Олесь Бузина - Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину

Чикаленко знал всех в тесном украинском движении. И Грушевского, и Винниченко, и Михновского, и Сергея Ефремова. В Центральной Раде сложно найти хоть кого-то, кто не был бы его приятелем. Точнее, его «утенком», которого Евгений Харлампиевич, по собственному шутливому выражению, «высидел».

После Фальц-Фейна, промышлявшего, примерно, в тех же местах, что и мой герой, остались страусы и лошади Пржевальского, а после Чикаленко — весь тот зоопарк, который мы называем «национальным возрождением».

Евгений Чикаленко, родившийся в 1861 г., был прямым потомком запорожских казаков. Часть из них после ликвидации Сечи была переведена на Кубань. Из другой части составили Бугское казачье войско. Вот в нем-то и нашел свое место дед Чикаленко, Иван Михайлович. Он дослужился только до урядника — казачьего унтер-офицера, а его двоюродный брат (кузен, как называл своего пращура по боковой линии Евгений Харлампиевич) погиб в войне 1812 года. «В храмі Спасителя в Москві, — писал в мемуарах Чикаленко, — де на стінах вирізані імена убитих в Наполеонівську війну офіцерів, стоїть і ім'я прапорщика Годорожія-Чикаленка, кузена мого діда».

Земля в Новороссии, как называли тогда нынешний юг Украины, отвоеванный при Екатерине II у Крымского ханства, стоила копейки. Экспорт хлеба давал баснословные прибыли. Если дед Евгения Чикаленко еще был простым урядником, то его отец стал одним из богатейших херсонских помещиков и выслужил на гражданской службе дворянство. Поэтому маленького Евгения (обратите внимание — модное дворянское имя сыну папа дал явно с оглядкой на героя пушкинского романа!) отдали на учебу во французский пансион в Одессе. Но там ему в руки попался том Гоголя: «Тарас Бульба зробив на мене таке вражіня, що я цілими днями не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові: вечорами я довго не міг заснути і все мріяв про те, як би його, як Колумб, найти нову землю і там заснувати Запорізьку Січ; або величезною китайською стіною обнести давнє Запоріжжя, про яке раніше я читав у нашому підручнику, але не звертав уваги».

Приехав на каникулы в родные Перешоры, Евгений поделился своими фантазиями с братом. Тот выругал его и сказал, что примет меры, «щоб мене вилікували від тих фантазій». Но всю последующую долгую жизнь Чикаленко будет пытаться вернуть выдуманного гением Гоголя Тараса Бульбу на землю Украины. А получаться будут только Грушевские, Винниченки и прочие «гадкие утята».

Отец Евгения Чикаленко рано умер. С матерью он разошелся еще до смерти, и детей воспитывал дядя — жесткий и ехидный реалист. Учеба в Одесском пансионе, где вольного сына степей заставляли разговаривать по-французски, быстро надоела. Мальчишку, грезившего идеями воскрешения запорожцев, перевели в Елисаветградское реальное училище. Там он жил в семье Тобилевичей — создателей первого украинского профессионального театра. Три брата Тобилевича — это те самые Панас Саксаганский, Николай Садовский и Иван Карпенко-Карый, известные школьникам по сценическим и литературным псевдонимам. А их отец, Карп Тобилевич, — прототип главного героя одной из самых смешных украинских комедий, написанных его сыном, — «Мартына Борули».

Как вспоминал Чикаленко, «крім революційної літератури, ми захоплювались Добролюбовим, Писарєвим, а особливо Чернишевським… «Что делать?» Чернишевського зробило на мене таке вражіння, що я, захопившись Рахметовим, зняв матрац з свого ліжка і довший час спав на голих дошках, як і той герой Чернишевського. Багато з нас захоплювались так званим нігілізмом і відкидали поезію, музику, а деякі доходили до негування звичайних правил пристойності: наприклад, скидали на головній вулиці чоботи і сушили на тумбочках умисне найбрудніші онучі»…

Мог бы Чикаленко не вспоминать эти портянки, которые его однокашники по реальному училищу в Елисаветграде сушили прямо на тротуаре? Наверное. Но он обожал писать только непричесанную правду со всеми смачными подробностями. Поэтому и деятели украинского освободительного движения встают со страниц его мемуаров, как живые. Иногда кажется, что они даже пахнут — кто портянками, кто супом, кто деньгами.

Настроения у подростка Чикаленко были самые идеалистические. Типичная дурь дворянского недоросля эпохи Александра II Освободителя: «Я, як і багато моїх товаришів, мріяв про те, що, як буду дорослим, то роздам свій маєток селянам, а сам припишуся до селянської громади, провадитиму життя простого селянина і буду таким способом проливати світ в народну масу».

На каникулах будущий меценат стал читать сельским хлопцам Тараса Шевченко и Марко Вовчок. Дядя, узнав об этом, высмеял его: «Ти мужикам читаєш, а вони бздять тобі під ніс».

Не в пример нынешним шароварным патриотам, Чикаленко не стеснялся признаться, что Украина возникла благодаря… Российской империи. «До Хмельниччини Україна, — писал он, — кінчалася Чернігівщиною, Прилуччиною та Лубенщиною за Дніпром, одрізана від Чорного моря татарами, а тепер вона займає вдвоє більші простори на лівім березі Дніпра, ніж на правім, і колонії свої розкидала, як аванпости, далеко за Волгою, за Каспієм, по всьому Сибіру аж до Зеленого чи Сірого Клину над Великим океаном. Це компенсація за Віслоччину та Засяння, що поляки забрали у нас силою на заході, певне, навіки. А український народ завоював оцю величезну територію не мечем та гарматами, а плугом».

Описывая дни своей молодости, Чикаленко совершенно честно указывает причины слабости украинского движения. Император Александр II, по его словам, «був дуже популярний серед усіх верств людности за визволення селян з неволі, за новий суд, земство та інші реформи». Убийство этого царя террористами-народовольцами «обурило тоді проти революціонерів як більшість інтелігенції, так і все селянство, яке казало, що пани вбили царя за те, що він відібрав від них кріпаків». Он признает, что «про самостійність України, суверенність її державного життя тоді ще, чи вже, й мови не було. Відсутність якого б не було протесту проти указу 1876 году, яким заборонено було українське слово, доводила повне безсилля української інтелігенції і повну темноту народу».

Все надежды первых «будителей» Украины 80-х годов XIX века были, как и у героев Ильфа и Петрова, на то, что заграница нам поможет: «Німці не потерплять дальшого зміцнення Росії і колись зорганізують коаліцію проти неї і розіб'ють цю величезну державу на її природні складові частини: Фінляндію, Прибалтику, Польщу, Україну і т. д. А до того часу нам треба сидіти смирно, тихо і в межах дозволеного»…

Но мудрая политика Александра III не оставляла никаких шансов на немецкое вторжение. Первым делом этот царь открыл Крестьянский банк, раздававший дешевые кредиты бывшим крепостным на покупку панской земли. Дворянские поместья потихоньку стали переходить в руки кулаков. Крестьяне так увлеклись идеей личного обогащения, что им было не до самостийной Украины. Как вам читать у Чикаленко такое: «Олександр III, вступивши на престол, повів рішучу боротьбу з революціонерами; винищивши майже зовсім народовольців, він заходився коло реформ на користь селян, аби відібрати грунт у революціонерів. Він заснував Селянський земельний банк, за поміччю якого багато панських земель перейшло в руки селян, тим більше, що жидам було тоді заборонено купувати та орендувати землю, чим відкинуто було одного з діяльних конкурентів, охочих до купівлі землі».

Тем не менее, поместье самого Евгения Харлампиевича было образцовым. Он вел дела на заграничный манер, улучшая породы скота, методы обработки земли и импортируя американскую технику: «Бажаючи облегшити працю робітників, я позаводив у себе в господарстві американське знаряддя. Американський фермер сяде собі на плуг з сідалом і, не втомлюючись, виоре скільки йому треба… Але виявилось, що для нашого некультурного робітника це знаряддя не підходить: як тільки господар чи економ скриються з очей, він починає дрімати, сидячи на вигідному пружинистому сідалі, і врешті засне, а коні теж, не чуючи принуки, йдуть повільніше, поки не постають та, гризучи траву, не позаплутуються. Бачачи це, селяни, бувало, кажуть мені: «Нашому чоловікові треба такого плуга, щоб видирався йому з рук, щоб він упрів… Так само, як торгувати нашому чоловікові можна тільки дьогтем та білою глиною, чи вапном, щоб не міг з'їсти свого краму». Справді, довелося більшість американського знаряддя скласти до сільськогосподарського музею».