Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде.
Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi, кумедно воркоче – i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража – графiвна Труда знов їде кудись на всю нiч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.
Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихої кiмнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.
***Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручується листок, у руцi похльоскує прутик.
Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й випростовується.
– Щось, мамуню, може, їсти менi знов принесла? Га? Тут її свiтлiсть принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiмає мамуню за плечi, гладить гарячою рукою по щоцi й смiється своїм чудним смiхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi одвертим, смiхотливим поглядом i вiтається вiльно, майже недбало. I нi тiнi звичайної соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!
Панi Штор струшує з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.
– Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, знаєте, зробив масу цiкавих вiдкриттiв. Наприклад щастя – така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?
I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима.
– Правда, мамуню? Щастя – то ненормальнiсть, оп'янiння або божевiлля. Як ти думаєш? I я тiльки сьогоднi, мої панове, зрозумiв як слiд, через що люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п'яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його "ненормальнiсть" мине, але на щастя "божевiльного" – серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда?
I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смiється, дивиться знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiмає матiр.
– А дозвольте спитати, Рудi, – м'яко, обережно посмiхається граф Адольф, – яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi.
– Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумiється, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете "божевiльнi", "п'янi", "ненормальнi" Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть "ненормальними", то ясно, що ця "ненормальнiсть" стане "нормальнiстю". От яка рiч виходить, мої панове!
I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.
– О, це було б, розумiється, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, – перебiльшено зiтхає маленька графиня, – але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радiємо, що ви… такий веселий, милий, але…
– Але чого ви божевiльний? Правда?
Рудi вiдверто, ясно смiється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкидає вбiк прутика.
– Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторiї. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так, щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди, якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на звiдомлепiсть од мене.
– Ми зателефонуємо їм iз лабораторiї, Рудi.
– Ага, правда! Розумiється!
Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi.
– Сонце ще є? Чудесно.
В лабораторiї повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання бджiл та ос, що в'ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея?
Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсуває фотель принцесi, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посмiхається.
Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один – жовтий, великий, костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо насмiшкуватий, другий – рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiдає поруч iз князiвною, а Штор стає поруч iз стiльцем панi Штор – сiсти вiн нiзащо не хоче: це нарушения Вiчного Порядку – слуга в присутностi хазяїна повинен стояти.
Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсує волосся назад, обводить аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближнiх, i раптом рiшуче стрiпує всiєю головою.
– Панове! Я, власне, сам почуваю, що я – як п'яний. I тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!
I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.
Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надiєю и тривогою пильно слiдкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова.
Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною чи до фотографiчного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний апарат для фотографування неба.
Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла.
– На скло треба буде накривку, – бурмотить вiн для себе. I, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних бiлих зубiв.
– Панове! Це – Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже? Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередникiв мiж людиною й сонцем у її годуваннi.
Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу – значить, не розумiють.
– Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людинi годуватись са мою рослиною – травою, листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше, навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi, кропиву, бур'ян, колючки – все робить цiлком придатним до вжитку людини.
В очах уже рух: увага, здивування, недовiр'я, нерозумiння. Князiвна Елiза перехиляється вперед.
– Ви розумiєте, панове, що можна сп'янiти, добившися цього? Га? Розумiєте? Мамо, ти розумiєш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було їсти трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумiєш, що моє божевiлля не таке вже страшне? Га? Що?
Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м'яко простягає до Рудольфа руку.
– Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз'яснили нам докладнiше…
– Ах, розумiється! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч, щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п'яний. Але, розумiється, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально. Ви не бiйтесь, ваша свiтлосте, мої бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками – i нi одна не зачепить… Так от, дорогi мої панове… Iдея дуже проста. I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину самої iдеї абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд її їжi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на землi – сонце. Значить, сонце – це їжа людини. Але мiж людиною й сонцем є кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не має способiв уводити сонячну енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергiєю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний!
