Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озирається на шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених очах її проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога.
***В небi – сонячна пожежа, на землi – пекуча з роззявленим ротом, iз млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куняє. Пiсок на дорiжках, лави, шибки на вiкнах, схiдцi на терасу – все гаряче. До металiчних ручок дверей не можна торкнутись.
Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандибає вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiцаї лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчої лiкарнi для душевнохорих.
Доктор Рудольф нiкуди не поспiшає. Коли вiн увiходить у центр мiста, сонце заступають будинки, вiн перестає мружитись i оглядає свiт iз цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його. Розумiється, багато в маєтку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом усе досить добре. I небо, i спека, i трамваї, i пiтнi, заклопотанi, потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна, волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги.
От доктор Рудольф зупиняється бiля величезного, на всю стiну скла гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв, коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшенно їм смакують цi шматки тваринних трупiв!
Доктор Рудольф скоса поглядає на сусiдiв – i жалiючий, вибачливий усмiх розгортає його закрученi куточки уст.
– А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть їсти трупи тварин? Е?
Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка, але в тiй iронiї така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж посмiхається:
– Може, колись i перестануть.
Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присуває до нього почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:
– I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi.
I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим виглядом хазяїна, що вийшов на огляд свого маєтку. Вражений сусiд довго дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похитує головою.
По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озерi, в берегах кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, палає, клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт.
Доктор Рудольф цю частину свого маєтку оглядає з жалем i досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi!
Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Кольє, перснi, шпильки, голе камiння, справжнє, фальшиве, кругле, довгасте, воно то крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно, велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiнює блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват.
Доктор Рудольф зупиняється й з веселою цiкавiстю вдивляється в обличчя. В очах у нього блискають нестримнi смiхотливi iскри, як у людини, якiй жагуче хочеться розповiсти смiшний анекдот.
– А, правда, неможливо собi уявити, що колись оцими цяцьками будуть гратись дiти на вулицях?
Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озирається й бачить такi одвертi, чистi, любовно-насмiшкуватi очi, що не знає, що сказати.
– Правда, неможливо? А уявiть собi, що настане час, коли вся вартiсть цих камiнчикiв буде рiвнятися вартостi всякого iншого камiнчика. Трудно собi уявити? Правда? Га?
I дама, i вся юрба настромлюють на свої очi чудного чоловiка, i по їхнiх обличчях, з яких ще не зiйшли чари вiтрини, починає грати непевна посмiшка: божевiльний чи п'яненький?
Доктора Рудольфа страшенно смiшить цей усмiх. Ах ви, бiдолахи, ах ви, замацапуренi малесенькi дикуни, що з виглядом вищостi смiються з людини, яка не вiрить у колосальну, мiстичну вартiсть металевого гудзика вiд штанiв солдата.
– Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собi: незабаром кожний iз вас зможе мати собi скiльки схоче оцих "дорогоцiнностей". Чуєте? Але попереджаю: вартiсть їх буде така сама, як отого скла з вiкна, розбитого на шматочки. Будьте здоровi, мої панове, i хай вам буде добре без камiнчикiв i гудзикiв од штанiв!
Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, iде далi, а юрба регоче й проводжає його криками, в яких чується порада не заходити дуже часто в шиночки – в таку спеку це рiч небезпечна.
Доктор Рудольф слухається поради й сiдає на трамвай. Трамвай, безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.
Вiн увiчливо й привiтно уступає мiсце старенькому чоловiковi, вiн може й постояти. Кондукторовi дає за бiлет першу золоту монету, що попадається йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту, доктор Рудольф, розумiється, спиняє його.
– Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом своїм не робить враження мiльярдера.
– Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?
Ну, ясно – ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, спiвчутливим виглядом подає "багачевi" решту. Доктор Рудольф весело смiється: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити цi круглячки в себе А, зрештою, розумiється, коли кондуктор не хоче, можна забрати їх.
Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте собi: вiн сумнiвається в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.
– Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?
Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджується з чудним пасажиром.
– Ви, розумiється, пане кондукторе, не з приємностi вiдривати цi папiрцi працюєте. Правда?
Пан кондуктор неохоче посмiхається: вiн хотiв би знайти на свiтi такого чоловiка, який iз приємностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати їх людям.
– I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко приємнiше оце взяти та поїхати в лiс, лягти на травi лицем до неба й мружитись на сонце. Га?
Кондуктор знову посмiхається – добре тому лежати, у кого їсти є що.
Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням вслухається в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.
– Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що їсти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?
Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик падає вiд того, що набiгла хмара, ще рач пiдтверджує, що всi люди мусять працювати, щоб їсти.
Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсує обома розчепiреними руками волосся й ясно, одверто озирає весь вагон. Йому, видно, хочеться сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його очi, але вiн стримує себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але раптом вертається й сильно б'є по плечу кондуктора:
– Пане кондукторе, незабаром ви матимете що їсти. Чуєте? Незабаром кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!
Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного калiкуватого чоловiка.
А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в свойому маєтку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на башту повiтряної дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом пiрнає в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд Берлiном; то знову виливається краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi канали вулиць. Але скрiзь, де вiн є, бiднi дикуни ставляться до нього однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де вiн є, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронiєю й лукавим, стримано обiцяючим захватом.
