Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

-- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.

-- Тепер стрибай! -- наказав вiн.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.

-- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.

Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.

-- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.

-- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.

-- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?

-- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.

-- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!

-- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.

Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.

Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.

-- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

-- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

-- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:

-- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.

-- Дай пановi руку, -- сказав тато.

Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.

-- Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

-- Але ж ти сам мене... -- почав я.

Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:

-- Забудьмо все.

Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.

-- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.

А той показав на татову голову:

-- А де твої кучерi, Паулю?

Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.

Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.

-- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.

Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:

-- Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато пiдтвердив:

-- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

-- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.

Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука

Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:

-- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!

Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:

-- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!

Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.

Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:

-- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.

А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.

На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.

-- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.

Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.

-- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.

-- Старий отруйний павук, -- буркнув я.

-- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.

Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.

-- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.

I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.

Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:

-- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

-- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...

Та мама й знати нiчого не хотiла:

-- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:

-- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.

Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:

-- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?

Я кивнув:

-- Так, неприємностi.

I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:

-- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.

Тато розсердився:

-- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?

А потiм звернувся до мами:

-- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук -- то не дурницi.

Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.

-- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.

-- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.

Я кивнув:

-- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:

-- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...

Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.

Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?

Тiльки тато думає iнакше.