Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Тiльки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому вiдчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не зможе зв'язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. I друга думка, ще досаднiша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провалля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на допомогу, розповiсти про те, що трапилося... Ван Лун, напевно, вiдразу ж таки вiдшукав би провалля, спустив униз мотузку чи щось ще, можна було б вибратися нагору... i нiкуди не треба було йти з провалля, треба було сидiти там, викликати допомогу по радiо! А вона вирушила в непотрiбну мандрiвку, невiдомо куди, невiдомо навiщо... I тепер Галя десь пiд поверхнею Венери. Товаришi, мабуть, шукають її там, нагорi, а передавач лежить у проваллi, i вона нiчого не може сповiстити про себе... Яка дурниця, яка необачнiсть!

Ну що ж, ще не пiзно. Треба якнайшвидше повертатися назад, до передавача. Вiн лежить у проваллi, вiн зiрвався пiд час падiння. Ясно, вона не могла загубити його в тунелi, вона вiдчула б, як передавач падає. Вiн там, там, у тому мiсцi, звiдки почалася її мандрiвка тунелем! Назад, Галинко, мерщiй! Дорогу вона пам'ятає, тунель роздвоювався тiльки один раз, заблукати не можна, це ж бо зовсiм не лабiринт якийсь.

Але цiєї митi тишу, яка досi панувала в тунелi, порушили далекi загрозливi звуки. Вони долинали звiдти, звiдки прийшла Галя Рижко. Дiвчина тривожно прислухалася. Так, сумнiвiв бути не могло! Вона чула люте сопiння потвори, вiд якої тiкала там, на поверхнi. Цi звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною ставали гучнiшими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радiопередавача був вiдрiзаний! I залишатися тут також не можна, в тунелi немає де сховатися. Треба тiкати. Куди? Чи не все одно? Головне - уникнути зустрiчi з потворою!

Галя кинулася бiгти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об камiння i корiння, що виступало з грунту, кiлька разiв вона майже впала. Проте дiвчина бiгла далi й далi, на мить зупиняючись тiльки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребiнцями.

I щоразу вона чула тi ж самi звуки - тепер вони не наближалися, хоча й не вiддалялися. Вiдстань мiж нею i твариною не змiнювалася. Потвора не вiдставала, хоч Галя тiкала вiд неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслiдувала дiвчину? А може - i це також було цiлком можливим! - просто поспiшала норою до свого лiгва? Хто мiг знати це? Галi лишалося тiльки бiгти й бiгти: можливо, що десь виявиться вузьке вiдгалуження чи бокова печера, тодi можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї... чи лягти за крупним камiнням, якщо воно попадеться по дорозi... а якщо заритися в пухкий грунт?.. нi, вона не встигне, не встигне!..

Тисячi думок мелькали в головi Галi, одна фантастичнiша за другу; проте всi цi думки були нездiйсненними. Сховатися, причаїтися в тунелi не було де; рятуватися без кiнця, тiкаючи, дiвчина також не могла, в неї вже пiдломлювалися ноги вiд утоми, вона прискорено дихала широко вiдкритим ротом. Уже кiлька разiв Галя спинялася i вiдпочивала, притулившись до стiни. I кожного разу вона з жахом помiчала, що вiдстань, яка вiддiляла її вiд потвори, зменшувалася: хрипле сопiння тварини стало гучнiшим. Галя кидалася знову бiгти, але сил залишалося дедалi менше й менше. Автоматична гвинтiвка в її руцi помiтно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хiба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звiсно, нi. I, стискаючи гвинтiвку, дiвчина бiгла далi, вже нерiвними кроками, раз у раз спотикаючись.

Сяючi камiнцi пробiгали повз неї назад, то зливаючись у довгi свiтлi смужки, коли Галя, напружуючи останнi сили, прискорювала бiг, то блимаючи нерухомими свiтляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, - можливо, тiльки це й рятувало дiвчину, бо цi крутi повороти затримували тварину, яка переслiдувала її. I зненацька тунель цiлком несподiвано обiрвався.

З усього розгону Галя вбiгла до великої печери, яка вiдкрилася перед нею за останнiм поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю i спочатку здалася Галi глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освiтлення, так само розливалося од стiн блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрi печери було, здавалося, вже й цiлком темно. I все ж таки широко розкритi очi дiвчини розрiзняли там якийсь рух. Немов у центрi печери хтось ворушився, вовтузився... нi, навiть не один хтось, кiлька невеличких темних тварин.

А ззаду, чи не за тим останнiм поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопiння: потвора поспiшала до печери...

Мiркувати не було часу. Галя побiгла лiворуч, уздовж стiни печери. Крупне камiння i купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бiгти було вже неможливо, ноги майже по колiно вгрузали в цей пухкий грунт. Iз зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далi й далi, вона пригиналася i намагалася ховатися за камiнням i купами грунту. Важливо встигнути якнайдалi вiдiйти вiд виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землi. Сюди, сюди!

I щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревiння пролунало пiд склепiнням печери: потвора, яка переслiдувала її, вилiзла з тунелю. А у вiдповiдь на її гучне ревiння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрi печери.

Галя вiдчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсiйними поштовхами, кожен з яких голосно вiддається в її вухах. Але все це - тiльки вiд швидкої бiганини, вiд утоми. Незабаром неприємнi явища зникнуть. Зате думки Дiвчини пропливали тепер значно спокiйнiше, вона хвилювалася менше.

Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелi: вона ж мусила знати, що робиться в печерi. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певнiше, вона поступово опановувала себе. I гвинтiвка здавалася їй надiйним помiчником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронiв в її магазинi що-небудь таки важили!

Потвора добралася тепер до середини печери i чимсь зайнялася там. Чим саме - Галя розгледiти не могла: синiй туман закривав вiд її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тiльки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко вiд стiн i склепiння печери, її середина занурена в темряву - i можна хiба що здогадуватися про те, що дiється там. Ось ворушиться щось величезне - це сама потвора. I бiля неї вовтузяться якiсь невеличкi тварини, їх кiлька. Це вони скавчать i видають пронизливi гавкаючi звуки, метушаться бiля потвори.

"Я потрапила до лiгва цiєї тварини, - остаточно вирiшила Галя. - А маленькi - її дитинчата. Ну й матiнку вони обрали собi, нiвроку, надзвичайно симпатичну!"