Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
«Iди ти на хрiн», - злiсно сказав я i на довершення боляче копнув її п'яткою. Галя встала. «Ну так звiсно, що пiду на хрiн. Чого тут чекати? Але не на твiй, любчику! Судячи з усього, на твого менi розраховувати не варто». Вона коротко гигикнула. Я вдарив її по обличчю. Галя мовчала, витираючи простирадлом кров. «Ти ще пожалкуєш, коханий». Побiгла до ванної i вийшла звiдти одягнутою. Я лежав, накритий з головою. Я чув запах її кровi на простирадлi, це мене збуджувало. Вона пiшла, але повернулася. Цi два днi була в подруги, так вона пояснила свою вiдсутнiсть, наче мене це бентежило. Вона сказала, що я пожалкую. З митi нашого знайомства я й не припиняв жалкувати.
«То як тобi живеться, брате?» Андрiй сидiв на моїй кухнi, курив смердючi французькi цигарки i читав спортивний журнал за минулий мiсяць. Не те щоб вiн був спортивним уболiвальником, скiльки пам'ятаю Андрiя, вiн завше щось читав: квитанцiю, чек iз магазину, клаптик газети, чужу записку, йому було необхiдно давати роботу очам. Коротко пострижений, свiжий, зi злими та розумними сiрими очима. Його крижанi сiрi очi нагадували менi її. «А ця Галя незле готує, - не почувши моєї вiдповiдi (а її й не було), зауважив вiн, надкусивши курячого крученика. - I ти ще незадоволений, га? Крученики… хто б менi готував крученики». Я посмiхнувся. «А тим часом на чорному континентi», - зайшовся вiн голосом спортивного коментатора. «То що там?» - спитав я. «Це ти менi скажи, брате». Андрiй вiдкрив кватирку. «У нас - весна, в Африцi - осiнь, здається,
що так», - сказав я. «Оце й усе? Здається йому». Вiн перегорнув сторiнку журналу.
«Треба або припинити це, або щось змiнювати». Начебто я цього не знав. Авжеж, що треба. «Як?», - спитав я за допомогою одного пiдведеного плеча. «Спочатку треба визначитися, що тобi справдi необхiдно». Добре, коли твiй брат розумiє мову твоїх плечей. «Не знаю», - вiдповiли мої плечi. «А хто має знати?, - продовжував дiалог iз моїми раменами Андрiй. - Слухай, я маю зв'язки в мiнiстерствi закордонних справ та й у посольствi. Вони можуть органiзувати щось на кшталт «вечорниць української культури». А ти ж у нас хто? Видатний виконавець i композитор. Найкращий представник, сказати б, сучасної музичної школи,
не цураєшся i народних традицiй. Тому ти якнайкраще представиш
державу в далекiй Африцi». «Ти це, правда, зможеш влаштувати?», - нарештi вимовив я. «Не мiг би, то й не розпочинав цього патякання.
На вiдмiну вiд тебе й тата, я й мама просто так нiколи нiчого не кажемо».
I це була свята правда.
Ясна рiч, що там я її не зустрiв. Усе летiло шкереберть. Я згадував тi клятi дев'ять годин, коли я вештався у Франкфуртському аеропорту, називаючи себе останнiм бовдуром за те, що завчасно не подбав про
Шенгенську вiзу i через це був прив'язаним до цього летовища. Вiд пахощiв, що ними уласкавлювали всiх довкола «вiльнi вiд податкiв» крамницi та бари, мене нудило. Погано мати такого чутливого носа.
Наша делегацiя потроху напивалася. Я розхвилювався, тому трунок мене спочатку не брав. Але по-дурному для мене поглинання алкоголю все ж не минуло. Останнє, що я пам'ятаю, це веселе та налигане, тому трохи придуркувате, обличчя Генки Майстренка, вiртуоза-скрипаля, що намагався вiдiпрати в горiлцi свою краватку, яку заплямував кавою. «Треба ж не на саложера якогось скидатися, а на пристойного хлопця, в мене все ж таки вища музична освiта», - пояснював нам, так само п'яним, вiн свої дiї. А щоб веселiше було заходитися коло жiночої справи, Генка декламував: «Не ходите дети в Африку гулять, в Африке акулы, в Африке - гориллы, в Африке большие, злые крокодилы». I погрожував комусь. Щирився та замрiяно теревенив: «Чувак, ми митимемо ноги в Iндiйському океанi. В Iндiйському океанi, ти врубаєшся, чувак?»
А її там уже не було. «А нащо вам Алiса? Ви, взагалi, ким будете?», - намагався бути ввiчливим i непричетним чоловiк iз карими, вологими, гарними Мiхалковськими очима. На ньому був бiлий костюм, карколомно бiлого кольору. Такого чистого кольору в природi не бува. Вiн заслiплював. «Мохнатый шмель на душистый хмель, цапля серая в камыши», - несподiвано вирвалося в мене. «Це Ви на що, власне кажучи, натякаєте?», - запитав злий, волоокий чоловiк у бiлому костюмi. «Ви з нею спали», - стверджувально та принизливо випалив я. Мене розвезло вiд чудових африканських вин. «Не вмiєш пити - не пий», - повчально сказав Нiкiта Мiхалков власною персоною (його вуса дивилися
на мене по-царському суворо, вони не схвалювали моєї поведiнки, ще б пак) i швидко щез.
Прийняття вiдбувалося в мерiї. Я вийшов на вулицю, мене хитало
чи то вiд випитого, чи то вiд хвилювання; у спецiальних кошиках, прикручених до стовпiв, гойдалися нiжнi квiти. «Ееее, - сказав я їм. - Це - омана. Стовпи не квiтнуть». Якась петунiя поблажливо зиркнула на мене, скривила свого нiжно-фiолетового писка i закрила очi листочком. Я її дратував. Напевне, вона думала, що я бовдур. Я не вигадав нiчого лiпшого, як показати їй язика. Звiсно, що вона не вiдреагувала. Вона, як Галя, вдавала, що заснула, i все, що я кажу чи роблю, їй до лампочки. Я попрямував до готелю. Точнiше було б сказати - я гадав, що попрямував до готелю. Дуже швидко я второпав, що помилився. Я знав, що менi необхiдно вийти
на набережну, де, власне, красувалися готелi. Набережна - була,
а готелiв - не було. Жодного. На набережнiй гудiв порт. Я злякався.
«Зараз мене вб'ють», - сказав я сам до себе та вичавив
жалюгiдну, нещиру усмiшку. Здивованi чорнi люди дивилися на дурнувату
бiлу людину, що прогулювалася портовими кварталами так запiзно, ввечерi.
Прискiпливо дивилися. Приглядалися. Навряд чи вони думали: «Який ризикований хлопець». Iмовiрнiше - дiйшли слушної думки: «Йолоп». Я кудись не туди зайшов, зараз мене вб'ють. Вирази облич зустрiчних перехожих не залишали менi жодної надiї.
Так, зараз ми тебе вб'ємо, повiдомляли мене вони. Готуйся, диваче. Я їх добре розумiв, так водiй розумiє свiтлофор. Негостиннi перехожi. Я згадав, як у готелi (о, де ти мiй, комфортабельний готелю, схожий на пароплав?) служник сказав менi, щоб я не чiпляв на себе годинника (але ж це був той годинник, якого вона вкрала для мене) та не вдягав шкiряних черевикiв. «Вас iз них витрусять», - радiсно вiдповiв служник на моє обурене запитання «чому Вас обходить мiй гардероб?» О, яку вiн мав рацiю, цей добрий чолов'яга. Втiм, притичина була не в одязi. Притичина була на виду, чи то пак, у ньому - в моєму бiлому, нi, треба сказати вiдверто, трохи сiрому обличчi. Не накидати ж панчоху на голову, волаючи: «Анi руш, це - пограбування», чи маску, зображуючи з себе хороброго Зорро?
Я йшов далi, у спину менi щось кричали. Моторошно. Я не зi смiливцiв. До того ж - фаталiст. Я майже упокорився смертi. Навiщо я живу, як я живу? Кому я потрiбен? Тiєї митi я був переконаний, що - нiкому. Я захлинався вiд жалю до себе, до своєї самотностi. Навiть якщо я комусь потрiбен, то не їй. Їй я не був потрiбен нiколи. I зараз, навiть зараз, вона втекла, вона залишила мене. Помирати тут, у чужiй країнi, iз закордонним паспортом у кишенi, але без неї. За спиною я почув чиїсь швидкi кроки. Але тут я завернув за якийсь рiг i побачив iншу набережну. В цьому мiстi було двi набережнi, паралельнi набережнi. Треба ж так збудувати мiсто? Одна - чорна, портова, тут мешкали, в лiпшому випадку, кораблi. Iнша - бiла. При бiлiй мешкали готелi. Кроки за спиною пришвидшилися. I я, людина, що волала по смерть хвилину тому, майже побiг до рятiвних готелiв. Я летiв наче скажений птах (чи буває сказ у птахiв?). Iз обличчям, червоним вiд сорому. Я не хотiв умирати попри все. Чи завдяки всьому? Я не хотiв умирати. Нi! Хай буде життя. Я хочу жити. Боягуз i нiкчема. Страхополох. У менi жеврiла надiя. Тодi я думав, що зможу з усiм упоратися. Смерть вiдступила, мiй настрiй полiпшився та зачав у менi впевненiсть. Йолоп. Бiлий йолоп. Треба знати, як народжувати та плекати впевненiсть у собi, а з мене був кепський батько.
