Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
– Ваша свiтлосте, а жаль, я далi не можу пiдтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але менi дуже радiсно, що…
– Пане докторе! Для жартiв iз вами могли б знайтися iншi особи i той факт, що я прийшла сюди, вночi, сама до вас, здається, повинен би досить переконати вас про серйознiсть моїх слiв. Коли автомобiль має переїхати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожує страшна смерть, пане докторе!!
Матово-бiле непорушне лице раптом бризкає в нього таким чудним гнiвом, ненавистю, що доктор Рудольф чує, як вiн увесь холодно блiдне. I вже нема нiякого жарту, нiякої мiстифiкацiї, все правда, незрозумiла, страшна, кошмарна правда.
– Я нiчого не розумiю, ваша свiтлосте. Але я не смiю не вiрити вам. Цебто я вiрю вже. I коли це правда, то… Вибачте, ваша свiтлосте, я так здивований, що…
Доктор Рудольф розводить руками й криво посмiхається тонесенькими волосинками.
– Значить, я повинен одмовитись од Сонячної машини?! Червона голова мовчки заплющує очi й знову розплющує.
– Через що?!
– Через те, що вона принесе людству величезнi нещастя.
– Моя Сонячна машина?! Нещастя?!
– Так, пане докторе.
У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя приймати з якоюсь своєю кошмарною логiкою. Але доктор Рудольф ще не має тої логiки. Вiн дико вдивляється в лице принцеси: це ж кiлька годин тому на ньому пашiв нелицемiрний захват, ще ж так недавно вони всi отут називали цю саму машину генiальним, великим винаходом.
– Нiчого не розумiю! Моя машина – i нещастя?! Та чим же саме?!
Князiвна Елiза приготована до цього запитання. Вона знає, що хоч що вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через те, що машина внесе анархiю в громадянство, зруйнує всi пiдвалини його, викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усi здобутки культури.
Дiйсно, для доктора Рудольфа цi аргументи не перекональнi його Сонячна машина, його прекрасний винахiд це джерело сили, радостi, життя, щастя, воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це сказав? Як смiв це хтось сказати^! Який нахабний йолоп смiв так роз'яснити?!
Голi, одвертi очi двома сiро сталевими вiстрями гнiвно, смiливо встромляються в рiвно-бiле застигле лице. Хлопчачого в них нiчого вже нема Волосинки уст витягнулися рiвною натягнутою лiнiєю.
Князiвна Елiза ще бiльше примружує очi.
– Пане докторе, я вважала за потрiбне попередити вас. Ваше дiло вибирати. Але я звертаю вашу увагу, що ваша незгода на цю умову не врятує машину. Машина мусить так чи iнакше зникнути Хочете добровiльно без жертви своїм життям оддати її?
Доктор Рудольф раптом увесь перегинається до князiвни й чудно, скiсно витягає до неї голову. Нижня щелепа хижо випинається наперед, вишкiривши густий бiлий гребiнець зубiв; очi фосфоричне, як у котiв порочi, поблискують, кулаки стиснутi й притиснутi до грудей.
– Hi!! Нi, принцесо! Чуєте: нi!!
Принцеса iнстинктивно, машинально вiдхиляється назад. Вiн зараз стрибне, ввiп'ється лапами в горло, загризе, розшматує.
– Ну, що ж? Ви, значить, засуджуєте й себе на смерть. Доктор Рудольф сильно розгинається.
– Нехай! Тiльки з моїх мертвих рук вони можуть узяти машину Будь ласка!
Принцеса злегка знизує похилими плечима.
– Ваша воля. Але кому яка користь од того?
Доктор Рудольф пильно, тяжко дивиться в лице принцесi.
– Невже ви, принцесо, гадаєте, що я можу вiддати машину и жити пiсля того??
– В життi є багато iнших цiнностей, крiм машини. I, може, бiльших за неї.
На столi м'яко деренчить телефон. Доктор Рудольф озирається i, зараз же забувши, знову повертається до принцеси.
– Бiльшi за машину?! Якi ж можуть бути бiльшi цiнностi за щастя визволення всiх людей?
Тепер принцеса Елiза мовчки, непримружено, чудно вдивляється в доктора Рудольфа.
– Якi? Для вас особисто можуть бути бiльшi деякi цiнностi Наприклад…
Несподiвано рiвно-бiле лице заливається нiжно-червоним вогнем. I в ту ж мить широкi густi брови гнiвно похмурюються, голова вiдкидається назад. Очi зневажливо, погордливо примружуються.
– Ну, це ваше дiло. Коли для вас немає нiчого дорожчого, то… Отже, а дробила все, що могла.
Телефон знову м'яко, настiйно й довго деренчить. Доктор Рудольф сердито кидається до нього й виключає апарат iз току. I зараз же знову поспiшно шкандибає до принцеси.
– Отже, пане докторе, ви не згоднi?
– Ваша свiтлосте! Я все ж таки й досi не можу повiрити, що це все дравда, що це не… не сон, не кошмар. Це таке незрозумiле, таке абсурдне, дике, це так не сходиться з тим, шо… Ради бога, роз'яснiть ви менi, як це…
– Пане докторе, це не сон. Ще раз повторюю: ви повиннi знищити ваш винахiд, вiдмовитись од нього, наїiки забути за нього. Коли цього не зробите, вам грозять великi страждання й смерть. Це є факт. Бiльше нiчого я вам роз'яснити не можу. Приймаєте умову?
– Нi, принцесо, не приймаю.
Принцеса чудно мовчки дивиться в спокiйне вже й непохитне лице з твердими, голими, ясними очима.
– В такому разi прощайте.
I, немов тiкаючи вiд чогось, швидко повертається, хапливо вiдмикає дверi, виходить до передпокою й, так само хапаючись, одмикає другi дверi. Доктор Рудольф поспiшає вслiд, тупчиться бiля неї, незграбно намагаючись помогти, але принцеса вiдчиняє сама й другi дверi й майже вибiгає в сад.
Доктор Рудольф iз порога проводжає очима чорну постать i помалу замикає дверi.
В лабораторiї так само рiвним широким кругом лежить на столi, на розкладених аркушах рукопису, на тарiлцi з сонячним хлiбом, на камiнцях iз гелiонiтом рiвне свiтло лампи. Так само вгорi та по кутках круг пальм застигла тепла зеленкувата тiнь. Але немає вже затишку, радiсної скупченостi, спiвочого гiмну захвату Розгублено, помертвiло блискають металiчнi частини апаратiв; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, слоїки, рурки; порожнiми, мертвими рядками рябiють списанi аркушi рукопису. I радiсно-золотиста, зелено-червонява маса на тарiлцi дихає не сонцем, а льохом.
Доктор Рудольф люто вiдшморгує важкi зеленi завiси, роз чиняє вiкно, впускає живе, тепле, запашне повiтря з саду, метелики, нiчнi мушки, шелест листя, гомiн мiста. Але лабораторiя не оживає. Чорною домовинкою стоїть на столi Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним своїм круглим оком. Роз'єдналось усе, зчужiло одне одному, стало далеким i моторошно мертвим.
Доктор Рудольф зупиняється серед лабораторiї й неймовiрно, непорозумiло оглядається. Але так, дiйсно, вона стояла щойно он там. I вiн дав їй слово I, може, вже ось-ось через кiлька хвилин усе зникне: i машина, i лабораторiя, i сад, i не бо, i саме сонце. Навiки, назавсiгди, без останку все зникне.
Доктор Рудольф зривається з мiсця i, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторiї, мнучи руками голову.
Але для чого ж вона це все казала?! Невже справдi вiрила, що вiн, давши слово, вже не втече, не буде всiма силами, всiма засобами боротися за своє життя й за машину? Невже вона така наївна?
А для чого ж у такому разi було говорити йому все, вимагати вiдмовитись? Це ж, значить, попередити його!
I знову доктор Рудольф ходить, знизує плечима, дико озирається, знову ходить i думає.
Враз зупиняється i, скоса дивлячись у куток, тiсно, рiшуче стулює губи. Так, вiн дав слово не покидати лабораторiї без ъъ дозволу. Добре, вiн слова свойого дотримає, але вiн не давав слова добровiльно вiддати в руки божевiльних злочинцiв працю свого життя. О нi, цього вiн їй не обiцяв, i цього вони не матимуть!!
Доктор Рудольф знову бiжить до вiкна, зачиняє й щiльно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потiм навшпиньках перебiгає до спальнi й витягує валiзку. Розклавши її на пiдлозi бiля столу, вiн хвилинку мiркує, переводячи очi з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручує iз Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папiр i кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на вiдлозi й висипає на нього iз слоїкiв сiрi камi!нцi з золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками гострi виступи. Чудесно – лежать щiльно й спокiйно.
Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний папiр.
А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти, застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдкує за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.
Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно вiдсовується на бiк, пiдiймається ляда, i доктор Рудольф невеличкими схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце, доктор Рудольф бiжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в нiй iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою рiзницею: в ньому нема гелiонiту.
