Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Розмова з Риндiним дала небагато. У вiдповiдь на запитання Ван Луна Микола Петрович мiг розповiсти тiльки, як виглядала тварина, як поквапливо тiкала вона вiд астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закiнчив розповiдь, Ван Лун сказав упевнено й твердо:

- Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тiкала сама Якщо злякана тварина бiжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тiкає, рятується.

- Проте ж потвора, крiм того, була дуже розлючена?

- Значить, вона могла вбити дiвчину на мiсцi. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Зляканi тварини так не роблять.

- Тодi де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? наполягав збуджений i нетерплячий Сокiл.

- Не знаю. Знаю тiльки, де вона впала. Знаю також, там немає слiдiв кровi, немає нiяких залишкiв, нiяких речей. Галя сама пiшла з того мiсця. Вона задкувала, потiм побiгла.

- I що ж далi?

- Далi слiди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втiм, речей також немає. Кровi теж немає.

- Але ж не можемо ми припустити, що це страховище... - Сокiл знову спинився. Ван Лун пiдвiв на нього холодний погляд:

- Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, iнакше трудно думати, вирiшувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирiшив вiдкинути.

- Чому? - в Сокола перехопило подих.

- Тому, що запах скафандра - не запах живої iстоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. I для iнших тварин також. Навiть дуже голодних.

Можна було тiльки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсiм стороннє, а не про славну, життєрадiсну Галю Рижко, яку всi вони встигли щиро полюбити! Втiм, кожен розумiв, що тут справа полягає зовсiм не в черствостi або байдужостi: Ван Лун, мiркуючи i обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механiзм, який не мiг вiдхилятися на емоцiйнi переживання, бо вони тiльки заважали б йому i його бездоганнiй логiцi, його точним висновкам. Але саме в них i полягало зараз найголовнiше!

Ван Лун вiв далi таким самим спокiйним тоном:

- Припускаю, мiг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тодi там залишилося б що-небудь. Речi, кров. Втiм, не знайшли нiчого. Значить, треба вiдкинути.

- Але що ж тодi можна припустити?

- Можу тiльки одне. Галя жива i неушкоджена. Де - не знаю. Нiхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пiшла у вашому скафандрi, так?

- Так, Ван.

- Ви перезаряджували цилiндр з оксилiтом?

- Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви вiдносно того, скiльки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось iз...

- Двi з половиною години, - пiдказав Сокiл.

- З того часу минуло ще близько пiвгодини. Значить, Галi вистачить заряду ще годин на вiсiм-дев'ять, - зробив висновок Микола Петрович. Проте... - i вiн спинився.

- Що, Миколо Петровичу? - стрепенувся Ван Лун.

- Нiчого, нiчого, Ван. Я подумав про iнше. Iдiть, друзi мої, на розшуки! Iдiть, не гайте часу!

Сокiл i Ван Лун закрiпили шоломи i вийшли.

Риндiн поглянув їм услiд i з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксилiту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галi ще годин на вiсiм-дев'ять. Проте... проте в академiка було все те ж саме побоювання, яке вiн не хотiв висловлювати товаришам. Навiщо? Якщо так, тодi анi вони, анi вiн сам нiчим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко пiд час падiння пошкодила шолом, тодi... тодi справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндiна одразу, коли вiн уперше почув розповiдь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тiльки чекати.

Микола Петрович хотiв вiдвернутися вiд тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дiвчина, така весела, така завжди життєрадiсна! Вiн ходив по каютi, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблатi хронометра: як обурливо повiльно, неможливо повiльно тягнеться час!

Хвилинна стрiлка ще не встигла перейти на друге коло, як Риндiн почув, що вiдчиняється зовнiшнiй шлюзовий люк. Вiн кинувся до дверей:

- Ну? Що? Знайшли?..

Дверi повiльно вiдчинилися. I на порозi з'явилися знову тiльки Ван Лун i Сокiл. Вони повернулися без Галi.

Сокiл обережно поставив на стiл принесений ним невеличкий прилад. Риндiн упiзнав його одразу: це був переносний радiопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвiдку. Передавач, за допомогою якого дiвчина обiцяла розповiдати Миколi Петровичу про все побачене нею. Але це означає...

Риндiн боявся запитувати. Вiн мовчки виразно дивився на товаришiв. До його горла пiдступав клубок, щось заважало дихати...

Ван Лун повiльно знiмав шолом. Потiм вiн повернувся до Миколи Петровича. I знову одвернувся - йому також трудно було говорити. Вiн вийняв з кишенi люльку, тютюн. I вже набиваючи її, проговорив крiзь зцiпленi зуби, важко й утруднено:

- Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Нi, не печери, а скорiше провалля. Там закiнчувалися i зникали слiди тварини. Ременi передавача вiдiрванi!

Роздiл п'ятий,

в якому Галя Рижко, рятуючись вiд

потвори, що гналася за нею, опиняється в

глибокiй пiдземнiй печерi iз загадковими

свiтними камiнцями.

Але що ж сталося з Галею Рижко?

Спiткнувшись об вузлувате корiння, вона дiйсно втратила рiвновагу, впала i покотилася вниз схилом мiжгiр'я. Вона летiла повз пальми i папороть, перекидаючись i даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мелькало перед нею: папороть, скелi, пальми. Але ось Галя з силою вдарилася об грунт - i все навколо спинилося.

Вона лежала на зiм'ятому, поламаному папоротевому листi. Над дiвчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її пiд собою. Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Нi, вона немовби нiчого не пошкодила! Щоправда, нила i щемiла лiва нога, - мабуть, на нiй садно. Проте це, звiсно, зовсiм неважливо.

- Де ж це я опинилася? - подумала вголос Галя.

Мабуть, вона скотилася пiд кручу, випередивши в такий спосiб товаришiв. Треба скорiше вiдшукати їх, щоб вони не турбувалися, i поспiшати до астроплана. Адже всi чули сигнальнi вибухи, з Миколою Петровичем щось трапилося, йому потрiбна допомога.

Галя трохи пiдвелася, потiм стала на рiвнi ноги, зробила кiлька крокiв убiк, але тiєї ж хвилини знову сховалася пiд широким листям оранжевої папоротi. її вразили дивнi звуки, що немов наближалися до неї. Було чути гучне сопiння, сухо трiщали гiлки дерев, нiби хтось iз силою ламав їх. Цi звуки посилювалися, наближалися. Причаївшись пiд кущами папоротi, дiвчина визирнула з-за них - i завмерла вiд несподiванки.