Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчує скло в чорний апарат i хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту треба? З охотою, скiльки хочете!
Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i складає їх купою на столi побiля апарата. Будь ласка, маєте все! А, нi, ще не зовсiм усе!
Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: нi, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.
Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:
"Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторiї. Там у моєму льоху ти знайдеш валiзку. В нiй є рукопис. З нього ти довiдаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт: провадити далi моє дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз рукопису зрозумiєш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий, бадьорий i здоровий. Обнiмаю.
Твiй Рудольф
P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини".
Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з лабораторiї на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на хвилину не вийде? їй треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину має право вийти.
I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо прокрадається алеєю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його вiкнах, тiльки троє з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi блi щачки.
А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках якої вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки.
Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вiкнi – тепер, будь ласка, заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й сiдає в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями, облiплюючи лампу, домагаючись своєї смертi.
Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом застигають, тьмяно-склянi, невидющi.
Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмiшкою зiтхає, зазираючи разом у лабораторiю i в три червонi простокутники їй видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i, чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-синє сяйво, лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в лабораторiї.
Ах, та чого ж вiн не тiкає нарештi? Чого ж дожидається там iз своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?
Чоловiк у лабораторiї кладе книжку на стiл i нетерпляче пiдводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночi Ах, та чого ж вони нарештi не йдуть? Чого їм iще треба?!
Тужно й самотньо годинник на церквi вибиває першу годину. Гомiн мiста стає глухiший, як гуркiт поїзда, що вiддаляється.
Дiвчина в червоному салонi, наважившись, пiдходить до телефону.
Невже втiк? Невже посмiв зламати слово?! Телефон не вiдповiдає. Ах, вiн же вилучив його. Тодi дiвчина рiшуче бере чорне мережане манто, накидає на плечi i, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.
Нiч зiтхає їй видно:: у вулицi-колодязi по вузенькiй кiмнатцi, де мiхурами понапухали вогкуватi стiни, гарячкове бiгає чоловiк од стiни до стiни. Так бiгають тi людськi ыстоти, яких їм подiбнi замикають у клiтки з гратами. Час вiд часу вiн лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?
"Рудi, ради бога, моментально зателефонуй менi, як прийдеш додому. Я телефоную тобi весь вечiр i всю нiч – i нiякої вiдповiдi. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!"
Нiч посмiхається темно-синiми устами: Рудi стоїть бiля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Рудi сильно стрiпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, i нетерпляче йде до дверей. Вiн стоїть на порозi й пильно, жадно дiрявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несмiло перешiптуються кущi бузку, вiтер пухнатою свiжою лапкою майже по гарячому лицi; сумирно-тужно клiпають блакитно-зеленкуватими очима далекi зорi.
Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi!
Розпатланий чоловiк випростовується, швидко, сильно загрiбає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвiрки: тiльки через його труп вони пройдуть усередину.
Самотнiй, легкий рип пiску. Такий самотнiй, обережний i легенький Хто то може бути?
На освiтленiй лисинi алеї з'являється чорна струнка постать.
Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вiкно Не видно їй. Нi, i звiдти не видно! Хе!
– Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.
Чорна струнка постать помiтно здригається, шпарко повертає бiлу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, i, не сказавши нiчого, рiвно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.
I знову дiвчина з короною червоного волосся сидить у фотелi бiля вiкна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще свiтиться, вiн саме збирався тiкати, вона перебила Але вiн утече: страх смертi дужчий за слово честi сина льокая. Вiн утече!
I знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядкiв i нашорошено кожним волоском ловить звуки ночi: вони зараз прийдуть, вона перевiрила – i вони прийдуть.
"Рудi! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю нiч сидiтиму бiля телефону Чуєш?!"
А внизу пiд покоями графiв у маленькiй льокайськiй кiмнатцi на гарячiй подушцi лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.
Нiч багато ще iншого бачить. Точаться з кам'яних скринь пiд її темнi!крила мiльйони розплющених i заплющених страждаючих очей. I вiд них блiдне й сiрiв темне лице ночi.
***Софi вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелi, притулившись чолом до його спинки, спить її срiтлiсть принцеса. Долi, як кiтна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всi лампи горять, i червоне свiтло їх таке хиряве, худосочне. В розчиненi вiкна буйно, розгонисте, трiумфуючи котяться золотистi сонячнi хвилi, джерготiння горобцiв, гуркiт вулицi.
Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?
Софi злякано ставить каву на стiл бiля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг iз своїми секретарями дожидаються вже з пiвгодини внизу, прохаючи обiцяної їм аудiєнцїї. Коли її свiтлiсть дозволять…
Її свiтлiсть раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нiчого особливого немає. Дiдусь Йоганн, пiдперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву i з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.
Принцеса помалу вiдходить од вiкна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть i водить, стоїть i водить.
Софi теж стоїть i трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водiння iпучкою по чайнику так стомлює її свiтлiсть, що вона безсило пускає iруку вздовж тiла й стоїть зовсiм ве-порушно. Стоїть i Софi, не смiючи рухнутись i лякаючись щораз бiльше та бiльше.
Принцеса раптом глибоко втягає в себе повiтря, iз шумом рiшуче видихає його й пiдводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!
– Скажiть графовi Адольфовi Елленберговi, що я приняти його не можу, я ще в лiжку. Але я даю… свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Iдiть. До мене не приходити, поки не покличу.
– Слухаю, ваша свiтлосте.
Принцеса Елiза зашморгує портьєри одного вiкна й сiдає бiля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне свiтло, прориваючи червону тканину, грiє червоним тьмяним одсвiтом тугу точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко вiдривається вiд фотеля й нахиляється до щiлини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.
Принцеса гидливо заплющує очi й знову вiдкидає голову назад.
***А три постатi прямують просто до лабораторiї. Дверi замкненi, але вiкно широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпокої.
Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу. Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця, що широко б'є скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом скудовчена голова швидко пiдводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.
