Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
Упир щось вигукнув, махнув своєю чарівною палицею — і Чудовисько раптом захитався і впав. Ноги зовсім перестали його слухати.
Соня мимоволі відсахнулась і зробила крок назад.
— Куди це ти, хазяйко?! — єхидно кинув Акула. — Не кидай свого песика посеред лісу. Чи ти боїшся темряви? То я тобі посвічу. — 3 цими словами упир спрямував костур на верхівки сосон. Смоляниста глиця вмить спалахнула — і галявина з небом над нею заясніли від полум'я.
Акула був уже поруч, коли галявиною пронісся вітерець. Потім вітерець почав дужчати, потім загув добряче, і…
— Бабай! Бабай прилетів! — радісно закричав Чу. Він лежав горілиць, нездатний ні встати, ні поворухнутися, та він міг говорити, а головне — дивитися вгору.
З нічного неба спускався на вихорі Чудовиськів бабай Гарбузяник. У кожній лапі, наче овець за вовну, він тримав по темній хмарі.
— Ти нічого не зробиш! — визвірився упир. — Вона вже моя! І влада моя! — він підняв догори чарівну палицю. — Ти, старий невдахо, можеш тільки подивитися разом з усіма, як я поласую останніми краплями крові цієї малої! А тоді я поквитаюся з тобою і твоїм придуркуватим онуком! Це ж треба було додуматися зв'язатися з людитиною!..
Бабай нічого не відповів, він просто звів докупи хмари, що тримав у лапах. Вони враз злилися в одну, більшу, і з неї раптом сипонуло на галяву, і на всіх, хто на ній був, рясним літнім дощем.
— Дешева вистава! — вереснув Акула і вхопив Соню за шию.
Над галявиною на мить зависла тривожна тиша, яку зненацька наповнив дзвінкий дитячий сміх.
Звідки він?! Кому спало на думку в таку хвилину лунко, весело сміятися?!
Це була Соня. Замість хрипіти від задухи, вона просто заливалася сміхом і показувала пальцем на упиря. Від такої її поведінки Акулі просто мову відібрало. Він не міг збагнути, чому вона не плаче, не верещить від жаху, а сміється. З нього, з Акули сміється!
Спочатку ніхто нічого не розумів, а Соня просто надривала живота і тицяла пальцем в ошелешеного кровопивцю. Та ось усі побачили, що з правого вуха упиря проростає гарбузиння. Та ні, не проростає — воно просто пре назовні. Це проклюнулася підслуховувальна насінина Гарбузяника!
І ось до дитячого Сониного сміху приєднався сміх Чу й бабая, що вже спустився на землю, а потім поволі, одне за одним, невміло, наче пробуючи, як це воно, засміялися й інші чудовиська.
А тим часом з вуха Акули спершу вигадючилося довге й товсте гудиння, на ньому розпросталося лапате листя, тут-таки вибухнули великі жовті квіти, з них позав'язувалися гарбузики. Вони на очах росли, пузатіли й виростали опецькуваті, наче свині.
Акула спробував кричати, він погрожував усім на світі й бридко лаявся, та це тривало недовго: один гарбузик зав'юнився упиреві в рота й почав там рости. Акула замовк, бо не дуже полаєшся з гарбузом у роті. Овоч ріс і ріс, тому Акула, щоб не розперло, мусив увесь час відкушувати і ковтати чималі шматки.
Гарбузиння уже геть обплело упиреві руки й ноги, а на самого Акулу налітали хвилі сміху, що накочувалися на нього щораз дужче.
Сміялися всі, сміялися дружно й від душі, сміялися ті, хто ніколи в житті не сміявся (саме сміялися — щиро, а не злорадно чи зловтішно гиготали), — найпотворніші в світі чудовиська.
Гарбузяник підійшов до знерухомленого упиря й висмикнув з його руки костур. Бабай спрямував його на онука, й Чу підвівся.
Соня підбігла і обняла друга. Бабай дивився на них з іскристою усмішкою, і вона йому дуже личила. А Збіговисько вибухнуло новою зливою сміху.
Чого б це? Соня глянула на Акулу й побачила, що декілька здоровецьких гарбузів підіймаються вгору й тягнуть переможеного упиря за собою. Авжеж — змієвидні летючі гарбузи!
З кожною миттю бридкий кровопивця злинав усе вище й вище в небо, а навздогін йому линув заливистий регіт тих, чиїх потворних уст сьогодні вперше в житті торкнулася усмішка.
Чудовиська надривали животи…
