Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
22. Заподіяна посягаючому шкода повинна бути співмірною не тільки з небезпечністю посягання, й з обстановкою захисту.
Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для негайного відвернення або припинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає. Верховний Суд України рекомендує в цих випадках враховувати місце і час нападу, його раптовість, неготовність для його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини справи (п. 5 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).
Сукупність цих обставин може різним чином вплинути на характер обстановки захисту. В одних випадках вона може скластися відносно сприятливо для особи, яка захищається, а частіше навпаки — на користь того, хто
посягає (це так звана несприятлива обстановка захисту).
Відносно сприятливою слід визнавати таку обстановку захисту, за якої особа, яка обороняється, фактично має явну перевагу над особою, яка посягає. За такої обстановки особа, яка обороняється, повинна усвідомлювати, що для забезпечення ефективного захисту немає явної необхідності заподіювати посягаючому тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а необхідно і достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, пошкодити чи знищити майно тощо. На це звертає увагу і Верховний Суд України, пропонуючи з’ясовувати у справі, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільне небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання (п. 2 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).
Якщо особа, яка захищається, мала таку можливість, то вона повинна скористатися нею. Тому співмірним у такому випадку повинен визнаватися такий захист, під час якого посягаючому заподіюється нетяжка шкода (наприклад, тілесні ушкодження середньої тяжкості), незалежно від ступеня небезпечності вчиненого посягання. Заподіяння тяжкої шкоди є перевищенням меж необхідної оборони, оскільки така шкода явно не відповідає обстановці захисту.
Несприятливою для особи, що обороняється, слід вважати таку обстановку захисту, за якої її реальні можливості щодо негайного відвернення чи припинення суспільне небезпечного посягання є відносно рівними, а тим більше поступаються можливостям нападника. За такої обстановки особа, що захищається, щоб успішно відвернути чи припинити посягання, змушена заподіювати нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, бо тільки вона спроможна відвернути чи припинити посягання, але за умови, що посягання становить велику суспільну небезпеку. Це пояснюється тим, що заподіяння шкоди посягаючому повинно відповідати не тільки несприятливій обстановці захисту, а й небезпечності посягання.
Так, співмірним слід визнати захист, здійснений М. Він о восьмій годині вечора повертався додому, коли ж порівнявся з оголеним до пояса незнайомим п’яним парубком Я., той раптово напав на нього і безпричинно побив, заподіявши легкі тілесні ушкодження, а потім переслідував, погрожуючи вбивством. М. витягнув із кишені ніж і крикнув, щоб Я. до нього не підходив, але той, вигукнувши «Вб’ю», впритул наблизився до М. Останній ткнув Я. ножем і поранив його в груди з ушкодженням лівого шлуночка серця. Внаслідок цього потерпілий тут же номер. У даному випадку у М. були всі підстави вважати, що в діях Я. міститься реальна загроза його здоров’ю та життю, оскільки той, будучи молодим за віком і фізично сильним, поводився дуже агресивно, побив М., вибив йому зуб. У свою чергу, М. — хвора людина, має вроджений порок серця, побоювався, що не зможе захистити себе іншими засобами, хоча і намагався втекти. За таких обставин очевидно, що М. діяв у неснриятлививій обстановці захисту і заподіяв Я. тяжку шкоду (смерть), що відповідала вчиненому ним посяганню на життя та здоров’я М.
23. Отже, співмірність захисту означає відносну відповідність (не рівність і не пропорційність!) між заподіяною посягаючому тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями) і посяганням великої суспільної небезпечності, а також несприятливою для того, хто обороняється, обстановкою захисту. При цьому обов’язково має враховуватися суб’єктивний стан для того, хто обороняється, в момент захисту. Очевидно, що останній не завжди може точно співмірити свої дії з небезпекою посягання та правильно оцінити обстановку захисту внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної посягаючому шкоди слід виходити із суб’єктивного сприйняття посягання особою, що обороняється, його небезпечності та обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпеці посягання чи обстановці захисту». Пленум Верховного Суду України виходить з того, що «якщо в такому стані вона не могла оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону» (п. З постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).
Взагалі, заподіяння посягаючому шкоди у стані сильного душевного хвилювання не виключає наявності у того, хто захищається, стану необхідної оборони.
З урахуванням змін, внесених до вироку в касаційному порядку, П. визнано винним у тому, що він у стані сильного душевного хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протиправного насильства з боку його батька — П. М., вдарив того кулаком в обличчя і пошкодив праве око, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження. Судова колегія в кримінальних справах ВСУ встановила, що потерпілий П. М., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив із сином сварку, під час якої виштовхував того з квартири в коридор і схопив його рукою за обличчя, травмувавши ліве око. У відповідь на такі дії П. в свою чергу вдарив батька кулаком в обличчя і теж спричинив йому травму ока. Із цих обставин справи випливає, що потерпілий застосував до П. протиправне насильство, від якого той мав право захищатися. Причому характер і засоби в даній ситуації відповідали характерові й небезпечності посягання. Проте наведені обставини не були враховані під час розгляду справи судом, касаційною і наглядною інстанціями.
Судова колегія і президія обласного суду дійшли помилкового висновку, що в діях П. є склад злочину, передбаченого ст. 103 КК 1960 р., па тій підставі, що він заподіяв батькові тяжкі тілесні ушкодження в стані сильного душевного хвилювання. Суд не врахував, що П. одночасно перебував і в стані необхідної оборони (оскільки мав право на активний захист від фізичного насильства, застосованого до нього потерпілим) і при цьому не перевищив її меж. Тому його дії не містять складу злочину (Судова практика…. — С. 10—11).
24. Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, порушила вимогу про співмірність захисту.
Відповідно до ч. З ст. 36 КК «перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу».
Із закону очевидно, що ексцес оборони має місце там, де заподіяна посягаючому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідає або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність зазначеної невідповідності означає, що об’єктивно (з урахуванням ціннісної оцінки) заподіяння посягаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень) перебуває в очевидній, різкій невідповідності або з небезпечністю вчиненого ним посягання, або із обстановкою захисту, що склалися для того, хто обороняється. Водночас і особа, що обороняється, повинна усвідомлювати таку явну невідповідність. Вирішальним тут є суб’єктивне ставлення особи, що обороняється, до заподіяної шкоди. Звідси випливає, що перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу (статті 118 та 124 КК також передбачають відповідальність лише за умисні злочини). Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяжкої шкоди з необережності.
Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння посягаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), що явно неспівмірна з небезпечністю вчиненого ним посягання або явно не відповідає обстановці захисту, що склалася. Це дає можливість виділити два види ексцесу оборони.
