Темна матерія - Крауч Блейк

— То куди ж веде цей коридор? — питає вона. — Якщо ми просто йтимемо, то куди дійдемо?

Коли я вимовляю це вголос, диво зникає і з’являється жах:

— Кінця немає.

Ми йдемо далі, щоб довідатися, що станеться, якщо щось зміниться, якщо ми щось змінимо.

Але ми бачимо тільки двері, двері, двері, двері.

Коли ми вже йдемо якийсь час, я кажу:

— Я рахував їх, відколи ми рушили коридором, і оце вже чотириста сорокові двері. Кожний куб повторюється через три з половиною метри, тобто ми вже пройшли добрих півтора кілометра.

Аманда зупиняється і скидає рюкзак з плечей. Вона сідає під стіну, я вмощуюся поряд із нею, ліхтар — між нами.

Я кажу:

— А що, як Лейтон вирішить кольнутися, добереться сюди й ганятиметься тут за нами?

— Він ніколи цього не зробить.

— Чому?

— Бо він до смерті боїться того куба. Як і всі ми. Крім тебе, бо ти єдиний, хто зайшов у нього і вийшов назад. Ось чому Лейтон хотів за всяку ціну примусити тебе розповісти, як ним управляти.

— А що сталося з пілотами-випробувальниками?

— Перший, хто зайшов у куб, був хлопець на ім’я Метью Смелл. Ми не уявляли, з чим маємо справу, тому дали Смеллу прості й чіткі інструкції. Зайти в куб. Зачинити двері. Сісти. Вколоти собі препарат. Що б не сталося, що б він не побачив, він мав сидіти на тому ж місці, чекати, поки не припиниться дія препарату, і вийти назад прямо в ангар. Навіть, якби він побачив оце все, він не мав права залишати куб. Йому було заборонено рухатись.

— І що сталося потім?

— Минула година. Він запізнювався. Ми хотіли відчинити двері, але боялися, що порушимо щось, що відбувалося всередині. Через двадцять чотири години ми нарешті відчинили його.

— І куб був порожній.

— Так, — у блакитному світлі Аманда виглядала виснаженою. — Зайти в куб і вколоти собі препарат — це подорож в один кінець. Повернення немає, і ніхто не буде ризикувати, ганяючись за нами. Ми тут самі. То що ти збираєшся робити?

— Які кожен поважний учений — експеримент. Відчинити двері, подивитися, що буде.

— Ну, і так, для ясності. Ти уявляєш, що там може бути за всіма цими дверима?

— Абсолютно не уявляю.

Я подаю Аманді руку. Завдаючи рюкзак собі на плечі, я відчуваю перші ознаки спраги. Цікаво, чи прихопила вона бодай трохи води?

Ми йдемо коридором, і насправді я боюсь зробити вибір. Якщо є безкінечна кількість дверей, то, зі статистичної точки зору, вибір сам по собі означає все й нічого. Кожен вибір правильний. Кожен вибір помилковий.

Нарешті я зупиняюсь і кажу:

— Може, оці?

Вона стенає плечима.

— Давай.

Узявшись за холодну металеву ручку, я питаю:

— У нас же є ампули, правда? Бо це було б...

— Я перевірила сумку, коли ми зупинялися хвилину тому.

Я повертаю ручку вниз, чую ковзання ригеля і смикаю.

Двері відчиняються всередину. Видніється рама.

Аманда шепоче:

— Що ти там бачиш?

— Поки що нічого. Дуже темно. Ану, дай-но. — Коли я беру в неї ліхтар, то помічаю, що ми знову стоїмо в одному кубі. — Глянь, — кажу я. — Коридор пропав.

— Це тебе дивує?

— Насправді це має сенс. Середовище за дверима взаємодіє з внутрішньою частиною куба. Це дестабілізує квантовий стан.

Я повертаюсь до відчинених дверей, тримаючи перед собою ліхтар. Просто перед нами видно землю.

Потрісканий тротуар.

Масляні плями.

Коли я виходжу, під ногами в мене хрустить скло.

Я допомагаю Аманді вийти, і ми обережно ступаємо. Світло розсіюється, падає на бетонну колону.

Фургон.

Кабріолет.

Седан.

Це парковка.

Ми піднімаємося похилою дорогою, обабіч якої стоять автомобілі. Орієнтуємось по залишках білої смуги, котра розділяє ліву й праву смуги.

Куб залишився десь позаду, пропав з виду, поглинутий темрявою.

Минаємо знак зі стрілою, яка вказує ліворуч поряд зі словами:

«ВИХІД НА ВУЛИЦЮ»

Завертаємо за ріг, піднімаємося іншим з’їздом.

Праворуч уздовж валяються шматки стелі, які, падаючи, розчавили лобове скло, капоти й дахи машин. Що далі ми рухаємося, то гірше стає навколо. І ось ми вже видираємось на бетонні валуни, а навкруги ножами й химерним плетивом стриміє іржава арматура.

На півдорозі до наступного рівня дорогу нам перепинає величезна купа сміття.

— Мабуть, нам краще просто повернутися, — кажу я.

— Глянь... — вона бере ліхтар, і я йду за нею до входу на прогін.

Двері прочинені й Аманда відчиняє їх повністю.

Суцільна темрява.

Ми піднімаємося нагору, до сходових дверей.

Нам доводиться удвох відчиняти їх.

У вестибюлі гуляє вітер.

Крізь порожні сталеві рами того, що колись було величезними двоповерховими вікнами, пробивається якась подоба денного світла.

Спершу мені здається, що на підлозі лежить сніг, але він не холодний.

Я стаю навколішки, набираю повну жменю. Він сухий, мармурова підлога вкрита шаром цього «снігу» заввишки сантиметрів з тридцять. Він вислизає крізь пальці.

Ми пробираємось повз довгу стійку реєстрації з назвою готелю мудрованими прописними літерами, які все ще тримаються на її фасаді.

На вході ми проходимо між двома здоровенними ящиками, в котрих стирчать дерева, зовсім сухі, з покрученими вузлуватими гілками, на яких теліпається висохле, аж наче бляшане листя, і торохтить під вітерцем.

Аманда вимикає ліхтар.

Ми проходимо крізь обертові двері з вибитим склом.

Хоч надворі й не холодно, враження таке, що навколо лютує хуртовина.

Я виходжу на вулицю і дивлюся між темними будинками на небо із слабеньким натяком на червонястий відтінок. Воно світиться так, як ото буває в місті, коли небо затягнуте низькими хмарами й вогні будинків відбиваються у їхній волозі.

Але ніде немає ніяких вогнів.

Жодного вогника навколо.

Ці частинки падають, як сніг, струмують, наче тюлеві фіранки на вітрі, летять в обличчя, але не жалять холодом.

— Це попіл, — каже Аманда.

Попільна заметіль.

Тут, надворі, попелу по коліна, і в повітрі стоїть такий запах, як уранці від холодного каміна.

Мертвотний сморід згарища.

Попіл дуже густий, верхніх поверхів хмарочосів не видно. Довкола панує тиша, і тільки вітер дме між будинками й крізь будинки, і чути посвистування попелу, коли він сірими кучугурами намітається довкола покинутих автомобілів і автобусів.

Я не вірю власним очам.

У те, що я справді перебуваю в чужому світі.

Ми йдемо серединою вулиці, вітер дме нам у спину.

Я не можу позбутися відчуття, що темрява хмарочосів оманлива. Це просто кістяки, самі контури в зливі попелу. Вони більше нагадують якісь неймовірні гори, ніж щось, створене людськими руками. Деякі похилились, якісь уже попадали, а високо вгорі, де панує безжальний вітер, я чую стогін сталевих каркасів, які ще тримаються з останніх сил.

Раптом я відчуваю якийсь різкий тиск позаду очей.

Він з’являється і зникає менше ніж за секунду, наче спрацьовує якийсь вимикач.

Аманда питає:

— Ти теж це відчуваєш?

— Такий тиск за очима?

— Точно.

— Так, не інакше як закінчується дія препарату.

Через кілька кварталів будинки закінчуються. Ми доходимо до поручнів, які простягаються вздовж хвилевідбійної стінки. Озеро широчіє на кілометри під радіоактивним небом, і зовсім не схоже на озеро Мічиган, а швидше виглядає, як величезна сіра пустеля. Попіл накопичується на поверхні води й хвилеподібно здіймається, як водяний матрац, коли хвилі чорної піни вдаряються об хвилевідбійну стінку.

Назад ми йдемо проти вітру.

Попіл лізе в очі й рот.

Наші сліди вже занесло.

Десь за квартал од готелю, зовсім поруч, чується звук, як від наростаючого грому.

Земля двигтить під ногами.

Ще один будинок падає на коліна.

Куб на тому ж місці, де ми його залишили — в дальньому кутку парковки на найнижчому рівні.