Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Тiльки тато думає iнакше.

Чому я завжди попадаю в халепу?

Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:

-- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав i сказав:

-- Отже, першого нема.

Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:

-- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:

-- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?

Я сказав:

-- Просто не насмiлився.

Наступного дня пан Гiрцiг запитав:

-- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?

Я знiяковiло вiдповiв:

-- Тут!

Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.

-- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.

Заїкаючись, я почав:

-- Я...

Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.

Вчитель насупився:

-- Ну, Цiттербаке, що сталося?

Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:

-- Я був тут, пане Гiрцiг.

Вчителеве обличчя спохмурнiло.

-- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?

-- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?

-- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.

Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:

-- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

-- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.

А мама сказала:

-- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

-- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.

В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:

-- Тiльки що впустив.

Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.

Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:

-- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!

Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:

-- Так, так!

Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.

Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

-- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!

-- У чому справа? -- спитав я запинаючись.

-- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.

Чолов'яга струсонув мене:

-- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?

Я кивнув.

-- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.

Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.

-- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.

Ледве я переступив порiг, мама запитала:

-- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.

Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?

-- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.

Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.

Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.

-- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.

Я вiдчув, що червонiю.

-- Та я...

-- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?

Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?

Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби

По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:

-- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.

Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:

-- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.

Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.

-- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.

Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.

-- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.

Годинник показував чверть на першу.

Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.

-- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?

Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.

Тато дуже злякався i вилаяв мене.

Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:

-- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?

Була без п'яти хвилин третя.

Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.

-- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.

Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.

-- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.

Невже вiн мене викине в озеро?

Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.

Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.

-- У мене клює! -- крикнув я.

-- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!

Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.

-- Тягни! -- гукнув тато.

Я тяг репетуючи:

-- Щука! Ура! У мене щука!

Тато гримнув:

-- Тихiше поводься у човнi!

Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.

-- Це лин. Добрих пiвфунта буде, -- сказав тато i насупився.

Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька -- окунь.

-- Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, -- буркнув тато.

Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.

Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.