Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Наприкінці 1880-х рр. у Галичині дедалі більшу роль стало відігравати радикально налаштоване світське студенство, виховане такими представниками старшого покоління галицьких радикалів, як І. Франко та М. Павлик. Водночас молодь чимраз більше захоплювалася ідеями не стільки «народницького соціалізму» в дусі М. Драгоманова, скільки модернішими різновидами марксистського і націоналістичного вчення (які прекрасно поєднувалися в поглядах студентства). У боротьбі з впливом поміщицтва та аполітичної і консервативної Української греко-католицької церкви молоді радикали використовували усі можливості, зокрема пресу. Починаючи із січня 1890 р., після попередніх переговорів між представником «Коломийського гуртка» С. Даниловичем та І. Франком і М. Павликом, згадані діячі почали видавати журнал «Народ». Одразу ж до співпраці з ним були залучені представники студентської молоді: В. Охримович, Є. Левицький та М. Ганкевич. Існування періодичного органу, який об’єднував представників кількох розрізнених груп, що практично становили основу радикальної течії (її гасло можна схарактеризувати як «Україна без попа і пана»). Для більшої ефективності боротьби за права українців Галичини було вирішено піти перевіреним європейським шляхом – заснувати політичну партію, взагалі першу в Україні. Її появі передували студентські збори у липні 1890 р., на яких В. Будзиновський висунув пропозицію розпочати організаційну роботу щодо заснування партії. Збори відбулися на львівській квартирі І. Франка, який підтримав ідею створення партії. Водночас М. Драгоманов у своїх листах до Франка виступив проти ідеї приймати до партії студентів. Франко ж, заперечуючи, що інакше партію творити буде ні з кого, вірив у свою спроможність стримати запал молоді.

4–6 жовтня у Львові відбувся Перший з’їзд партії, який оголосив про створення Русько-української радикальної партії (РУРП) та ухвалив дві програми (максимум і мінімум), що відображало суперечки між молодшим і старшим поколінням у партії. Юні націонал-марксисти виступали з націоналістичних позицій, вимагаючи поставити за мету ідею української незалежності, І. Франко, М. Павлик, С. Данилович виступали з позицій «драгомановського соціалізму», який передбачав радше ідею демократичної федерації народів Австро-Угорщини і широке залучення до співпраці робітників і селян інших націй. Програма-максимум певною мірою відображала погляди студентів, програма-мінімум – старших членів партії. Ця програма мала ґрунтуватися на принципах «наукового соціалізму». У програмі-мінімум РУРП було окреслено її найближчі завдання: досягнення матеріального добробуту трудящих; усунення будь-якої експлуатації; проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю. У програмі-максимум декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва.

По суті, крім загальних фраз про прагнення до соціалістичних перетворень в економіці і соціальній сфері з метою підняття добробуту населення краю, молоді не вдалося домогтися ухвалення своїх основних положень, таких як пункт про незалежність як мету – натомість було вказано, що партія прагне якнайширшої автономії «вільних громад» і широкої крайової автономії – але в культурній сфері. Ідею молоді домагатися поділу Галичини на польську й українську частини розкритикували як таку, що перешкоджатиме солідарності пригноблених трудящих Галичини, і не прийняли. Важливою була теза про вибір еволюційного шляху досягнення мети. Найближчою метою партії проголошувалося пробудження свідомості мас, боротьба з греко-католицькою церквою за секуляризацію громадського життя Галичини, боротьба з прихильниками компромісу з польською адміністрацією та австрійською владою коштом українців від своїх політичних вимог (так звана «Нова ера»).

Як наслідок, програма РУРП слугувала джерелом суперечностей між студентами, які домагалися її ревізії, та «старшими», котрі прагнули не допустити цього. Практично вся перша половина 1890-х рр. означена цією боротьбою. «Молоді», насамперед члени віденського студентського товариства «Січ», головний наголос робили на національному чинникові. Вони розгорнули жваву діяльність, у ході якої організовували численні віча, друкували у львівських часописах матеріали, що мали на меті популяризацію так званого «державного права руського народу» та внесення його до програми РУРП. 1895 р. Бачинський видав свою «Україну поневолену», того ж року помер ідейний натхненник РУРП М. Драгоманов, і 1899 р. з партії вийшли помірковані (Франко, Охримович, Будзиновський, Окуневський, Левицький), котрі утворили Українську націонал-демократичну партію, і ліві марксисти (Ганкевич, Бачинський, Вітик), які створили Українську соціал-демократичну партію. РУРП (що стала тепер УРП) перетворилася на впливову селянську партію, очолену М. Павликом, згодом Л. Бачинським, яка діяла аж до 1945 р. (з 1926 р. під назвою УСРП, в еміграції до 1950 р.).

Перша українська партія сьогодні добре знана перш за все в Західній Україні (де встановлено пам’ятники або пам’ятні дошки всім її головним засновникам), проте завдяки загальноукраїнській популярності І. Франка вона обмежено відома і в Наддніпрянщині, фігурує в усіх сучасних українських підручниках.

Заснування РУП

«Рада чотирьох» – 11 лютого 1900 р., Харків, партія сформована протягом 1900–1901 рр. у Харкові, Полтаві, Києві.

Ініціатором заснування партії був студент Харківського імператорського університету Дмитро Антонович (1877–1945; син видатного діяча громадівського руху Володимира Антоновича, міністр і дипломат часів Центральної Ради та Директорії, помітний культурний діяч української еміграції), співзасновниками виступили студенти Харківського імператорського університету Михайло Русов (1876–1909; помітний діяч українського студентського руху, з 1901 р. в еміграції), Левко Мацієвич (1877–1910; талановитий корабельний інженер, перший український авіатор, один із винахідників авіаносця, політичний і громадський діяч, загинув в авіакатастрофі), Боніфатій Камінський (1873–1919; збіднілий дворянин із Полтавщини, дядько повстанських отаманів 1920-х рр. В. та С. Гресів). У 1900–1901 рр. важливу роль у створенні партії відіграли студенти Юрій Коллард (1875–1951; письменник, міністр урядів часів Директорії, соціаліст-самостійник, у 1920-х рр. співзасновник Легії українських націоналістів), Володимир Мазуренко (1877–1937; інженер, економіст, згодом член УСДРП, член урядів часів Центральної ради та Директорії, повернувся до УСРР 1921 р., 1937 р. розстріляний), Борис Мартос (1879–1977; видатний політичний діяч, діяч кооперативного руху, прем’єр-міністр часів Директорії, з 1920 р. в еміграції). Автором «тимчасової програми» – брошури «Самостійна Україна» – був Микола Міхновський (1873–1924; членом РУП не був, згодом лідер Української народної та Демократично-Хліборобської партії, автор «10 заповідей УНП», один з організаторів української армії в 1917 р., очолив виступ полуботківців, покінчив життя самогубством).

Нове покоління українських діячів, яке прийшло на зміну старим громадівцям, прагнуло чогось більшого за аполітичне українофільство. Спираючись на європейський соціалістичний революційний і загальнодемократичний досвід, студентська молодь почала мріяти про заснуваня власної соціалістичної партії. Головним ініціатором її заснування став Д. Антонович, який мав чималий авторитет у студентських колах Києва та Харкова. Крім того, Л. Мацієвич та М. Русов 1899 р. побували в Галичині, де ознайомилися з місцевим досвідом організації партійної роботи. Осередком, з якого виросла партія, стали студентські громади великих університетських міст України, зокрема Харкова.

Проголошення партії відбулося на «раді чотирьох» (Антонович, Мацієвич, Русов, Камінський) 11 лютого (29 січня за старим стилем) у Харкові. Публічно про створення РУП було проголошено на шевченківських роковинах у Харкові через місяць. Улітку 1900 р. на прохання студентів М. Міхновський написав і видав відому брошуру «Самостійна Україна», в якій містився стислий виклад історії імперської політики та української державності, а також прагнення до політичного і культурного розриву з імперією. Така радикальна позиція не поділялася більшістю рухівців (окрім, можливо, Мацієвича), але через брак кращого брошура виконувала роль програмного документа до 1902 р. Протягом 1900–1901 рр. харківські рупівці діяли в складі Харківської студентської громади, з’явилися рупівські громади в Полтаві і Києві. Уперше питання про організовану партійну роботу було поставлено на порядку денному на Першій конференції РУП у Полтаві в червні 1901 р. (у рамках III українського студентського з’їзду). Було ухвалено рішення про заснування друкованого органу (журналу «Гасло») в Галичині та організацію на місцях рупівських структурних одиниць – «вільних громад», почали з’являтися місцеві партійні комітети. Справа партійного будівництва ускладнювалася відсутністю у членів партії досвіду партійного будівництва, а також повністю нелегальним становищем будь-яких партій в Російській імперії до 1905 р.