Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
- Дякую за довiр'я, - подякувала їй жаба. - Я не сумнiвалася, що тверезий погляд вiзьме гору. Твiнас, бачу, так само не заперечує проти моєї кандидатури, тодi я призначаю його своїм заступником. Ще раз дякую за довiр'я, постараюся виправдати його. I якщо пiлот наказує не затримуватись...
- Який там iз мене заступник, коли я товстуватий, незграбнуватий i кривуватий, - пiдвiвся з кубика Твiнас.
- Але ж ти вмiєш розв'язувати всiлякi головоломки, - насмiшкувато сказала нова начальниця, сунувши чохол для окулярiв назад у сумку. - Ну якщо ти такий самокритичний, то хай моїм заступником буде Ейнора.
- Та вона ж слiпа! - вигукнув зайчик.
- А що кому до того, що я слiпа! - гордо пiдвела голову Ейнора й ще гордовитiше скинула з голови шарфик. - Яка є, така!.. Але не з тiєї самої купи, мене не викинули!
- Так, так, - пiдтримала її начальниця Легарiя. - Та якщо виникли протирiччя, то я можу обiйтися i без заступника, хай уже ця тяжка й вiдповiдальна ноша буде на моїх iндивiдуальних плечах. - Вона трохи згорбилася. - А тепер ми повиннi негайно вирiшити, хто буде п'ятим.
Пiсля цих слiв бiля вогнища запала мертва тиша. Навiть дрова перестали потрiскувати. Кожне вiдчуло, що зараз вирiшується його доля. Той, хто залишиться - залишиться один як палець у цьому чужому лiсi, пiд цим суворим зимовим небом, покинутий у небезпецi, немов трiска в морi... Твiнас i Ейнора, можливо, вже жалкували, що вiдмовилися бути заступниками начальницi Легарiї: а що як вона образилася i когось iз них покине тут?
Не хвилювалася тiльки начальниця Легарiя - вона навiть тiшилася з цiєї тривожної тишi очiкування; i щоб ця тиша тривала довше, вона почала переодягатися: пiрнула в сумку по саму шию, зняла з себе мереживо й напнулася клаптем сiрого сукна, вiд чого стала набагато суворiшою на вигляд. Значок, звичайно, було почеплено на попереднє мiсце.
Ще яку хвилю повтiшавшись загальним збентеженням, вона заговорила:
- Отже, ми повиннi негайно вирiшити, хто п'ятий. Моя офiцiйна думка така: залишитися повинен Кадриль.
Зайчик на iнше рiшення i не сподiвався, тож вiн тiльки вухом махнув.
- Чо... чому Кадриль? За що Кадриль? - розхвилювавшись, пiдвiвся Китичка. - Це... несправедливо i жорстоко.
- А зараз упевнимося, чи несправедливо, - сказала начальниця. - Як уже ви чули вiд пiлота, на Тандадрицi є лiкарня i майстерня для iграшок. Отже, летiти повиннi тi, кому найбiльше потрiбен ремонт i лiкування. Давайте подивимось об'єктивно: Ейнора слiпа, Твiнас без ступнi, Китичка без нiздрi i хвоста. А чого бракує Кадрилю? Вуха i трохи вуса... теж менi iнвалiд!
- А хутро в нього хiба не розiрване? Шпилькою не зашпилене? - не здавався Китичка.
- Невелика бiда, - тiльки лапою махнула жаба. - Кiнчаймо дискусiї - i в путь.
- Пробачте, але менi при... прийшло в голову... - розхвилювавшись, песик знову почав заїкатися, - при... прийшло в голову, що коли повинен зостатися най... найздоровiший, то най... найздоровiша тут ви сама.
- Це я? - не повiрила своїм вухам жаба.
- Так, ви... Ве... велика бiда та ваша бородавка.
- Щоб тобi язик усох! - не на жарт розсердилася жаба. - Полюбуйтеся всi. Полюбуйтеся.
Вона повернулася спиною i стягла з неї сiрий клапоть; посерединi спини стирчала наче якась скiпка.
- Ось, - пояснила начальниця, опускаючи клапоть, - застряв зуб пацюка. Та вiн мене ледь не перекусив навпiл, коли я органiзувала повстання iграшок проти його сваволi. Я скромно про те промовчала, але якщо декого взяв сумнiв щодо моєї бiографiї...
- Наполегливо прошу заходити в корабель! - знову пролунав чiткий вимогливий голос пiлота.
Всi рушили до корабля, тiльки Кадриль залишився на мiсцi, а голова у нього так опустилася, що половина вуха лежала на снiгу.
- Пi... пiдождiть! - зупинив усiх Китичка. - Якщо вже так, якщо мусить хтось один залишитися, то за... залишуся я.
- Друже, - зашепотiв Кадриль, не пiдiймаючи голови, - не треба...
- Нi, треба! - стояв на своєму песик. - Зоставити Кадриля! Де це видано! Хто, якщо не вiн, першим прийшов сюди, розклав вогнище, звiв усiх нас докупи?.. Тебе, Ейноро, на лапах сюди принiс, шарфик i шапку тобi вiддав...
Ейнора нiчого не сказала, тiльки вiї у неї дрiбно-дрiбно затремтiли.
- Тут... тут нiчого не було б, якби не Кадриль, - нi космiчного корабля, нi пiлота, нi нас! Вiн першим повинен летiти i полетить, а я зостаюся, я до... доброволець!
- Китичко, друже, - випрямився Кадриль i вiд хвилювання вдарив лапою себе у груди, вiрнiше, по тому мiсцю, де була таємна кишенька, - нiзащо на свiтi не дозволю тобi залишитися! Тобi бiльше потрiбнi лiкарня i майстерня!
- Залишишся ти, залишусь i я! - сказав Китичка i так мiцно зцiпив мордочку, що квасолинка-нiздря ледь не трiснула навпiл.
- Та як це так! - прогув товстий Твiнас. - Може, знайдемо якийсь вихiд?
- Нема коли, - сказала начальниця. - Якщо вони такi нерозлучнi, то хай залишаються обидва. А ми бiльше затримуватись не можемо. В корабель! - Вона схопила сумку й зiбралася тягти її до схiдцiв.
Пiнгвiн Твiнас востаннє смоктнув люльку, встромив її в тапку i незграбно пришкутильгав до жаби.
- Шановна начальнице, - сказав вiн, - ця важка ноша не для вашої зраненої спини. Дозвольте пiднести сумку.
- О, - приємно здивувалася Легарiя, - оце справжнiй джентльмен!
- Китичко, - сказав Кадриль друговi, - послухай: якщо ти не полетиш, то занапастиш не тiльки себе, а й мене.
- Тебе? - здивувався песик. - Що ти говориш, друже!
- Якщо ти не полетиш, то не зможеш привезти iз Тандадрики чудовi вуса i нове вухо.
- Менi... навiть у голову не прийшло, що...
Тут їхню розмову перепинила сумка Легарiї, яка налетiла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика вiдкинуло аж пiд гiлку ялинки - пiд ту саму, на якiй висiла цукерка i пiр'їнка сойки.
- Благаю пробачення, - пришкутильгав пiнгвiн до збитого з нiг Кадриля. - Це все тому, що я кривий i незграбний.
Незграбно зiгнувшись, вiн ще щось промимрив i, залишивши сумку пiд гiлкою, що сягала схiдцiв у "Срiбну шишку", поспiшив зустрiти Ейнору з Легарiєю. Китичка все ще вагався.
- Їдь, Китичко, i бiльше нi слова! - вигукнув iз-пiд гiлки Кадриль. Не пiдходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нiчого нi чути, нi говорити! Щезнiть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!
- Ну й чудово, - похвалила його Легарiя, - тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй - твiй друг чекає на новi вуса.
- Зупинiться! - загородив їм дорогу Твiнас, повертаючись вiд корабля. - Я пригадав важливу рiч. Щоб подорож була щаслива, ми повиннi хоч хвилинку посидiти i помовчати. Хiба не так, вельмишановна начальнице?
- I знову гаємо час, - хотiла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: - Посидьмо, але недовго.
Твiнас повернувся до кубика, за ним знехотя пiшла й Легарiя. Всi зайняли свої мiсця i зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрiбнi клопоти, суперечки, всi думали про те невiдоме, що на них чекало, про подорож по всiяному зорями небу, про землю, на яку, може, нiколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якiй зазнали стiльки радощiв i кривд, любовi i байдужостi... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькi очi Твiнаса розплющилися, скiльки могли, щоб надивитися на осяяний мiсячним свiтлом снiг, Ейнора мiцно-мiцно зiмкнула повiки, у Легарiї затряслося пiдборiддя. Навiть пiлот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирiв, не насмiлився перервати урочисту мить; навiть вiн сам сiв на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усiма, а в його здоровенних окулярах вiдбилося по мiсяцю.
- Вставаймо, - звелiла Легарiя, i всi дружно пiдвелись. Твiнас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до схiдцiв, та вiн так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снiгу.
- I знову хаос! - скривилася жаба.
- Благаю пробачити! - винувато опустив додолу очицi Твiнас. - Я такий гладкий, незграбний та кривий... - З цими словами вiн почав складати хмиз на старе мiсце.
- А це що? - не на жарт розгнiвалася на нього начальниця. - Геть у корабель!
А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.
- Друже, - покликав вiн глухим вiд туги голосом. - Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!
Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.
- Друже, - схлипнув убитий горем песик, - ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...
I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус - немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:
- Кiкiлiс!
- Залазь нарештi, - пiдiгнала Китичку начальниця. - Не затримуй мене.
- А чому ви самi не залазите? - наївно запитав песик.
- Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.
Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!.." На жаль, на жаль...
