Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Створення ОУН відбулося в час, коли перспективи української справи в еміграції виглядали малообнадійливими. На українських землях під владою Чехословаччини, Польщі та Румунії українські суспільно-політичні і громадські організації у переважній більшості, за винятком Української військової організації (УВО), схилялися до легальної діяльності на засадах парламентаризму, що нерідко набувало форм фактичної співпраці з чужими режимами на українських землях. У радянській Україні будь-які спроби антибільшовицької національної діяльності жорстоко придушувалися.

Не було згоди і в емігрантському середовищі українства. Провалювалися одна за одною спроби об’єднання еміграції, представленої симпатиками УНР, гетьманату, анархістськими колами. Як показали дискусії під час організації в червні – вересні 1926 р. Українського національно-політичного об’єднання за кордоном (УНПО), розбіжності в поглядах були занадто великі. 1925 р. у Чехії М. Сціборський створив Легію українських націоналістів (ЛУН), її лідер закликав до «активної боротьби з окупантами – Москвою, Польщею, Румунією», для чого він спробував об’єднати радикальну студентську молодь і емігрантів-гетьманців. До складу Легії увійшов навіть нечисленний Союз українських фашистів на чолі з Леонідом Костарівим та Петром Кожевниковим (згодом вони стануть співзасновниками ОУН, але невдовзі будуть виключені з неї через шпигунство на користь Німеччини та Італії). Проте ядром майбутньої організації стала Українська військова організація на чолі з харизматичним Євгеном Коновальцем. Близькими за ідейними постулатами до Легії та УВО були студентські групи (Група студентської національної молоді на чолі з В. Мартинцем та Ю. Вассияном, а також братом Є. Коновальця Мироном, Союз української націоналістичної молоді на чолі з С. Охримовичем, С. Ленкавським та Б. Кравцівим). 1927 р. у Берліні відбулася Перша конференція українських націоналістів, учасники якої поставили перед собою завдання консолідувати українські сили в еміграції й Україні. На конференції було ухвалено рішення про створення Проводу Українських Націоналістів (ПУН) для координації діяльності націоналістичних організацій. Було також засновано офіційне видання ПУН журнал «Розбудова нації». У квітні 1928 р. в Празі відбулася Друга конференція українських націоналістів, на якій було ухвалено рішення про проведення в наступному році Конгресу українських націоналістів.

28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес, або І Великий збір ОУН. У його роботі взяли участь 30 делегатів і гостей. Серед них від ЛУН було 10, від Української військової організації (УВО) – 5, від Групи української національної молоді – 3 і від Союзу української націоналістичної молоді – 2 делегати.

Збір ухвалив низку постанов про створення та устрій ОУН, її мету і завдання, обрав керівні органи. Очолив провід ОУН Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем – В. Мартинець. Членами ПУН були обрані: Д. Андрієвський, Д. Демчук, Ю. Вассиян, М. Капустянський, П. Кожевников, Л. Костарів. Головним суддею ОУН став М. Кушнір, головним контролером – Я. Моралевич. Через деякий час Л. Костарів і П. Кожевников були виведені зі складу ПУН і виключені з членів ОУН. На захист Кожевникова раптово виступив Д. Донцов, що стало однією з причин його фактичного відходу від ОУН, хоч організаційно він ніколи не був пов’язаний з нею. У складі проводу створювались референтури: організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв’язку, фінансів, секретаріат. Великий збір заявив, що ОУН не буде обмежувати свою діяльність якоюсь конкретною територією, а прагнутиме опанувати всі українські терени та ті землі, де мешкають українці. ОУН проголошувала, що вестиме «політику всеукраїнського державництва» і протистоятиме всім партійним і класовим угрупованням українства. У постановах Великого збору український націоналізм охарактеризовано як духовний і політичний рух, а українську націю як «вихідне заложення кожної чинності та цільове призначення кожного прямування українського націоналізму». І Великий збір заклав основи організаційно-територіального поділу ОУН як в Україні (ЗУЗ), так і за її межами. На рідних землях територіальна структура ОУН складалася з країв і округ, в еміграції – з теренів і держав, які ділилися на відділи.

Утворення ОУН стало помітним кроком на шляху становлення українського націоналістичного руху XX ст. Водночас схильність багатьох засновників організації до тоталітарних ідеологій, «вождизму» пізніше дасться взнаки як самій організації, так і її симпатикам, героям і жертвам.

Добре відома в Україні подія (відображена в публіцистиці, художній літературі, засновникам ОУН встановлено кілька пам’ятників у західних областях України. Водночас сприйняття ОУН у різних частинах України і тим більше в сучасній Росії дуже відрізняється – від палкого захоплення до ненависті й демонізації, що провокує конфлікти й сьогодні.

Початок масової колективізації і «розкуркулення» в Україні

Кінець 1929–1930 рр., вся територія УСРР.

Відповідальність несе особисто Йосип Віссаріонович Сталін. Відповідальним за колективізацію був призначений нарком землеробства СРСР Яків Аркадійович Яковлєв (Епштейн, 1896–1938 рр., у 1920-х рр. на різних партійних посадах в Україні, один з організаторів УСРР, активний борець із релігією, член ЦК ВКП(б), у 1929–1934 рр. нарком землеробства СРСР, очолював комісію Політбюро ЦК ВКП(б) з питань колективізації, що розробила її графік, репресований).

В Україні політику здійснювали перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор (1889–1939; один з організаторів КП(б)У, у 1928–1938 рр. перший секретар ЦК КП(б)У, один із головних організаторів голодомору і репресій в Україні, репресований), Влас Чубар (1891–1939; з 1920 р. голова Української ради народного господарства, у 1923–1932 рр. голова Ради народних комісарів УСРР, один із головних організаторів голодомору і репресій в Україні, з 1932 р. заступник голови Раднаркому СРСР, 1937 р. нарком фінансів СРСР, репресований), безпосередньою організацією репресивних заходів проти «куркульства» займався Всеволод Балицький (1892–1937; у 1923–1931 рр. голова ДПУ УСРР і одночасно повпред ОДПУ СРСР, у 1924–1930 рр. нарком внутрішніх справ УСРР, один із головних організаторів масових репресій і голодомору в Україні, розстріляний у ході сталінських чисток).

Після провалу спроб примусової колективізації (коли масово провадилося і розкуркулення з розподілом вилучених земель або створення на їх основі радгоспів) у часи військового комунізму більшовицька влада зробила перерву в цій нелегкій справі. У 1920-х рр. точилися гострі дискусії щодо термінів, форм та методів колективізації сільського господарства в СРСР. Після початку згортання непу внаслідок гострої кризи хлібозаготівель та початку розгрому політичної опозиції Сталіним ситуація змінилася. 7 листопада 1929 р. у газеті «Правда» була опублікована стаття Сталіна «Рік Великого перелому», в якій 1929 р. було оголошено роком «корінного перелому в розвитку нашого землеробства». Ця стаття визнана більшістю істориків відправним моментом «суцільної колективизації». Виступаючи на конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., Сталін заявив про те, що необхідним для сільського господарства заходом є масове розкуркулення та створення великих колективних господарств – колгоспів і радгоспів.

Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) Ухвалив постанову «Про підсумки і подальші завдання колгоспного будівництва», в якому було поставлено завдання в основному завершити колективізацію до кінця п’ятирічки (1932 р.). Було ухвалено рішення направити в колгоспи на постійну роботу 25 тис. міських робітників для керівництва новоствореними колгоспами і радгоспами (фактично їх кількість згодом зросла до 73 тис.) 30 січня 1930 р. було ухвалено постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (куди входила і Україна), що поділило куркулів на три категорії і допускало для першої, що найбільш активно протидіяла колективізації, не лише виселення до Сибіру, але й розстріл. Виселенню у віддалені місця з конфіскацією майна підлягали куркулі другої категорії і навіть так звані «підкуркульники», тобто середняки і бідняки, що не підтримували колгоспів (у результаті в окремих селах частка розкуркулених сягнула 15 і більше відсотків). Виселених на спецпоселення, як правило, кидали напризволяще без будь-якої допомоги. Куркулі, віднесені до третьої категорії, як правило, переселялися всередині області або краю.

1 лютого 1930 р. РНК СРСР і ЦВК СРСР видали постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичного перевлаштування сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством», яка скасовувала право на оренду землі і використання найманої праці в одноосібних селянських господарствах. 4 лютого 1930 р. була видана секретна інструкція Президії ЦВК СРСР «Про виселення і розселення куркульських господарств», і згідно з наказом ОДПУ № 44. 21 від 6 лютого 1930 р. почалася операція з «вилучення» 60 тис. куркулів «першої категорії». Нарешті спільною постановою РНК СРСР № 90 і ЦВК СРСР № 40 від 13 листопада 1930 р. «Про недопущення куркулів і позбавленців у кооперацію» було заборонено будь-яку кооперацію, включаючи членство в колгоспах, для осіб, що мають статус куркуля. Для проведення розкуркулення залучалися «соціально близькі бідняки», зацікавлені в розподілі майна розкуркулених.