Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з'явилась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон плазував хащею, пiдводячи над верхiвками дерев свою вугласту хижу голову. Круглi i застиглi тупi очi вдивлялися чи то в Галю, чи то кудись ще повз неї. Гiгантськi вигнутi щелепи рухалися пiд цими тьмяними очима, змикалися й розмикалися, мов широкi кривi шаблi. Потвора наближалась до корабля, пiдминаючи дерева своїм блискучим жовто-коричневим тiлом. I раптом - вона немов кинулась вбiк. Усе зникло, тiльки великi червонолистi дерева погойдувались на екранi.

А може, нiчого i не зникало, може, це Галя сама опустила втомлену голову, ховаючись вiд страшного видiння? Приснилось? Адже зараз на екранi перископа немає зовсiм нiчого, навiть червоних дерев. Усе затягнуте фiолетуватою напiвтемрявою, дивною i неприродною, наче вiд штучного освiтлення. I по екрану тiльки неясно пропливають свiтлi i темнi хвилi, розпливчастi смуги.

Чи бачила Галя справдi цю потвору, чи тiльки примарилась вона їй вiд збудження i втоми? Дiвчина пiдвела руку - i її вразило незвичне вiдчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, i насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цiкаво!

Вона слабко посмiхнулась, але зразу ж таки спiймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з'явиться раптом знову та потвора? Нi, екран порожнiй, тiльки темнi i свiтлi смуги, як i ранiше, пробiгають по ньому. I це теж дивно: що то за смуги?

У тишi Галя ясно почула далекий стогiн. Вона швидко сiла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришiв? Може, кому-небудь з них погано?

В сутiнках вона розглядiла Сокола i Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? I стогiн долинав звiдкись здаля, а не звiдси. Тодi значить...

Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане!

Дiвчина хутко розстебнула пряжки запобiжних ременiв, що прикрiпляли її до гамака, i зiскочила на пiдлогу. Як трудно вiдразу звикати до ваги! Вона iз зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тiло, яке звикло за час довгої мiжпланетної подорожi до невагомостi, до вражаючої легкостi рухiв, тепер було неслухняним, обважнiлим, незграбним. Але все це дрiбницi! Мерщiй, мерщiй до Миколи Петровича!

Тут, у навiгаторськiй рубцi, було трохи свiтлiше. I Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боцi, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. I час вiд часу Микола Петрович тихо стогнав.

Галя зблiдла. В неї затремтiли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!

- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? - ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндiна.

Академiк тихо простогнав:

- Води...

Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно дiяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколi Петровичу!

Дуже обережно, напружуючи всi сили, вона трохи пiдняла важке, ослабле тiло Риндiна i посадила його в крiсло. Голова Миколи Петровича безсило вiдкинулась на м'яку спинку. На високому чолi закипiла кров, глибокий порiз перетинав його злiва направо. Галя з тривогою дивилася на блiде обличчя Риндiна. Але ось його очi трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дiвчинi. Губи поворушились.

- Води, Галю... - знов почула дiвчина.

Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води i принесла її Риндiну. Микола Петрович припав до чашки губами i жадiбно осушив її. Тепер вiн дихав рiвнiше i не стогнав. З радiстю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Вiн напружено дивився на неї i, здається, хотiв щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозумiла, що турбувало Миколу Петровича, як тiльки вiн почав:

- А як...

- Нiбито все в порядку, Миколо Петровичу, - швидко вiдповiла дiвчина. Зараз я вам все розкажу. Всi живi i здоровi. Тiльки мiцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!

Вона знову побiгла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун вилiз з гамака i стоїть посеред каюти, розминаючи руки.

- Товаришу Ван Лун, - заговорила Галя. - З Миколою Петровичем негаразд. Вiн поранений. I запитує, що з вами i Вадимом Сергiйовичем.

- Зi мною все гаразд, - почула вона голос Сокола. - Ось тiльки дуже ослаб, ледве рухаюсь.

- Гадаю, нема коли розмовляти, - перебив його Ван Лун. - Треба дiяти. Ходiмо до Миколи Петровича!

Через кiлька хвилин все з'ясувалось. Ще слабким, але вже рiвним голосом Риндiн розповiв товаришам, що сталося з ним.

Академiк анi на мить не кидав свого поста бiля пульта керування кораблем. В один з моментiв, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева i ламаючи їх, Риндiна викинуло з крiсла й жбурнуло на пульт, на важелi. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було нiколи. Навпомацки Риндiн виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важiль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бiк. Потiм, вiдчувши, що корабель перестав котитися i спинився, що вiн лежить нерухомо, Риндiн хотiв пiдвестися, стати на ноги. Але не змiг. Його охопило нездоланне зацiпенiння. Здається, потiм вiн знепритомнiв, вiн не пам'ятає. Скiльки часу вiн пролежав, вiн також не може сказати.

- Щось я пам'ятаю, нiби хронометр показував пiд час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скiльки тепер? спитав Риндiн.

Погляди його товаришiв спинились на циферблатi хронометра. I спiльний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту!

- Вважаю, тут щось не так, - похмуро сказав Ван Лун. - Не вiрю, що так багато. Якщо правда, тодi виходить, ми спали бiля дев'яти годин. Або лежали непритомнi.

- А мiж тим це саме так, - вiдгукнувся Сокiл. - Мiй годинник показує стiльки ж. Дивно лише, що ми знепритомнiли всi водночас. А потiм - прийшли до свiдомостi також майже разом, нiби змовившись...

Риндiн задумливо мовчав. Нарештi вiн сказав:

- Так чи iнакше, але хронометровi доводиться вiрити. Ми всi лежали непритомнi чи скутi виключно глибоким сном близько дев'яти годин. Як пояснити це? Поки що я можу припустити тiльки одне... - Вiн спинився, роздумуючи.

- Реакцiя на нервове збудження, яке було в нас пiд час зниження астроплана? - жваво озвався Сокiл.

- Можливо, i це мало своє значення, - вiдповiв Риндiн. - Але головне, менi здається, - реакцiя людського органiзму на стрiмке повернення ваги.

- Ваги?

- Так. Мабуть, це найголовнiше. Майже раптове виникнення ваги - дуже серйозний фактор. Я й зараз ще вiдчуваю незвичну розслабленiсть, кволiсть. Трудно поворушитися, зробити рух... А втiм, перевiрити таке припущення ми поки що не можемо. Доведеться вiдкласти перевiрку до повернення на Землю. Тодi, пiд час другого зниження, все з'ясується.