось би щонайменше вісім осіб. Взагалі все це набагато відрізнялося від того, що мав у гуртожитку, тому початок моєї подорожі заінтригував. Адам сказав, щоб я прийняв душ і спускався до обідньої зали.
Усі меблі цього маєтку коштували чимало, вишуканий дизайн дивував простотою та легкістю сприйняття кожної деталі. Пообідавши й подякувавши покоївці за смачну страву, Адам розповів, що місіс Крекворк працює в нього недовго, а крім неї, за замком більше ніхто не доглядає, тому вона дуже цінна особа в його житті.
Ми спустилися до гаражу, розташованого під замком. Там знаходилися три машини, кожна з яких описувала певну епоху історії, прожиту господарем. Мене вразило, скільки часу вже Берелі є безсмертним. Ми сіли у чорний мерседес. Спустилися до лісу. Саме там, як казав Адам, проходитиме наше навчання.
Адам вів мене все глибше в ліс. Я насмілився поставити питання, відповідь на яке цікавила ще у заповіднику:
-Ти сказав, що ми не маємо почуттів, але там, біля озера, я відчував лють і злість. Так чи ні?
-Це не ти відчував, а твоя сила, твоє прагнення позбутися її частинки. Вона ще не раз даватиме про себе знати, має над тобою владу. Ти її жадаєш, а вона прагне бути застосованою, – відповів він і додав. – До речі, безсмертні ще й холодом не переймаються, тому скиньмо свої пальта, відчуймо себе володарями пори року.
Ми зробили ще кілька кроків. Вийшли з лісу… Дійшли до одного з обривів гори, точніше, ми стояли на вершині обриву. Берелі вдихнув повітря на повні груди. Повітря було свіже, таке чисте, п’янке. З цього місця можна оцінити усю красу цієї гори, її велич. Мені було приємно стояти тут. У цю мить без жодних сумнівів я довірився Берелі. Тепер він мій наставник, він навчить бути тим, ким мені призначено стати. Адам підійшов до краю урвища, роздивився по боках, випрямився, здалося, відчув якесь блаженство, потім повернув голову до мене. Він промовив:
-За мною!
І стрибнув з обриву.
***
Дивуватися нічому. Немає нічого надзвичайного у тому, що безсмертний стрибнув зі скелі. Єдине, що мене зацікавило: «Як він приземлився?». Я підійшов ближче до краю, подивився униз з обриву. Землі не бачив, лише чи то туман, чи дивний сіро-прозорий дим виднівся. Ситуація нагадувала мені момент, коли хотів впасти з даху високоповерхівки, щоб розбитися на смерть, ось тільки зараз падати доводилося з іншої причини. Я відійшов на шість метрів від краю обриву, аби розігнатися. Щось у голові промовляло, що так буде екстремальніше, захопливіше. Я набрав швидкість, щосили відштовхнувся від землі, підлетів десь на два метри уверх, а потім стрімко полетів головою униз. Думок абсолютно не існувало в ту мить, нічого не відчувало й моє тіло. Все видавалось просто й легко. Як казав, коли марив самогубством, «Стриб і все!»… Земля наближалася. Мені не хотілось впасти всім тілом додолу на такій шаленій швидкості, тому я з легкістю перекрутився і приземлився на обидві ноги, трішки застрягши у ґрунті. На обличчі в мене з’явилася сором’язлива посмішка, як у закоханої школярки.
-Ну як відчуття, смертнику? – запитав Адам, який сидів на гілці сосни (він впав з обриву на те дерево).
-Невже ми з тобою стрибали зі скель, коли ти мене навчав? – запитав його з сарказмом, адже Адам повчав мене смертного, а смертний би не вижив після такого.
-Але ти ж більше не здатен покинути цей світ, тому практику краще проходити таким чином, – посміхнувся він. – Приєднуйся до мене, залізь на гілку!
Я підійшов до сосни. З легкістю, застромлюючи пальці аж у стовбур міцного дерева, викарабкався догори.
-Медитація – це засіб, який надасть тобі контролю над силою. У моменти люті, гніву та ненависті подарує шанс зупинитися. Так, саме шанс: вміння заглибитись у себе не гарантує тобі повного контролю…
-Але щоб розлютитися потрібно, щоб хтось тебе розлютив… – перервав Адама. Він плавно підняв руки доверху, заплющив очі, почав медитувати і продовжив:
-Чи щось. Тебе може розлютити усе, що не сподобається. Це наш недолік, – він підняв одну ногу й стояв іншою на гілці, тримаючи нею рівновагу, – повторюй за мною.
Я підняв руки догори, випрямив одну ногу горизонтально й заплющив очі.
-Прислухайся! Що ти чуєш? Що ти відчуваєш? Що коїться у твоїй голові? – запитав він.
-Чую… Нічого не чую. Я відчуваю спокій. Ні… Дещо інше… Щось… Не знаю що…
-Відчуваєш тривогу?
-Ні, дещо… дещо пригадую…
-Пригадуєш? Що ж ти пригадуєш?
Я дійсно спантеличився якоюсь музикою, тепер її чув і почав собі уявляти:
-Я бачу тебе. Ти дістаєш дивні блискучі кинджали і віддаєш мені… Ні, зачекай… Це я обрав кинджали, ти мені їх вручаєш… Я радію, ніби мені сім років… Ні, мені і є сім років! – крикнув. Від свого видіння я втратив рівновагу. Впав з гілки на землю. Берелі спустився, простягнув мені руку:
-Підводься! – я встав. – Блискучі кинджали – це єгипетські тризуби, схожі на японські саї. Вартовий у ранньому віці обирає зброю, яка його приваблює, а я навчаю нею користуватися…
-І де ж мої кинджали? – здивувався, що вони ще не в мене. Ніколи не тримав їх у руках, принаймні в цьому житті, а з голови вони не зникали.
-Вони в замку, не хвилюйся так, з ними нічого не трапиться. Я їх тобі поверну, – заспокоїв мене Адам. – Ходімо покажу ще одну річ.
Я йшов за ним. Ми опинилися біля невеличкого замерзлого озерця. Берелі наказав йти на середину озера. Він зупинився, оглянувся і сів на лід, схрестив ноги, поставив лікті на вистовбурчені коліна, доторкнувся великими пальцями обох рук до вказівних, заплющив очі і ось так сидів. Що ж було робити, я повторив за ним.
-Спробуй віднайти місце, у якому тобі буде затишно, в якому б найменше огортало прагнення сили! – промовив він. – Не думай ні про що, лише про задоволення, яке зовсім не повинно стосуватися сили.
-Добре, – згодився.
Але як не намагався, у мене не виходило. Ми просиділи на озерці днів зо три ось так медитуючи, але ніякого місця, де б мене не переслідувала у думках сила, не знайшов. Проте я відчув, у чому полягає задоволення від медитації – ти лише наодинці з собою прагнеш віднайти свою сутність! Берелі казав, що поки не віднайду цього «безсилового» місця спокою, ми не будемо продовжувати. Тому так кожного разу по днів три протягом цілих двох місяців ми чи то медитували на гілці сосни, чи посеред озера, чи в підвалі його замку, чи навіть просто у льодяній воді озерця, занурившись у неї з головою. У воді чомусь було сконцентруватися найлегше: хоч ми й не дихали, але роздуми не залишали нас, вони ставали більш глибокими. Крім того, Берелі розповідав мені, що найкраще в безсмерті те, чого ти не помічав, коли був живим. «Наприклад, їжа для нас тепер не основне джерело енергії, але лише зараз можна насолодитися кожним шматочком обіду, не поспішаючи. Можна відкривати для себе кожного дня дещо, що ти не помічав, будучи смертним… Павука, який звив собі сітку в кутку кімнати. Можна спостерігати, як квіти вітають ранок й тягнуться до сонця, як падає роса, як пташки в’ють гніздо… Як вміють радіти люди й як вони вміють страждати. Саме тепер ти ніколи не втомлюєшся пізнавати світ, тобі дана така можливість, тому гріх нею нехтувати!» – казав учитель.