Олесь Бердник - Поза часом i простором (на украинском языке)

Юрба то припадала до землi, то, пiднявшись, щось проголошувала дикими голосами, простягаючи руки до апарата. Напевне, вони прохали Святослава, вважаючи його божеством, зiйти до них... Святослав засмiявся i рушив униз по спiральних схiдцях.

"Хай буде так!- подумав вiн.- Подивлюся на новий свiт... їх боятися нiчого. Безумовно, зброї в них нема, крiм якихось стрiл чи списiв. Проти атомного, розрядника вони будуть безсильнi. Крiм того, вони поклоняються менi, то навряд, чи посмiють зробити зле!.."

З хвилюванням Барвицький ступив на траву чужої планети. Юрба ще дужче залементувала. Святослав привiтно усмiхнувся головному, тодi всi зiрвалися з землi i з радiсними криками пiдняли догори смолоскипи. Барвицький почав роздивлятися обличчя i одежу тутешнiх розумних iстот.

Це були справжнi люди. Напiвпрозорi лиця з рожевим вiдтiнком були зверненi до небесного жителя, збуджено горiли їхнi очi пiд густими бровами. Вони були одягненi в довгi, свiтлих кольорiв, накидки. Широка стрiчка перев'язувала в кожного з них бiле волосся. Мiж натовпом утворився прохiд, i головний показав Святославу вперед, до лiска, звiдки вони прийшли, шанобливо запрошуючи йти...

Святослав рушив уперед, а навколо нього бiснувалася велика юрба з високо пiднятими смолоскипами, заглядала йому в очi, танцювала дивний танок.

Iшли по вибитому шляху над рiчкою. В чужому небi, як i на Землi, сяяв туманний молочний шлях, але сузiр'я змiнили свiй вигляд. Зiрки були якiсь волохатi, великi i безперервно тремтiли, переливаючись живими вогниками. Напевне, атмосфера тут була густiшою вiд земної...

З шумом i криком пройшли лiсок. Над Святославом нависали вiти дивних дерев, деякi ч них були подiбнi до соснових порiд, iншi до гiгантських папоротей. Вiдчувався дуже приємний задушливий квiтковий запах...

Лiс закiнчився. Вони вийшли до затоки моря.-Над самим берегом на стрiмкiй скелi пiднiмався чудесної архiтектури будинок з колонами навкруг, а далi в примарному сяйвi зiрок виднiлися будинки невеликого мiста. У водах моря колихалися вiдбитки зiр...

Процесiя попрямувала до будинку. Багряне полум'я Смолоскипiв осяяло високi колони, широкi сходи i бiлу фiгуру, яка стояла вгорi, бiля входу в будинок...

ЗУСТРIЧ З МРIЄЮ

...Святослав затремтiв. Юрба занiмiла. Всi, простягнувши руки, впали на колiна. Наступила повна тиша, тiльки потрiскували смолоскипи...

Захвилювалося серце, стисло груди. Що це? Сон чи мара? Фiгура, така як i в галюцинацiях!.. Невже його примарнi сни втiлюються тепер в життя!..

Святослава охопило передчуття чогось незвичайного, але давно вiдомого, баченого. Вiн тихо рушив по сходах до фiгури, яка стояла непорушно...

Ось вони поряд. Ось пiд бiлим покривалом пiдiймаються руки. Накидка падає...

Святослав вiдхитнувся, зблiд.

Може, це справдi дiвчина його видiння? Жадiбно вбирав вiн в себе риси небесної жiнки...

Зеленкуватi очi пiд довгими вiями, бiлi, мов льон, кучерi пишного волосся, блiдорожеве обличчя богинi... В поглядi Святослава зогорiлося невимовне хвилювання, зоряний шлях, пройдений ним, вiдбивався в його зiницях...

А вона нерухомим поглядом втупилася в нього, i почуття великого зворушення пробiгали хвилями по її обличчю. Святослав вiдчув, що вона нiби чекала його. Може, й у її серцi росла химерна мрiя про любов до далекого i невiдомого друга?.. Хто знає? А вiн уже вiдчував всiм серцем, що це вона його любов!

Значить, чуло його серце, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долi його суджену занiс вихор Космосу на другий далекий свiт. Значить, недаром божевiлля, генiй i випадок привели його якраз сюди?!

Дiвчина iншого свiту - очевидно, жриця храму, бо недаром же перед нею стали на колiна всi - пiдняла руку i вказала на небо, щось запитуючи нiжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумiв запитання i ствердно кивнув головою.

Його темнi очi загорiлися великим почуттям любовi, це почуття передалося дiвчинi, i на її вiях затремтiла, мов чудесний дiамант, сльоза. Вона торкнулася блiдими пальцями до його лоба, як колись в галюцинацiї, i гарячий струм пробiг по тiлу Святослава.

Вiн схопив її за плечi, а дiвчина впала на колiна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радiсно i ще стараннiше припала до кам'яних плит площi перед храмом.

Дiвчина швидко зiрвалася на ноги i потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвiнким голосом. Юрба залишалася непорушною. Дверi тихо вiдкрилися, i Святослав вслiд за жрицею вступив у велетенський зал. Вiн був неосвiтленим, купол примiщення губився в повнiй тьмi. Тiльки якесь зоряне коло, подiбне до казкового вiнця, сяяло блакитними i червоними вогниками. Що це було, Святослав не мiг спочатку розiбрати, а потiм, коли очi звикли до пiтьми, побачив, що вогники - це вiнець на головi грандiозної статуї сидячої жiнки, яка пiдiймалася до самої стелi храму. Бiля нiг статуї горiв свiтильник, кидаючи багрянi вiдблиски на кам'яну пiдлогу.

Дiвчина схопила Святослава за руку, затягнула в невелике примiщення, де панував повний морок, i стала на колiна, змусивши його зробити те саме.

Вiн не розумiв спочатку, що вона хотiла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутнi слова...

Що вона говорила? Хто знає? Може, молилася своєму невiдомому божеству?

Святослав усмiхнувся. Скрiзь одне й те саме!.. Погодження своїх дiй з примарою, якої нема! Хiба є що-небудь вище або значимiше Розуму, святого i непереможного людського розуму? Аби тiльки правильним шляхом вiн пiшов!

А вiн - Святослав - правильним шляхом iде? Де вiн тепер? Що з ним?

Фантастичнiсть становища, дiвчина-жриця, що поряд з ним бурмотiла свої молитви, переплутали всi думки Святослава...

I здається йому, що вiн не в чужому свiтi, а десь на Землi i поряд з ним... хто ж це? Ах, Мерi! Мерi! Люба Мерi, яка так багато зробила для мене! Ти вiддала менi всю душу i серце! А я тобi? Тiльки муку i безкiнечну тугу!..

Е, нi! Не тiльки це! Ось бiля тебе я бачу дитину... Це ж син! Мiй син! З докором i любов'ю очi Мерi заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькi руки, кличе батька... i знову тьма... Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним - зорянi пустелi, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тiльки безумна мрiя! Ось вона - дiвчина пiд бiлим покривалом!..

А дiвчина встала, швидко вивела його знову надвiр, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площi... її очi горiли натхненням. Вона вказала на Святослава, потiм на себе, потiм на небо, зробила рукою коло, мов об'єднуючи щось. Святослав зрозумiв, що тепер вони єдинi, i радiсно закивав головою. I ось у нього з'явилася божевiльна думка - з цiєю дiвчиною вилетiти в простiр i досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою вiдчути блаженство iншого Буття...

Дiвчина нiби зрозумiла його думки. Вона пiдiйшла до юрби, щось прокричала тонким мелодiйним голосам. I юрба зiрвалася на ноги, пiдхопила вмить її i Святослава i з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лiсок. Святослав спочатку не мiг зрозумiти, а потiм догадався, що дiвчина наказала юрбi однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напiвзакритими очима усмiхалася в примарному свiтлi смолоскипiв.