Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розумiється, Юдiта, Авраам, Iсаак, – все це зворушливе, величне з погляду релiгiї, намiр принцеси дiйсно заслуговує на всякий подив i пошану, але, на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання взяло б на себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих наслiдкiв од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.
Принцеса знову вирiвнюється, знову пiдборiддя стає гостре, знову повiки гордовито й холодно лягають на очi. Вона слухає всiх по черзi й уже нiкому не вiдповiдає. Потiм пiдводиться i, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нiгтями краю столу, тихо каже:
– Як так, то я сама беру на себе вiдповiдальнiсть перед богом, моїм народом i моїм родом. Прощайте, панове. Дуже менi шкода, що ми не могли сьогоднi порозумiтись. Але я певна, що колись ми ще порозумiємось.
Вона велично хитає всiм головою, окремо тепло i привiтно посмiхається до єпископа i, скляно пошелестуючи шовком сукнi, виходить iз кабiнету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.
I тiльки зачиняються за принцесою дверi, князь Шванебах сухо, твердо стукає олiвцем по столу i просить обмiркувати ситуацiю, яка може скластися у зв'язку з намiром принцеси.
Але що ж можна мiркувати? Можна зiщулитись перед ударом i ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути ii?
Герцог бравншвайзький озирається на дверi, грайливо тарабанить круглими, твердими нiгтями по столу й недбало пiвголосом бурмотить:
– Єдиний рятунок. забрати з дороги "нареченого".
Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всi вдають, що не помiчають того. А граф Елленберг, важко звiсивши величезнi руки ч поруччя фоiеля, зовсiм нiчого не чує i не бачить.
– Так, панове Це єдиний рятунок. Iншого не бачу. Що там робить той Iнарак? Що ваш той Рiндель чи Рiнкель, що вiн робить у Iнарацi? Вiн нам досить багато коштує, а щось результатiв мало.
Шванебах iзнизує плечима. Хто ж то може знати, що вiн там робить? Хоча деякi результати його роботи все ж таки були, цього вiдкидати не можна. Але "забрати" Мертенса при тiй страшнiй охоронi його – справа зовсiм не така легка. I коли Iнарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.
– Зараз готов пiв свого маєтку покласти на стiл! I куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссi рукою по столу.
– Пiвмаєткуi
I вiн дивиться на всiх поглядом, який каже- ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?
Але за ним бiльше нiхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсiм ясна, скiльки саме треба на неї: пiвмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рiнделем чiи Рiнкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий пiсля виконання роботи. Коли вiн дiйсно має вплив у Iнарацi, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.
Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вiрнiший шлях. Не тiльки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсi рiч, – що заслужив, то вiн однаково дiстане. Рiч у справi. Принцеса пiдходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мрiями. Так, розумiється, цi мрiї – чистi, великi, святi, а принцесина активнiсть тяжка, болюча.
Але вiра без дiл мертва есть.
Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнiчення, за-мiшаннч А, нi, нехай його преосвященство вибачить! Е, нi, коли справа ставиться так, то принцесина активнiсть є ще бiльша мрiя, утопiя, дитяча фантазiя, але з тою рiзницею, що страшно, непоправно шкiдлива. Нi, нi, а чи iпан єпископ думає про iншi сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалiзацiю внесе в ряди аристократiї? А чи пан єпископ думає так, а чи вiн пiдходить отак?
В кабiнетi б'ється у стiни заплутаний клубок порозпалюваних, рiзнотембрових голосiв i довго не може розплутатись. Старий граф мовчки сидить у фотелi, важко звiсивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважнiсть i врочистiсть, вiн мiцно тримає куценького герцога за гудзика й сердито доводить йому, що "китайська черва" є загроза всiй європейськiй культурi. А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедицiя на мiсяць з метою добувати радiй є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги вiд насущного, земного.
Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабiнету, i на мiнiстерському лицi його невдоволення. Вилетiла матка з вулiя, й без ладу гудуть i тикаються в стiни безпораднi бджоли.
Але матка в цей час теж не зовсiм спокiйно тикається в стiни свого червоного салону. Душно їй, тiсно. Де та Софi вiчно ховається?
Але Софi вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостенiле рiвно-бiле лице з вузькими, хижими, зеленими очiїма.
Рiвно й закостенiло сходить принцеса у сад i чорною тiнню, ледве порипуючи по пiску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. Небо густо темне, без зiр, у важких хмарах, злегка торкнутих нiчним сяйвом Берлiна.
Принцеса сiдає на лаву бiля альтанки. Душно, непокiйно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто – мамина пам'ятка – гидливо, нетерпляче скидається з плiч.
Настирливо-солодко пахнуть якiсь квiти збоку. Звiдкись здалеку крiзь глухий, безперестанний гуд мiста драгуюче булькають звуки рояля.
Довго й непорушне сидить князiвна Елiза. I помалу розтає закостенiлiсть; тихий, нiжний сум, як котки, безшумно пiдходить i треться об серце, муркоче. Кущi й дерева стають виднiшими, солодкий дух незнайомих квiток незрозумiло-тепло хвилює, а булькiтнi, самотнi, тяжнi звуки рояля викликають гарячу, вогку важкiсть на очi.
I вже не думається їй нi про герцога бравншвайзького, нi про єпископа, нi про те, що так ще пiвгодини тому заповнювало всю душу. I згадується їй чогось, як торiк весною приїжджав до них у замок син старого приягеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже нi разу не говорила, але одного вечора, зустрiвшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. I весь той вечiр очi її, як навмисне, стрiчалися з його очима; душна, млосна солодкiсть облягала тiло, вечiр здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з нею було. I сьогоднi вона вже не пам'ятає нi лиця, нi очей, нi прiзвища того сина приятеля, але така сама сумна, нiжна тривога й солодка млоснiсть стоять їй у всьому тiлi. Хочеться цiлувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темнотi пахнучих квiток i сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем.
В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини.
На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо вибиває вiсiм годин.
Доктор Рудольф поспiшає до хвiртки, – хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогоднi й не спiзниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. I вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милi очi.
Але за хвiрткою хлопчини ще немає, i нiхто не сердиться, i нiхто очей не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер нiщо не важно, крiм того, що там, у лабораторiї, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?
I Рудольф ходить по саду бiля хвiртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посмiхається, рве листки, нюхає. А очi йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у серединi себе. Часом вiн згадує й злякано шкандибає до хвiртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Немає.
I знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. I знову злякано згадує й виглядає.
Ага, нарештi! Ну, так, якась йому неприємнiсть: лiва рука в кишенi, в руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.
Макс недбало гикає руку. Вiн, здається, запiзнивсь? Ну, вiд цього другого землетрусу не сталося? Нi? Значить, iще можна жити. А милий батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних "обiймiв".
У саду нiхто не зустрiвається. Тiльки шипить кишкою старенький Йоганн, але й вiн за кущами не бачить братiв.
В лабораторiї, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi з украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось пiдкидає, знову нюхає, знову дипиться. Нарештi, нiжно, обережно, за тепломiром зменшує вогонь i, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.
Макс, розлягшись у фотелi, заклавши ногу за ногу, лiниво й помалу запалює цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа, i йому хочеться ще недбалiше розлягтись, засмiятись, засвистiти, – вiд того часу, як Рудi знає про участь його в Iнарацi, з ним просто не можна по-людськи говорити, вiн iз ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останнiй стадiї або на побаченнi з замкненим у в'язницi назверх – бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi – з вiчною дурною заклопотанiстю, жалем, тривогою.
