Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
Портьєри на вiкнах щiльно позапинанi; за дверима вiрно й надiйно стереже Ганс Штор i новий льокай-детектив; принцеса говорить пiвголосом. Але нефарбованi, сухi, стривоженi обличчя скоса поглядають i на вiкна, i на дверi, i на принцесу.
Розумiється, йти з такою метою в табiр ворога рiч небезпечна, вiдважна й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить у жертву свою честь, гiднiсть, гордiсть, а може, i друзiв. Але велике дiло вимагає й великих актiв.
Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихiтну паузу, щоб набрати тiльки бiльше повiтря у груди.
I от вона, князiвна Елiза, рiшила присвятити себе такiй жертвi. Банкiр Мертенс через свого особистого мiнiстра охорони, графа Адольфа фон Елленберга, зробив їй пропозицiю бути його жiнкою.
Постатi в фотелях роблять рух i потiм одразу всi застигають – надiружено-непорушнi, з неклiпаючими, повстромлюваними в принцесу очима, як у фотографа в момент знiмання.
Вона на цю пропозицiю показала графовi Адольфовi фон Елленберговi дверi Але, обдумавши всю ситуацiю, приходить до рiшення прийняти пропозицiю пiд умовою, що банкiр Мертенс стане президентом Республiки Землi. От це все, що вона має заявити шановному зiбранню
Постатi, як одпущенi фотографом, дають собi волю рухатись. Але рух їхнiй тривожний, зляканий, повний непорозумiння й приголомшення.
Старий граф Елленберг важко пiдводить своє широке, костисте тiло i, заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попiд стiною, заставленою книжками. I похилена голова похиленi плечi, похилена спина – все розгублено i вражено посмiхається.
Засушений, жовтий, рiвний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко, точно, безупинно ставить олiвцем на чистому паперi ряд рiвних, сухих, як вiн сам, лiнiй.
Герцог бравншвайзький, куценький, лисий, iз кучерями жовто-рудого волосся з бокiв веснянкуватої лисини, почервонiв так, що вуха горять, як два жовто-червонi лiхтарi. Вiн не розумiє iпри-нцеси. Нехай йому великодушно й милостиво про стять, але вiн абсолютно не розумiє її свiтлостi. Вiн просить, вiн благає роз'яснити йому справу.
Будь ласка, принцеса готова з охотою дати всi пояснення.
I очi її, звуженi та жорстокi, i загострене пiдборiддя, i хижа верхня синювата губка, – всi готовi дати пояснення. Будь ласка.
Старий граф зупиняється пiд бюстом Шiллера i з-пiд стрiхи жовто-сiрих брiв пильно, тяжко дивиться до столу на принцесу.
Як її свiтлiсть гадають: чи такий акт її свiтлостi не буде страшним, фатальним ударом по всiй їхнiй святiй, великiй справi? Чи не буде це величезним, на весь свiт, актом капiтуляцiї? Чи не викличе вiн у ворогiв трiумфу й зловтiхи, що скрiпить їх, а в прихильвикiв – пригнiчення, горя, суму й сорому, що ще дужче знесилить їх? Як гадають їхня свiтлiсть?
їхня свiтлiсть, принцеса Елiза, гадає, що дещо з цього буде. Вороги трiумфуватимуть. Але трiумф їхнiй – завчасний. Що ж до прихильникiв, то обов'язок її друзiв дати їм зрозумiти, що її вчинок не обурення, не сорому i не зневаги вiд них заслуговує, а розумiння, пiдтримки та вiдповiдної тактики.
Так. Гм. Так. А чи не думають їхня свiтлiсть, що це буде страшною образою пам'ятi її великих батька й брата, що вмерли вiд руки банкiра Мертенса? Хай її свiтлiсть не вiзьме цих слiв за зле А так, у сутi, по совiстi…
Старий граф фон Елленберг одвертається, робить два кроки й зупиняється, пильно дивлячись у пiдлогу.
Принцеса Елiза ще вище пiдводить червону голову й погорд ливо, холодно насуває важкi вiястi повiки на очi. Нi, вона так не гадає. Ця цiль, яка ставиться, не може бути образою. В цю ж цiль увiходить i… i вшанування пам'ятi батька та брата найлютiшою помстою їхньому вбiйниковi. Коли вони можуть усе бачити з домовини, вони повиннi благословити її на цю нелегку мiсiю.
Герцог бравншвайзький витирає густий пiт iз червоного веснянкуватого чола. його очi рудого теляти, великi й добрi, в жовтих густих вiях напружено клiпають.
Так Гм. Розумiється, мiсiя нелегка. Нехай її свiтлiсть простять йому його нерозумiння, але вiн таки не розумiє, як можна заволодiти силою противника, хоча б отак пройшовшiї в його табiр? Як можна однiй, десятьом, двадцятьом особам захопити цiлий громадський лад, цiлу систему, яка й є силою противникa? Як, на милость господню?!
Обличчя напружено i з тривожною цiкавiстю проводжають слова куценького герцога до принцеси: як?!
Принцеса й на це має вiдповiдь, таку саму точну, стислу, обдуману й холодно-гордовиту, як i попереднi.
Лад противника є попсований ним той громадський i державний лад, який вiн захопив у справжньої, народної монархiї його не мiняти треба, а наново виправити. Як його попсували десять, двадцять одиниць, так iншi двадцять осiб можуть його виправити. Iсторiю роблять великi сильнi одиницi.
Так. Гм. Але невже невже її свiтлiсть зможе стати дружиною, справжньою дружиною цього банкiра?! Нехай її свiтлiсть милостиво вибачать, але це не вмiщується в головi, це- богозневага, це протиприродне.
Принцеса Елiза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, i неохочий, важкий усмiх проходить по її жорстко стиснених устах. На це вона вiдповiдi не дає.
I раптом iз фотеля бiля вiкна пiдводиться чорна, глухо до шиї застiбнута постать єпископа i помалу, з урочистою задумою в усiх рухах пiдходить до принцеси. Голова його вся сива, але брови густi, чорнi й на голених щоках синюватiсть брюнетiв. Банькатi жовтуватi очi, обведенi фiолетовими западинами, дивляться строго, проникливе.
Вiн теж хоче сказати її свiтлостi декiлька слiв.
Принцеса ввiчливо злегка повертається до нього, скидує на нього зеленим поглядом, i жорсткiсть та сухiсть її лиця стають iще виразнiшi. Вона хитає головою, – будь ласка, вона готова слухати.
Єпископ пiдводить суху, сiрувату руку й тихим голосом каже:
– Так, ваша свiтлосте, те, що ви задумали зробити, є протиприродне, неймовiрне, страшне. I всi уваги вельмишановного герцога зовсiм слушнi.
Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хитає нею. Принцеса сидить рiвно, нерухомо, спустивши очi на тiсно складенi на колiнах руки.
– I багато ще iнших уваг i питань, ваша свiтлосте, роїться в головi од вашого намiру. Серце стискається горем, болем, пекучою образою. Жертва бiльша за жертву Авраама, що хотiв принести боговi свого сина. Подвиг бiльший за подвиг Юдiти, що пiшла також у табiр ворога.
Єпископ на мент зупиняється, повертається до зiбрання i тим самим повiльним, строгим, урочистим голосом питає.
– Але, мої панове, хто посмiє тепер сказати, що подвиг Юдiти був нелюбий богов?
Герцог бравншвайзький перестає сумно кивати головою й непорозумiло дивиться на строге, з загнутим носом i чорними бровами лице. Принцеса швидко зиркає скоса вгору до єпископа й так застигає.
– Хто, мої панове, крiм бога, посмiв би був зупинити руку Авраама? I чи не був син самого бога принесений у жертву за людей? Чи не був це протиприродний, богозневажний, страшний i неймовiрний учинок? Але хто смiє сказати, що вiн був непотрiбний? Так, ваша свiтлосте, страшну, неймовiрну жертву ви збираєтесь принести свойому народовi. Але дозвольте менi, смиренному слузi всевидного, з болем, горем i побожним сумом благословити вас на неї. Дозвольте схилити мою посивiлу голову перед вашою великою душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, i возрадуватись усiм старим серцем своїм, що може бути й за наших страшних часiв таке чудо геройства i святої самопожертви.
Однотонне, рiвно-бiле, як iз матової порцеляни, лице князiвни з кожним словом єпископа наливається життям, теплiє, вiдтає, м'якшає, вкривається тiнями рум'янцю.
Єпископ так само строго, повiльно, врочисто-низько схиляється перед принцесою, торкнувшись пальцем пiдлоги. Принцеса швидко встає i, вся змiнена, блискаючи вогкiстю очей, палаючи волоссям i рум'янцем, така вся зразу молода, юна, пiднята, простягає руки єпископовi. Вона така вдячна йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!
Вiн побожно й повiльно цiлує цю руку, а срiбно-сива голова його рiзко вирисовується на фонi чорного шовку принцеси.
Зiбрання ошелешене. Князь Шванебах перестає штрихувати папiр i мовчки, непорушне дивиться на єпископа й князiвну – апарат цiлком зiпсувався i став. Герцог бравншвайзький, одвiсивши долiшню губу, часто клiпає жовтовiїми телячими очима, як вiд порошинки.
Голови тривожно, схвильовано шепочуться, i в князя Шванебаха по лобi рясно-рясно зiбралися здивованi, розгубленi зморшки.
Старий граф Елленберг iз закладеними назад руками, зiгнувшися, стоїть i суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи – ступати йому на небезпечну кладку чи нi.
Але князь Шванебах направляється й функцiонує далi. Вiн обережно стукає олiвцем об стiл i просить до порядку. Принцеса сiдає на своє мiсце, а єпископ вертається до камiна. На хвилину настає тиша.
Але трудно бути порядковi там, де мова мовиться про такий неймовiрний, страшний непорядок.
Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розумiється, Юдiта, Авраам, Iсаак, – все це зворушливе, величне з погляду релiгiї, намiр принцеси дiйсно заслуговує на всякий подив i пошану, але, на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання взяло б на себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих наслiдкiв од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.
