Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
— Я не зробив нічого поганого, — сердито і з викликом у голосі сказав Чу. Здавалося, він зовсім не відчував страху, хоча сам був менший за більшість чудовиськ. — Не розумію, як ви тільки можете не любити дітей, лякати їх? З ними так цікаво гратися! Вони вміють дружити по-справжньому.
— Хі-хі-хі!!! — паскудно захихотіло головне чудовисько. — Гі-гі-гі-гі!!!
Соні здалося, що хтось човгає шматком пінопласту по склу.
— Що ти верзеш? — визвірився монстр. — Та я переконаний, що завтра твоя ота людитина навіть не згадає про тебе, їй начхати, що з тобою станеться! Ніякої дружби не буває!
— Неправда! — закричав Чу.
— Неправда! — закричала й Соня і зі злості навіть замахнулася на противнючого спиноокого. Та так замахнулася, що втратила рівновагу, не втрималася на гілці й упала на галявину. — Брешеш! Чу — мій друг! І я нікому не дозволю його нікуди закидати! Чуєте?! Не смійте, не смійте його чіпати! Я вам не дам його образити, чуєте?! — з палкою рішучістю випалила Соня, піднявшись із землі.
Десятки найрізноманітніших, найпотворніших, найогидніших і найжахливіших чудовиськ у світі стояли з роззявленими пащеками, з яких текла тягуча слина, і виряченими, очманілими очиськами лупали на маленьку дівчинку, що звалилася невідомо звідки, як сніг на голову, та ще й посміла їх не боятися. Зараз вона виглядала, наче незабудочка поміж кактусів.
— Ану, розв'яжіть його! — звеліла Соня. Писклявий покірно перегриз пута на лапах Чу. Чу був на волі, але чудовиська вже поволі почали приходити до тями.
— Ти що, нас не боїшся? — спитав у дівчинки ватажок потвор.
— Ні, — відповіла Соня і раптом збагнула, що насправді вона дуже боїться, боїться так, як ще ніколи не боялася. Навіть більше, ніж сусідського бультер'єра Тайсона. Лише зараз вона усвідомила, що з нею можуть зробити ці монстри. Мабуть, це усвідомили й самі чудовиська: вони загарчали, завили та почали наближатися до дівчинки.
— Знаєте, нам з Чу вже час іти, — сказала Соня. — Розступіться, будь ласка. Ми поспішаємо до міста.
— Слухай, Чудовисько, — звернувся до Чу Страхополох, — ти теж ідеш до людей? Але ж ти їм чужий, тобі немає місця серед них. Та тебе просто не приймуть.
— Приймуть-приймуть, — відповів Чу. — Ще й спасибі скажуть. Та…
— Гаразд, — з притиском прорипів спиноокий. — Ми відпускаємо вас. Але затям: якщо до першої літньої ночі, до наступного Великого Жахливого Збіговиська тобі сім разів не подякують люди, ти будеш закинутий! І пам'ятай: дякувати повинні не просто так, а від душі, і то не ця твоя… знайома… Якщо ти робитимеш що-небудь лише заради подяки, її не буде зараховано. І не думай, що ми повіримо тобі на слово: в тебе під боком завжди буде глипач.
— Згода! — кинув Чу й, узявши Соню на плечі, пішов з галявини.
— Мене вже ноги не носять? — мовила виснажена холодом і хвилюванням дівчинка. — А вдома вже, мабуть, бабуся зачекалася.
— Е, я тебе віднесу, — відповів Чу. — Але спершу владнаю одну справу.
Він повернувся до Верховного чудовиська:
— Віддай мій костюм, ще помнеш, а мені завтра на машкарад іти, — з цими словами він вихопив з лапи страховиська бабусин чепчик. А тоді, взявши на спину свою рятівницю, поволеньки поніс її додому.
— Тобі не важко? — спиталася дівчинка.
— Е, — відповів Чу, посопуючи піддав собі ношу, щоб було зручніше, і пришвидшив крок.
Дорогою Соня заснула, — обхопивши чудовисько за шию руками й схиливши голівку на м’яке плече свого чудового друга.
На маскарад
Надворі тільки-но почало сіріти, а Соня вже прокинулася від нетерплячого пошкрябування кігтів по шибці. Дівчинка знехотя вилізла з-під теплої ковдри й відхилила штору.
У вікно зазирав Чу в бабусиному чепчику на маківці та з хвацько обмотаним довкола шиї шарфиком.
— То ми йдемо до шкока-школи? — спитав Чудовисько, коли дівчинка відчинила вікно.
— Ти…м-м-м… Ти б ще серед ночі прийшов. Я могла поспати ще цілу годину. Я ж так пізно вчора лягла. Дякую, до речі, що приніс із лісу.
— Е, це я тобі дякую, якби не ти… А що — бабуся сварилася?
— Було трохи. Я ж іще ніколи так допізна не вешталася. Вона навіть у міліцію хотіла дзвонити, щоб шукали мене. Ну нічого, я пообіцяла, що більше так не буду.
— Ясно. То ми що, до шкока-школи не йдемо? — розчаровано протяг Чу. — А навіщо ж я свій костюм прасував?
— Не до шкока-школи, а до школи!
— Ну, до школи, чи як її там. На маскарад.
— Йдемо, йдемо, — заспокоїла друга Соня. — Зайди спочатку.
Чу заліз до кімнати й одразу ж пішов до великого дзеркала, що висіло на стіні.
— До школи йти ще дуже рано, — пояснила Соня — Я спершу маю почистити зуби, поснідати…
— Чистити зуби? — Чу відірвався від захопливого заняття — розглядання себе у дзеркалі. — Навіщо це? Я ніколи їх не чищу.
— І, скажу тобі, дарма, — мовила Соня. — Коли хочеш знати, в тебе з рота не ромашками пахне.
— Ну то й що? — знизав плечима Чу. — В мене ж у роті не клумба.
— До того ж, — додала дівчинка, — ікла в тебе геть жовті.
— Справді, — крізь зуби відповів Чудовисько, вишкірившись у дзеркало.
— Це негігієнічно й неестетично, Чу, зуби потрібно чистити. Я подарую тобі свою стару зубну щітку й начавлю в порожній тюбик трохи пасти, хочеш?
— Е, давай, — стенув плечима Чу.
— Соню! — раптом почулося в коридорі. — Час прокидатися!
— Мерщій за шафу! — наказала дівчинка. — Бабуся йде.
Чу хутенько заховався.
— Вже йду, ба! — гукнула Соня і рушила до дверей.
— Сиди тихо, — наказала вона своєму рожевому другові й пішла чистити зуби.
— Я тим часом зліплю баранця, — пошепки промовив Чу сам до себе. Виявляється, увесь цей час він розминав у лапі добрий шмат пластиліну.
Коли Соня повернулася до кімнати, Чу вже встиг зліпити п'ять баранців.
— Правда, ось цей маленький — дуже симпатичний? — спитав Чудовисько.
— Правда, — погодилася Соня. — На ось, я тобі сосиску принесла. Ти, мабуть, і не поснідав.
— Е, — Чу взяв сосиску й одразу проковтнув. — Я справді трохи голодний.
— Бабуся вже взула кеди и пішла на вулицю, вона в мене щоранку бігає по три кілометри. Можемо спокійно вирушати на маскарад.
— Кеди взимку?! Вона ж замерзне!
— Не замерзне. Кеди таткові — на чотири розміри більші. Бабуся запросто вдягає під них товсті вовняні шкарпетки. Ходімо!
Вони вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.Приїхала маршрутка.Пасажири дуже здивувалися, коли Соня й Чу увійшли в салон.Автобусик був майже повний, тому довелося стояти. Усі люди постійно озиралися на незви¬чайного пасажира, а одна бабуся почала щось тихенько бубоніти — мабуть, молилася.Раптом маршрутка смикнулася, зупинилася і заглохла.
— Шановні пасажири! — почувся голос водія. — Машина зламалася. Просимо залишити салон. Маршрутка далі не йде. Пасажири знехотя почали підніматися зі своїх місць.
— Чекайте, — раптом зупинив усіх Чу, — зараз поїдемо.
Чудовисько вийшов з мікроавтобуса, обійшов його ззаду і… почав штовхати. Машина поволі набрала ходу та знову завелася.
— Шановні пасажири! — з гучномовця ще раз долинув голос водія. Тепер він був здивований. — Прошу залишатися на місцях. Маршрутка прямує далі. Наступна зупинка — «Школа» — кінцева. — Водій зачекав, поки Чу повернеться до салону, і маршрутка знову рушила.
За п'ять хвилин були біля школи. Усі пасажири повиходили з мікроавтобуса і пішли собі у своїх справах. А побожна бабця навіть наважилася потиснути Чудовиську лапу й, чомусь пильно подивившись на Соню, промовила:
— Гарна, гарна дитинка — ручки тонюпенькі, шийка аж світиться… — прошамотіла бабця, облизуючи сухі зморщені губи. — Гарна. А тобі спасибі, хлопче.
— Та, нічого… — знітився Сонин друг. — Завжди радий допомогти.
Якби Чу з голови до п'ят не був укритий кошлатою шерстю, то всі помітили б, що він густо почервонів.
Конкурс костюмів
В актовій залі школи все було готове до свята. На стінах висіли яскраві паперові гірлянди-витинанки, попід стелею зміїлися кучеряві смужки серпантину, вікна були густо заліплені вирізаними з зошитів сніжинками… Сцена теж була прибрана по-святковому: скрізь виблискував іскристими вогниками целофановий дощик, весело підморгували різнобарвні лампочки електричних гірлянд, повсюди хтось насіяв дрібних кружалець конфеті.
Та найголовнішою окрасою новорічного маскараду мала стати красуня-ялинка, що сповнила все приміщення терпким новорічним запахом смолистої глиці.
Дерево, встановлене на спеціальному постаменті, постійно крутилося, ніби хотіло розгледіти всіх, хто завітав до нього в гості. А гостей прийшло справді чимало.
Кого тільки не було в залі! Найбільше — ніжних Сніжинок у білих накрохмалених куценьких сукенках. Обмахуючись саморобними віялами, круг ялинки павами пропливали поважні Принцеси, вбрані в пишні мереживні сукні. Раз по раз виймаючи з-за поясів дротяні або дере¬в'яні шпаги й постійно поправляючи насунуті на очі широкополі капелюхи з довгими пір'їнами, навколо Принцес товклося безліч Мушкетерів з намальованими вусиками й борідками. Не злічити було сірих і білих Зайчиків зі смішними, часто-густо обвислими вухами й справжніми морквинами в «лапках». Ще було декілька Гномів у зелених каптурах, кілька сивобородих Звіздарів у гостроверхих, усіяних золотими зорями ковпаках на головах. Було також два Вовки в пластмасових масках, три Білочки, два Гаррі Поттери, одна Герміона, три рудохвості Лисиці, один Гомер Сімпсон, дві Червоні Шапочки, один гобіт Фродо й одне, дуже схоже на справжнє, Чудовисько.
