Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.

- Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?

Гiгантське червонувате тiло, здавалося, було й справдi безконечним. А головне - воно перегороджувало мандрiвниковi дальший шлях тунелем, промiж ним i склепiнням лишалося не бiльш як пiвметра вiльного простору. Треба було щось робити.

Ван Лун вiдступив ще трохи назад, скинув гвинтiвку i, не прицiлюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострiлу розтанув у повiтрi, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тiло гiгантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка - i це було все, всi наслiдки пострiлу. Пульсуючi кiльця навiть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтiвку.

"Може, я помилився? - подумав вiн. - Може, це була не розривна куля?"

Вiн перевiрив магазин. Нi, вiн був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розiрвалася, а пронизала тiло дощовика, не завдавши йому нiякої шкоди?.. Ах, так, зрозумiло, - i як вiн не передбачив цього заздалегiдь? Куля не зустрiла достатнього опору, вона пройшла нiби крiзь рiдкий холодець...

Ван Лун вiдчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспiшати, кожна хвилина затримки може коштувати Галi Рижко життя, а вiн примушений стояти тут i чекати, доки пiде з його шляху ця мiзерна, хоча й величезна iстота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрiвника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як i завжди, висiв на поясi скафандра. Але Ван Лун роздумав:

"Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж - черв'як! Все одно, його тiло не спиниться, буде й далi виповзати з стiни, ще бiльше загороджуючи шлях. Нi, рубати не можна!"

Лишався тiльки один вихiд - перелiзти через пульсуюче тiло, протиснутися мiж ним i склепiнням тунелю. Ван Лун розбiгся i стрибнув. Його руки охопили кругле м'яке тiло, яке здавалося слизьким i непiддатливим. Дiючи руками i ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сiпався пiд ним, немов намагаючись скинути мандрiвника з себе.

Але Ван Лун уже сидiв на ньому верхи. Ще мить - i вiн легко, пружно зiскочив з другого боку, протиснувшись пiд склепiнням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пiшов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!

I майже одразу новi звуки, значно гучнiшi i загрозливiшi, оволодiли його увагою. Здаля долинало густе ревiння, хрипке й люте. Йому вiдповiдали верескливi, гавкаючi голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревiння посилювалося. Так мiг ревiти тiльки великий розлючений звiр, нападаючи на ворога.

"Мерщiй, мерщiй! - пiдганяв себе Ван Лун. - Проклятий дощовик! Затримав як... мерщiй, мерщiй!"

Удалинi пролунав пострiл. Йому вiдповiла луна. Значить, Галя стрiляє не в пiдземному ходi?.. Ревiння стало ще гучнiшим, лютiшим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот i несподiвано обiрвався. Перед мандрiвником вiдкрилася величезна темна печера. Промiння його прожектора потонуло в її темнiй глибинi. Де ж Галя?

Один за одним пролунало ще кiлька пострiлiв. Потiм пострiли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревiння.

I потiм Ван Лун почув глухий стогiн. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбiгав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче пiдземного ходу. Наче у вiдповiдь на стогiн дiвчини, величезна печера наповнилася мiнливим, хвилястим блакитнуватим свiтлом. Промiння прожектора Ван Луна вихоплювало з невiрного присмерку окремi скелi, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посерединi печери. I нарештi Ван Лун побачив те, що шукав.

На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти-двадцяти вiд нього, внизу, бiля стiни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрi. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломi на руки, поряд лежала гвинтiвка. Людина в скафандрi була нерухома, наче мертва. Галя!

I вздовж тiєї самої стiни до дiвчини пiдповзала величезна потвора. Довгi тонкi вуса-щупальцi звивалися в повiтрi над Галею. Ось пiдвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребiнку.

Щупальце торкнулося нерухомої постатi в скафандрi. I широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкiстю замахнулася над головою в прозорому шоломi, що лежала на плескатiй скелi...

Роздiл сьомий,

де розповiдається, як академiк Риндiн i

Вадим Сокiл випускали за хмари Венери

зонд-антену для встановлення радiозв'язку

з землею, а також про напад на

мандрiвникiв хижого павука.

Микола Петрович Риндiн вiдiрвався, нарештi, вiд складного рисунка, який вiн довго i старанно викреслював на паперi. Вадим Сокiл, що уважно стежив за рухами руки Риндiна, запитально поглянув на академiка.

- Отож, - нерiшуче промовив вiн, - виходить, що...

Риндiн перевiв погляд на нього, потiм поглянув iще на рисунок. I тiльки пiсля того повiльно вiдповiв:

- Нiчого втiшного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нiчого втiшного!

Вiн неуважливо провiв олiвцем по краю паперу кiлька широких рисочок, мов пробуючи графiт. I продовжував, нiби пiдкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:

- Висновки ось якi. Дiйсно, астроплан лежав ранiше в станi, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був вiн, але можливим. Галя... - вiн стримав мимовiльне зiтхання, - Галя подала правильну iдею. Вона дуже кмiтлива, мила дiвчина! Поштовх, певна рiч, був би дуже мiцним, заперечувати не можна. Проте ми пiшли б на нього, бо iншого виходу не лишалося. Кiлька добрячих вибухiв з усiх трьох двигунiв - i астроплан, рвонувшись уперед, вилетiв би з мiжгiр'я. Ну, а там ми вже думали б i про те, щоб установити правильний курс i лягти на нього. Все це було можливим аж до вiзиту вусатої потвори, яка чомусь вирiшила побавитися астропланом... Пiд ударами її важких лап наш корабель змiнив свiй стан. Змiнив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунiв дивляться в небо. Робити вибухи - значить застрягнути ще бiльше. Тепер зворотний старт неможливий,- в усякому разi, до того часу, як нам удасться змiнити положення корабля. I от, всi мої спроби вжити заходiв для цього, як бачите, лишаються безуспiшними. - Вiн указав на свiй рисунок. - Як змiнити положення астроплана?..

Змiнити стан астроплана! I Сокiл, i Риндiн чудово розумiли, що зсунути з мiсця багатотонний мiжпланетний корабель, опустити його корму i пiдняти носову частину можна тiльки за допомогою потужного пiдйомного устрою. А його на кораблi не було. Такi допомiжнi устрої, хоч i не дуже складнi, але потужнi,- їх, очевидно, треба було б спорудити самим. Але як, з чого?.. Наявнi на астропланi домкрати були надто слабкими для такої операцiї... Де ж вихiд?..