Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

1 лютого 1930 р. РНК СРСР і ЦВК СРСР видали постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичного перевлаштування сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством», яка скасовувала право на оренду землі і використання найманої праці в одноосібних селянських господарствах. 4 лютого 1930 р. була видана секретна інструкція Президії ЦВК СРСР «Про виселення і розселення куркульських господарств», і згідно з наказом ОДПУ № 44. 21 від 6 лютого 1930 р. почалася операція з «вилучення» 60 тис. куркулів «першої категорії». Нарешті спільною постановою РНК СРСР № 90 і ЦВК СРСР № 40 від 13 листопада 1930 р. «Про недопущення куркулів і позбавленців у кооперацію» було заборонено будь-яку кооперацію, включаючи членство в колгоспах, для осіб, що мають статус куркуля. Для проведення розкуркулення залучалися «соціально близькі бідняки», зацікавлені в розподілі майна розкуркулених.

У березні 1930 р. досягнутий такими заходами рівень колективізації був оголошений як 50 % по країні. Безліч колгоспів розвалювалися відразу ж після створення, призводячи до масової загибелі худоби. Небажання вступати в колгоспи також спричиняло масовий забій худоби, приховування зерна, скорочення посівів. Постачання продовольства в міста катастрофічно впало. Насильницькі хлібозаготівлі, що супроводжувалися масовими арештами і розоренням господарств, призвели до небаченої з 1921 р. хвилі виступів селян. У 1930 р. в СРСР було зареєстровано 1642 масових селянських виступи, в яких взяли участь до 800 тис. осіб. В Україні в цей час хвилюваннями була охоплена більш ніж тисяча населених пунктів. Відділ центральної реєстратури ОДПУ у довідці про виселення куркулів з початку 1930 р. до 30 вересня 1931 р. визначав число «спецпереселенців» – 517 665 сімей, 2 437 062 особи, з них з України вивезено не менш ніж 100 тис. родин (до 600 тис. осіб), виселено в рамках республіки ще 100 тис. родин. Результатом стала дезорганізація сільськогосподарського виробництва в республіці та країні. У березні 1930 р. Сталін був змушений опублікувати програмну статтю «Запаморочення від успіхів», у якій засуджулося порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів і пояснювалося, що «ліві загини» допускаються місцевими керівниками. На місця була направлена урядова директива про пом’якшення курсу на колективізацію. Але ці «засудження перегинів» були лише ширмою пропаганди.

Чудово відома на всьому колишньому пострадянському просторі трагічна подія, котра зачепила мільйони людей і, зокрема, назавжди змінила обличчя українського села. Жертвам колективізації та розкуркулення встановлено низку пам’ятних знаків, річниці події супроводжуються гострими дискусіями в ЗМІ, Інтернеті з представниками сталіністського напрямку в громадській думці України.

Процес СВУ

9 березня – 19 квітня 1930 р., оперний театр Харкова, Україна.

Процес курирував голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький, головував на суді Антон Приходько (1891–1938; у 1922–1926 рр. повноважний представник УСРР у Москві, згодом у Празі, генеральний прокурор УСРР, 1934 р. заарештований, 1938 р. розстріляний); найпомітнішою особою серед «громадських обвинувачувачів» був Панас Любченко (1897–1937; колишній член УПСР, згодом УКП, у 1927–1934 рр. секретар ЦК КП(б)У, з 1933 р. перший заступник голови Раднаркому УСРР, з 1934 р. голова Раднаркому УСРР, з 1934 р. член Політбюро ЦК КПУ, один із головних організаторів голодомору, покінчив життя самогубством перед арештом органами ДПУ).

На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед них варто виділити академіка Сергія Єфремова, Володимира Чехівського (1876–1937; член УСДРП, у 1918–1919 рр. прем’єр-міністр і міністр закордонних справ УНР, 1921 р. один із засновників УАПЦ, християнський соціаліст, розстріляний), Андрія Ніковського (1885–1942; був членом ТУП і згодом УПСФ, редактор газети «Нова рада», 1918 р. голова УНС, 1920 р. міністр закордонних справ в емігрантському уряді УНР, 1923 р. повернувся в Україну, після справи СВУ звільнений 1938 р., помер у Ленінграді під час блокади), видатних істориків Йосипа Гермайзе (1892–1958; був членом УСДРП, професор Київського інституту народної освіти, помер у таборах) та Михайла Слабченка (1882–1952; академік ВУАН, професор Одеського інституту народної освіти, спеціаліст з української ранньомодерної історії, після поцесу СВУ ще кілька разів репресований, помер у злиднях), письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (1868–1941; поетеса, драматург, перекладач, активна учасниця жіночого руху, відповідно донька і племінниця двох українських класиків – М. Старицького та М. Лисенка, померла на засланні), ключовим звинувачуваним був також Микола Павлушков (1902–1935; племінник С. Єфремова, студент Київського інституту народної освіти, призначений слідством на роль керівника Спілки української молоді, видав органам щоденник дядька, каявся і визнавав провину, відправлений на Соловки, 1937 р. розстріляний).

У ході побудови сталінського соціалізму, що передбачав «культурну революцію», чистки старої інтелігенції набули постійного характеру. Згортання українізації, тотальний наступ на село – все це слід було якось пояснювати масам, для чого було обрано найпростіший спосіб – шпигуноманію. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. ДПУ УСРР та СРСР сфабрикували низку справ проти «ворогів народу» («шахтинська справа» 1928 р., «справа Промпартії» 1930 р.). Головною метою показових процесів була демонстрація небезпеки, яку становлять колишні політики та «специ», «пов’язані з політичними центрами на еміграції або іноземними розвідками» тощо. У липні 1929 р. ДПУ УСРР провело низку арештів і допитів. На вкрай хиткому юридичному ґрунті було сфабриковано справу про підпільні організації «Спілка визволення України» та «Спілка української молоді». Членам організацій приписувалася підготовка до заколоту з метою проголошення незалежної УНР та ліквідації завоювань соціалізму, співпраця з «петлюрівськими центрами на еміграції» та польською розвідкою, підготовка терактів проти радянських керівників тощо.

На лаві підсудних опинилися 2 доктори – члени ВУАН, 15 професорів вишів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 юристи і 1 бібліотекар. 15 підсудних були співробітниками ВУАН. Більшість підсудних (31 особа) були колись членами українських політичних партій (15 – УПСФ, 12 – УСДРП, 4 – УПСР), дев’ятеро були міністрами УНР або членами Центральної Ради. Широкою була зрежисована чекістами «географія змови» (Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава, Миколаїв, Чернігів, Вінниця). Частина підсудних каялася в усьому, що їм було пред’явлено, дехто (Й. Гермайзе) заперечував свою провину і сумнівався в об’єктивності слідства. Відкритий процес-шоу широко висвітлювала преса, яка за чіткою вказівкою ДПУ публікувала «листи трудящих» із закликами суворо покарати звинувачених (так відпрацьовувалися політтехнології пізніших політичних процесів сталінської доби).

13 підсудним загрожувала смертна кара, проте суть задумки Балицького полягала в демонстрації гуманності радянського правосуддя навіть до таких «невиправних» ворогів радянської влади. Головного – публічного приниження, розколу в середовищі цвіту української інтелігенції, залякування її основної маси на прикладі 45 фігурантів процесу – органи домоглися, і тепер можна було дозволити собі бути «милосердними». З 45 підсудних 4 було засуджено до 10 років ув’язнення із суворою ізоляцією, 6 – до 8 років, 3 – до 6, 10 – до 5, 21 – до 3, 1 – до 2; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 були помилувані за кілька місяців. Частину засуджених було заслано на Соловки до сумнозвісного СТОП (рос. СЛОН). У 1930-х pp. і під час перших місяців Другої Світової війни багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані і знищені, декільком пощастило емігрувати або пережити війну в СРСР.

Початок масових репресій проти української інтелігенції і «розстріляного відродження» – добре відома сьогодні в Україні трагічна подія, річниці якої нерідко згадуються в пресі, на телебаченні, в публіцистиці. Водночас деякі представники лівих сил в Україні та Росії продовжують вперто боротися з очевидним, наполягаючи на справжності СВУ і СУМ у 1926–1929 рр., іноді покладаючись на спогади колишніх політв’язнів-емігрантів, котрі намагалися зобразити себе членами реальної опозиційної організації.

Голодомор 1932–1933 рр.

Листопад 1932 – літо 1933 рр., вся територія тодішньої УСРР.

Організаторами Голодомору на сьогодні офіційно визнано генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Віссаріоновича Сталіна, голову Раднаркома СРСР і комісії з виконання хлібозаготівель в Україні В’ячеслава Михайловича Молотова (Скрябіна, 1890–1986; у 1920–1921 рр. перший секретар ЦК КП(б)У, голова Раднаркому СРСР у 1930–1941 рр., нарком і міністр закордонних справ у 1939–1949, 1953–1956 рр., один із головних соратників Сталіна й організаторів голодомору, репресій, укладення пакту з Німеччиною 1939 р., після смерті Сталіна – один із лідерів опозиції М. Хрущову, знятий з посад, 1961 р. виключений з партії), Лазаря Мойсейовича Кагановича (1893–1991; в 1925–1928 рр. генеральний секретар ЦК КП(б)У, 1933 р. на чолі Сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б), близький соратник Сталіна, у 1930-х рр. був наркомом шляхів сполучення, важкої промисловості, паливної промисловості, стояв на чолі комісії з виконання хлібозаготівель на Північному Кавказі, діяв і в Україні, особисто затверджував «квоти» на репресованих, 1947 р. перший секретар ЦК КП(б)У, 1957 р. в опозиції до М. Хрущова, знятий з посад), Павла Петровича Постишева (1887–1939; у 1933–1934 рр. перший секретар Харківського обкому КП(б)У, у 1933–1937 рр. другий секретар ЦК КП(б)У та перший секретар Київського обкому, пропагандист і публіцист, один із головних організаторів та ініціаторів репресій, розстріляний у ході «чисток», реабілітований 1956 р.), керівників УСРР Станіслава Косіора, Власа Чубаря та Менделя Хатаєвича (1893–1937; з 1925 р. член Центральної ревізійної комісії ВКП(б), з 1930 р. член ЦК ВКП(б), у 1932–1937 рр. член Політбюро КП(б)У, в жовтні 1932 р. відповідальний за виконання хлібозаготівель у Харківській області, 1933 р. перший секретар Дніпропетровського обкому, 1937 р. другий секретар ЦК КП(б)У, розстріляний у ході «чисток», реабілітований 1956 р.). Відзначимо також важливу роль голів ДПУ УСРР Станіслава Реденса (1892–1938; у 1917–1921 рр. на чолі Одеської, Кримської ЧК, голова ДПУ УСРР у 1931–1933 рр., 1933 р. начальник УНКВС, розстріляний 1938 р.) і уповноваженого ОДПУ в Україні (з листопада 1932 р.) Всеволода Балицького.