Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Доктор Тiле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i компанiя…
Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться й заявляє:
– Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм… не… здатний. Це зрозумiло. Така подiя… Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!
– Я на другу!
– Я на другу!
– Я на другу!
– Я на третю!
– Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!
– Я, я на другу, я перший сказав!
– Нi, я, вибачте!
– Панове, чекайте.
Макс махає рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других дверей.
– Фрiце, ви їдете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцятої ночi ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловiк цiлком вистачить. Правда?
***О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять пiд руки хорого. Вiн пручається, голосно протестує, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га.нку лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем.
Сонний портьє невдоволено вiдчиняє дверi. Нiякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!
Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi – без облич, замiсть них чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi, випхнувши портьє надвiр. Там чиїсь руки хапають його, i чийсь голос iз-за машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо:
– Анiтелень, дядю! Чуєш?
В одчиненi дверi проходить iще троє страшних людей! Свiтло в сiнях i на ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi, їх тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi спокiйно й не хапаючись, як у себе дома.
Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають розполiг кiмнат, їм через це навiть доводиться звернутися за допомогою до чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька їхнiх приятелiв, якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять її побути з ними й трошки помовчати.
Безумовно черговий лiкар краще знає устрiй лiкарнi – за якi двi-три хвилини вiн приводить їх у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що не протестує, не кричить i тiльки вдивляється в дiрки на чорних машкарах.
Тихенько, безшумно вiд!їжджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном сповiстити полiцiю про подiю.
їм нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi треба цiєї ще ночi вивезти з лабораторiї для працi над вибором скла Сонячної машини, i то неодмiнно цiєї ще ночi, бо завтра вже його лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така щаслива, хай кожна до самої смертi буде така!
– Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що… Нi, немає слiв у мене. Але буде дiло! Правда, Рудi?
Рудi так стискає Максовi руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посмiхається вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю.
***Сонце врочисто, велично здiймає червоно-золотi вiї над садом. Шибки вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном пiдстрижена їжачком трава iскриться всiма фарбами.
Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блискає радiстю. Як його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси – а чи можна їх сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв. Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Iм'я її заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста графiвна.
Сидить старенький Йоганн на лавi бiля своїх постинаних загублених друзiв i перебирає на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi – сумнi думки.
Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матерi, чи з сорому, чи з завзяття, тiльки не прийняла, та й годi. А вiлла в неї – чистий палац.
I принцеса як не своя. I графиня прибита горем. I Штор iз Шторихою в тузi та горi. Стоїть лабораторiя пусткою, не стало доктора Рудольфа, гiрше, нiж помер нещасний, любий доктор Рудi. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулинi сльози. А тут iще папiрцiв хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх йоганн, а прочитати не може – слiпий уже став на читання, чує ще зовсiм добре, а читати не втне – зараз же плачуть старi очi.
I перебирає старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькi аркушики паперу, на яких тiльки й може розiбрати великi лiтери "Громадяни!" – далi плачуть старi очi.
I знов перебирає пелюстки, i шкода йому постинаних мовчазних друзiв своїх, i не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так нiхто вчора й до столу не зiйшов, навiть стара графиня не вийшла iз своєї кiмнати.
А сонце пiдводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покiрно й солодко куняючи пiд благосним теплом.
I вмить злякано скидується: по дорiжцi, як i вчора, строго й рiвно ступає принцеса. Як i вчора, очi спущенi долу, уста тiсно стуленi, в лицi чи тяжка дума якась, чи невсипуща зацiплена туга.
Старенький Йоганн не знає, що йому робити, пiднести чи не пiднести чорно синi троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкненi уста, може, хоч легесенькою втiхою зм'якшились би строгi очi. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речi про автомобiль?
Принцеса байдужими очима проводить по зiщуленiй постатi садiвника, потiм по квiтах i спиняється на папiрцях. На квiти, на чорно синi троянди й не дивиться, а до папiрцiв аж сама пiдходить i нахиляється.
I бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на тi аркушики, хапає горiшнiй, впивається в нього очима, а папiрець аж лопотить у руках – так трусяться пальцi їй.
– Де ви взяли цi вiдозви?
Йоганновi стає страшно.
– Пiд муром, ваша свiтлосте. Хтось накидав уночi.
Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла на лавi пiд бузком, що проти самої лабораторiї.
Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квiток. Потiм по малу обережно просувається й пiдбирається до тої лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу?
I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiвається. Навпаки – звеселилося лице її, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?!
Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в дiм. I знову – чи здається старому, чи справдi так-лице принцеси немов заклопотане. Отож дивнi папiрцi!
Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушикiв i також прямує додому – там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками.
От якраз на порозi свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна, поважна собi жiнка.
Йоганн тихесенько пiдходить – чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип пiску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше пiдходити.
I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком "Гансе! Гансе!" Та що ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?!
Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, читає того чудного папiрця свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чує нового вибуху радостi. Навпаки – вiн чує цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться.
От вони переносяться ближче, до цiєї кiмнати.
