Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.
Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?
Нi, Рудi нiчим не ображений – в нього тiльки трошки заболiла голова, занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помiтлива).
– Правда, Рудi, ви – страшно милий. Ви – прекрасний, Рудi. Я вам це цiлком серйозно кажу. I коли б я не… цебто коли б iншi умови, я б неодмiнно вас покохала. Ви – такий дитячий i сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. I вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудiї Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.
Ну, Рудi мусить попрощатися – вiн додому не хоче йти (крiзь скло нижньої веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сiренькими очима, друга – iпишно-червона).
I Рудi повертається й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.
I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям, брудом, iз слiдами руїни й смертi, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi лиця, гасає по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задирає сукнi, торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.
I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. "Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi – у грудях. Правда?" Та, розумiється, правда!
***Уже рябiє сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками жбурляє свої вiястi посмiшки. Савану й слiду немає, чорнi, маснi латки затяглися зеленими їжачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розiгнати б кров – застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло сокиру тримає.
Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобi тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.
– Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.
Насамперед сказано "чоловiче". Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка. По-третє, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.
Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-технiка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибi їй, iз кректiнням розколюється.
Технiк знизує плечима й iде далi – не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємнiше б оце закасати рукава, стати бiля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!
Технiк спльовує й iде на терасу. Щасливцi малярi – їхня майстерня з ними. Ач, патлачi, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальцi дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять – важностi-бо, пихи, страшенної серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що позують їм.
Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.
Технiк спльовує в сад i лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок – робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.
Доктор Рудольф одчиняє горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi, недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiтає крiзь вiкно й вилiтає в дверi.
Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?
Доктор Рудольф одгрiбає лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в правiй шкандибає до вiкна й виглядає. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс страшенно копає пiд вiкном, готує мiсце для квiток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкiру землi й вириває шматок за шматкам. Вiн нiчого не вмiє робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними краплями стiкає по чолу до густих нахмурених брiв.
Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому, непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.
Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чекає, а просто так собi, цiлком машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями – йому цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.
Ах, ну от якраз: їхня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром лишила пiджидати?
– Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?
А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.
– Тут буде мавзолей.
– Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового лиця не пiдлягає нiякому сумнiву – брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi встромленi в землю в понурiй задумi.
– Максе, який мавзолей?
– Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними
Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землi з металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещує закоченi волосатi руки на грудях i пiдставляє всього себе пiд удари. Вiн готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно буде з ним зробити.
– Ви – недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно важнiй справi, а ви…
– Я готовий до всяких послуг.
– Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!
Труда пiдносить трошки вгору ногу й показує черевика. -Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла – i черевичок роззявив рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.
– Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не можуть полагодити одного черевичка?
– Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть сюди! Швидше!
– Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.
Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизує плечима.
– I я не лицар, на жаль.
– Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi стає вже зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться.. Ну? Це – остання моя пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як вiвцi, жити?
Макс iз жахом пiдiймає руку, робить круглi очi, вiдсахується назад.
– Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чуємо?!
– Максе, ви нiчого не розумiєте.
– Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.
– Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумiєте! Правда?
Рудi (такий смiшний, незвичайний iз своєю каштановою борiдкою й вусами, в яких поховалися ниточки уст) знизує плечима.
– Я розумiю, але що ж можна зробити!
– Що??
Труда стрiпує чорно-синiми кучерями:
– Засвiтити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити черевики, пошити сукнi.
Макс засуває руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.
– Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!
– Ой Максе, ви сьогоднi страшенно… Ну, нiчого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та що, справдi, не можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих зараз же їхати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе, ви не посмiхайтесь, не судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтiєм i не валялись у себе на канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от, хочеться й бiльше нiчого! Або, як каже людина Шпiндлер, "перевага iнтеграцiї над дез… де-зин-те-грацiєю". Просто нема куди сил дiвати. Ну, вiд радостi, вiд щастя, вiд… вiд волi хочуть робити. Ви цього не розумiєте, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумiєте?
