Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
От вони переносяться ближче, до цiєї кiмнати.
– Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз своєю Машиною, анiж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! I ти ще СМIЄШ..
Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рiвний i низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, рiзкий, високий, як югтями згори впивається в Штора.
– Та будь проклят i твiй порядок, i твої закони, i твої графи, i ти сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки своїй дитинi! Чуєш ти? I хай благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра моїй дитинi! Ти – не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш i другу?! О нi! Годi!
З дверей виходить шофер Герман i потягається на сонце. йоганн одходить од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман iз виглядом лiнивої вищостi й вибачливостi до старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки починає читати. I раптом скрикує:
– Ого! Оце так штука!
I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапає його за руку й рiшуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папiрець.
Герман тут читати не може – це страшний папiр, за нього навiки в тюрму засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки.
I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi знати, що там є в тих страшних паперах.
I в своїй хатi Герман пiвголосом читає Йоганновi, кухаревi й двом льокаям страшний папiр:
"Нове злочинство капiталу! Громадяни!
Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд вiн винайшов апарат, який дає змогу людинi без посередництва тваринних органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.
Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна машина визволяє людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим – од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних, соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв людей, Капiтал учиняє дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови бандитської органiзацiї, званої "Об'єднаним Банком", агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих.
На щастя всього людства, Iнарак своєчасно довiдався про це й своєю владою визволив великого вченого iз страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цiлковитiй безпецi й приступає до дальшої працi над своїм винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Iнарак)".
Кухар таємничо, з острахом здiймає догори пальця.
– Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу… Але в коридорi рiзко, нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льокаї схоплюються й прожогом вилiтають iз кiмнати.
Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тiло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересуває своє опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi долу.
Перед дверима покоїв принцеси вiй на мент зупиняється й перевiряє щось у боковiй кишенi.
Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папiрець.
– Бачили вже, пане графе?
Граф Адольф швидко охоче киває головою – бачив, бачив, неприємнiсть, велика неприємнiсть.
– Але це правда? Вiн утiк?
– На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця проклята банда.
Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого пригнiчення.
Принцеса уважно, скоса обкидає м'яку постать Мертенсового мiнiстра.
– Вас, здається, пане графе, ця подiя хвилює менше, нiж слiд би було сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки вiд неї, яких ми боялись, не зменшаться.
Граф Адольф сумно, з жалем посмiхається.
– Нiякої Сонячної машини немає, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте, зовсiм нема її й нiколи не було. Вона є плiд дiйсно хороби бiдного доктора Рудольфа. Вiн – дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно орiєнтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий.
Принцеса помiтно блiдне й сильно стискає руками поруччя фотеля.
– Через що це ви так думаєте, графе?
– Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна коробка.
– Стривайте! Але ж ми самi були свiдками. Вiн десять день нiчого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хлiб! Ви ж самi бачили!
Граф Адольф поштиво, згiдно нахиляє голову. Так, вiн був свiдком. Але свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотичної авто-сугестiї й сугестiї на матiр. Цiлком просте пояснення.
Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову до вiкна. Брови її хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю.
– Ваша комiсiя й скло перевiряла?
– О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до тої мети, яку визначав йому бiдолаха Рудольф у своїй фантазiї.
– Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити сонячний хлiб?
– Так, ваша свiтлосте, але…
– Скажiть: хлiб, роблений комiсiєю, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фiалковiсть?
Граф Адольф iзнизує плечима – нi, такого вигляду хлiб комiсiї, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша.
Принцеса незрозумiле хмарно посмiхається й знову починає чудно швидко ходити по кiмнатi. Вигляд їй стає щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший.
Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив! Розумiєте? Вiн – не хорий, а нечесний, нахабний хам!
У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи не бачив її свiтлiсть. I ця певнiсть її гнiву мимоволi примушує його стурбуватись.
– Але ж, з дозволу вашої свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацiї Машини перед комiсiєю урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати, куди вiн мав їхати зi мною?
Принцеса Елiза не вiдповiдає. Вона стоїть бiля вiкна й металiчними очима дивиться на краєчок даху лабораторiї. Потiм повертається й знову пiдходить до графа Адольфа.
– Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина – факт. Ви повиннi поставити на ноги всю вашу полiцiю й негайно – чуєте, негайно! – знайти цього… чоловiка.
Граф Адольф щораз бiльше й бiльше починає вiрити в правду слiв принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так!
Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.
– Ви, здається, маєте рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн тодi перед комiсiєю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!
– Ви повиннi дати наказ полiцiї перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину!
Граф Адольф боляче кривиться.
– Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить. Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певнi, чи пш нашої полiцiї не є члени Iнараку. Я не можу поручитися, що мої секретарi не члени цiєї органiзацiї. Кожний наш рух дивом якимось стає їм вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана президента. Ми тiльки троє знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що…
– Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Нiяким способом?!
Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розумiється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.
– Ах, немає тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре.
Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.
– Якої жiнки, графе?!
– Жiнки, звичайної жiнки. Роману його, кохання, любовi.
Принцеса раптом густо червонiє i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк.
– Що ж би могла тут зробити та… жiнка?
Граф Адольф сумно посмiхається.
– О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку?
