Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Нове покоління українських діячів, яке прийшло на зміну старим громадівцям, прагнуло чогось більшого за аполітичне українофільство. Спираючись на європейський соціалістичний революційний і загальнодемократичний досвід, студентська молодь почала мріяти про заснуваня власної соціалістичної партії. Головним ініціатором її заснування став Д. Антонович, який мав чималий авторитет у студентських колах Києва та Харкова. Крім того, Л. Мацієвич та М. Русов 1899 р. побували в Галичині, де ознайомилися з місцевим досвідом організації партійної роботи. Осередком, з якого виросла партія, стали студентські громади великих університетських міст України, зокрема Харкова.

Проголошення партії відбулося на «раді чотирьох» (Антонович, Мацієвич, Русов, Камінський) 11 лютого (29 січня за старим стилем) у Харкові. Публічно про створення РУП було проголошено на шевченківських роковинах у Харкові через місяць. Улітку 1900 р. на прохання студентів М. Міхновський написав і видав відому брошуру «Самостійна Україна», в якій містився стислий виклад історії імперської політики та української державності, а також прагнення до політичного і культурного розриву з імперією. Така радикальна позиція не поділялася більшістю рухівців (окрім, можливо, Мацієвича), але через брак кращого брошура виконувала роль програмного документа до 1902 р. Протягом 1900–1901 рр. харківські рупівці діяли в складі Харківської студентської громади, з’явилися рупівські громади в Полтаві і Києві. Уперше питання про організовану партійну роботу було поставлено на порядку денному на Першій конференції РУП у Полтаві в червні 1901 р. (у рамках III українського студентського з’їзду). Було ухвалено рішення про заснування друкованого органу (журналу «Гасло») в Галичині та організацію на місцях рупівських структурних одиниць – «вільних громад», почали з’являтися місцеві партійні комітети. Справа партійного будівництва ускладнювалася відсутністю у членів партії досвіду партійного будівництва, а також повністю нелегальним становищем будь-яких партій в Російській імперії до 1905 р.

Було створено першу українську партію, яка, попри свою організаційну слабкість, стане основою для кількох майбутніх напрямків розвитку української соціалістичної ідеї, школою партійної діяльності для багатьох видатних українських політиків першої половини XX ст.

Добре знана в сучасній Україні подія (завдяки підручникам, публіцистиці, статтям у пресі до річниць). У Харкові встановлено меморіальну дошку на честь М. Міхновського.

Повстання на броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський»

27 червня – 7 липня 1905 р., акваторія Чорного моря, район портів Одеса, Феодосія, Констанца.

Капітан корабля капітан 1-го рангу Євген Миколайович Голіков (1854–1905; з 1886 р. на Чорноморському флоті, командував кількома кораблями, з 1903 р. командував «Потьомкіним», убитий у ході бунту, згодом тіло знайдено й урочисто поховано в Севастополі); старший офіцер корабля капітан 2-го рангу Іполіт Іванович Гіляровський (1865–1905; двоюрідний брат письменника В. Гіляровського, відіграв головну роль у провокуванні початку бунту, в його ході вбив Г. Вакуленчука, вбитий і викинутий за борт); старший корабельний лікар, поведінка якого спровокувала бунт, Сергій Єгорович Смірнов (?–1905; убитий у ході бунту).

Повстанням керували артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук (1877–1905; член РСДРП з 1903 р., за офіційною радянською версією, готував масштабне повстання на флоті від імені матроської «Централки», очолив виступ, убив офіцера Л. Неупокоєва, вбитий І. Гіляровським); мінно-машинний квартирмейстер 1-ї статті Опанас Матюшенко (1879–1907; стихійний анархіст, убив кількох офіцерів, по суті керував кораблем за спиною змушеного до командування прапорщика Д. Алексєєва, емігрував до Швейцарії, 1907 р. таємно повернувся до Росії, схоплений і повішений); матрос 1-ї статті Сергій Гузь (1880 – після 1905; активний учасник повстання, убивав офіцерів, закликав не повертатися до Севастополя, засуджений 1906 р. до каторги); матрос 1-ї статті Адольф Войцеховський (1880–1956; ординарець капітана «Варяга» В. Руднєва, брав участь у Громадянській війні, партизанському русі під час Другої світової війни); інженер-офіцер (у чині поручника) Олександр Коваленко (1875–1963; член РУП, один із трьох офіцерів, що добровільно приєдналися до повстання, хоча на початку ледь не був убитий, інші – молодший лікар О. Галенко та підпоручник В. Каложний – пізніше відійшли від повстання, згодом працював в уряді УНР, в еміграції, відомий математик). Як делегат від РСДРП на корабель прибув меншовик Костянтин Фельдман (1881–1967; закликав до захоплення Одеси, двічі заарештований, утік, перебував в еміграції, в 1920-х рр. директор фабрики «Пролеткіно», зіграв самого себе в фільмі С. Ейзенштейна).

Головними передумовами повстання стало революційне бродіння в середовищі матросів Чорноморського флоту під впливом звісток про робітничі виступи та страйки навесні–влітку 1905 р., а також новини про жахливу поразку російських 2-ї та 3-ї Тихоокеанських ескадр під Цусімою. Нечисленні представники політичних партій (есерів, РСДРП, РУП, груп анархістів) на броненосці аж ніяк не готували той варіант, що втілився у життя, хоча якась підготовка була: за зізнанням Матюшенка, якби не випадок з борщем, деякі матроси-активісти збиралися вночі перерізати офіцерів. Проте в цілому матроська революційна підпільна організація («Севастопольська Централка», з членів РСДРП) вважала «Потьомкін» малоперспективним у плані можливості повстання кораблем. Безпосередніми передумовами повстання стала недолуга спроба мічмана О. Макарова зекономити трохи казенних грошів на закупівлі м’яса для харчування команди, а також недбале виконання старшим лікарем корабля С. Смірновим своїх обов’язків (засвідчив добру якість помітно протухлого в літню спеку м’яса). Значну роль відіграв і некомплект офіцерів на кораблі (15 замість 26).

26 червня на борт було привезено 28 пудів несвіжого м’яса для борщу, наступного дня команда відмовилася від звичного обіду попри свідчення судового лікаря. Капітан Голіков зібрав команду на юті, де Смірнов знову засвідчив хорошу якість м’яса (жодного разу не скуштувавши його). Тоді Голіков пригрозив команді розправою і наказав усім, хто буде їсти обід, перейти до 12-дюймової башти головного калібру. Спочатку наказ виконало не більш ніж 100 осіб із понад 800 членів екіпажу, згодом більшість вирішила перейти до башти, але кілька десятків затримались. Саме їх (серед яких майже не було ватажків непокори) спробував накрити брезентом Гіляровський, що екіпаж зрозумів як спробу знайти цапів-відбувайлів, переписавши прізвища, аби зразково-показово покарати їх. Саме ці дії спровокували відкритий збройний бунт – матроси кинулися до зброї. Частина офіцерів і унтерів сховалася, деякі на чолі з капітаном і старшим офіцером намагалися придушити бунт. У ході стрілянини Вакуленчук застрелив Неупокоєва, сам упавши від куль кількох офіцерів, серед яких був Гіляровський. Частина офіцерів і переляканих матросів пострибали за борт і згодом були виловлені. Заволодівши кораблем, матроси вбили 6 офіцерів з 15, а також лікаря Смірнова. Командування кораблем було передане Д. Алексєєву, обраною з матросів судовою комісією керував Матюшенко. Матроси захопили міноносець № 267, що стояв на якорі неподалік «Потьомкіна», а вранці 28 червня привели кораблі в охоплену загальним страйком Одесу. Після похорону Вакуленчука в місті почалися заворушення, погроми складів і деяких районів міста, влаштовані робітниками і люмпенами. У відповідь на спробу обстрілу корабля «Потьомкін» випустив кілька снарядів по місту і знявся з якоря, не дочекавшись делегата від Леніна. 30 червня в морі «Потьомкін» зустрівся з ескадрою віце-адмірала О. Х. Крігера, який не став відкривати вогонь. У результаті на бік повсталих перейшов броненосець «Георгій Побідоносець» (де обійшлося без вбивств офіцерів, яких відпустили). Наступного дня кораблі знову прийшли на одеський рейд (де «Георгій» здався, а матроси навчального судна «Прут», навпаки, cпробували підняти повстання), «Потьомкін» же і міноносець № 267 2 липня вийшли у Констанцу, аби поповнити запаси вугілля, води і провіанту. Матроси обнародували написане К. Фельдманом «Звернення до всього цивілізованого світу», де йшлося про боротьбу за повалення царизму. Румунський уряд запропонував екіпажу здатися в обмін на невидачу Росії і не надав припасів. Після короткого рейду до Феодосії 5–6 липня матроси прийняли пропозицію румунів і здали корабель. Міноносець № 267 повернувся до Севастополя. 9 липня корабель було повернуто Росії і відведено з новим екіпажем до Севастополя.