Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує менi утриматися на спинi, а тепер ще стати на ноги?

-- Швидше, швидше, не гай часу! -- пiдганяв директор.

Я спробував. Трохи випростався, вiдразу втратив рiвновагу i впав у пiсок.

-- Може статися, -- заспокоїв мене директор, -- але швидше вставай. Темп! Темп!

Понi бiг спокiйно, i взагалi це була дуже сумирна тварина. Я знову розiгнався, побiг i скочив на нього. Обережно став на колiна, звiвся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати iз коникової спини. У мене запаморочилась голова, i я зiскочив. Упав просто директоровi в ноги i звалив його на землю.

-- Тьху! Хай тобi всячина! -- крикнув вiн i смикнув себе за чорну бороду. -- Чи у тебе нема нервiв? Навiщо ти стiльки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початкiвець, Бамбiно!

Я лежав у пiску i дивився на нього знизу вгору.

-- Та я ж тiльки заради Чистуна...

В цю мить у намет кулею влетiв якийсь хлопець, невеликий на зрiст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кiлька стрибкiв -- i вiн на манежi. Раз, i вже стоїть на конику. Розвiв руки й закричав:

-- Гоп, гоп!

-- Що за оказiя? -- вигукнув директор. -- Хто ти i звiдки ти?

Той хлопець саме робив стiйку на головi на спинi коника. Не мiняючи пози, вiн сказав:

-- Та ви ж мене запрошували. Я Бамбiно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.

Тут вiн пiдвiвся i почав пританцьовувати на однiй нозi.

-- Ну, а ти хто? -- запитав мене спантеличений директор.

-- Альфонс Цiттербаке, -- вiдповiв я, все ще лежачи в пiску.

-- Цiттербаке? Отже, з родини клоунiв?

-- Та нi, -- сказав я, -- мiй тато ходить на нормальну роботу.

Але директор уже не слухав мене. Вiн плескав у долонi й приказував:

-- Браво, Бамбiно, просто чудово. Тепер ще вiдпрацюємо кiнець номера, кiнець повинен вражати найдужче.

Я обережно вiдповз трохи вбiк.

-- А тодi випустимо левiв, -- додав директор.

"Оце так, -- подумав я. -- Коли тут слони на волi, то й левiв, мабуть, випустять на манеж без клiток. Леви ж не знають Альфонса Цiттербаке i ще приймуть мене за шмат корму!" Я схопився на ноги i кинувся з намету, та так прудко, як той, справжнiй Бамбiно вбiг сюди. I раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув iз-за фургона. Слон Емiр стояв на тому самому мiсцi. Перед ним лежала моя коробка. Емiр саме розв'язував рушника -- мабуть, хотiв подивитися, що там усерединi. Повiльно i дуже обережно я пiдiйшов ближче.

-- Можна забрати коробку. Емiре? -- звернувся я до слона.

Я аж нiяк не хотiв розгнiвити його. Емiр пiдняв хобот i тихенько форкнув. Але що це означало? "Так" чи "Нi"? Я намацав у кишенi липку цукерку.

-- Давай помiняємось, -- запропонував я. -- Ти вiддаєш менi Чистуна, а я тобi даю смачну цукерку.

Слон простяг хобот i обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звiдти почулося Чистунове "дурний".

Я низько вклонився слоновi (чого взагалi не роблю) i поволi пiшов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Менi навiть здалося, що вiн усмiхнувся. Я перелiз через паркан i опинився на вулицi. Витяг хустинку, витер рясний пiт iз чола i закрокував додому.

На жаль, я досi не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нiчого не вийде з мого дресирування.

Про свої пригоди в цирку я розповiв у класi. Хоч я нiчого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистiсiнька правда! I на циркових афiшах тепер великими лiтерами написано: "Бамбiно, малий вершник". Я неодмiнно подивлюся цей номер. Та нiхто не вiрить, що директор прийняв мене за Бамбiно i що я навiть робив красивi вправи на понi.

Як я жартував першого квiтня

Це було рано-вранцi. Я вже одягся, коли до мене в кiмнату ввiйшов тато. Вiн завжди каже менi "до побачення", перш нiж iти на роботу.

-- Альфонсе, -- насупився тато, -- яка дiрка он у тебе в шкарпетцi!

Я взагалi не терплю дiрок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов нiякої дiрки.

-- Вище, -- казав тато уже з порога, -- i трохи лiворуч. Не бачиш такої великої дiрки?

Я мало в'язи собi не скрутив, але дiрки так i не знайшов.

-- Перше квiтня! -- сказав тато, зареготав i пiшов собi, тiльки дверi хряпнули.

З самого ранку отак попався! I я розсердився -- вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось iншим, та й собi посмiятися.

Коли я йшов до школи, кiлька малюкiв гукнули менi навздогiн:

-- Он у тебе випала хустинка!

Я навiть не озирнувся, а тiльки покрутив вказiвним пальцем коло скронi та й подумав собi: "Думаєте, знайшли дурнiшого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!"

Згодом, уже в школi, полiз я в кишеню по хустинку, хотiв витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справдi випала, коли я йшов до школи. Це знову зiпсувало менi настрiй.

Тiльки-но зайшов я до класу, як Ервiн похвалився менi, що сьогоднi буде контрольна робота з географiї, i вiн, Ервiн, страшенно боїться.

-- Сьогоднi? -- здивовано перепитав я. Ервiн заклопотано кивнув. Сьогоднi контрольна з географiї, а я й не знав про це! Швидко дiстав я пiдручник i до дзвоника встиг дiзнатися про багато що на свiтi. Звiсно ж, нiякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервiна. Той вишкiрився i самими губами сказав:

-- Перше квiтня...

Нiхто цього не почув, але я зрозумiв добре. Тодi я теж спробував пожартувати. Пiтовi сказав, що у нього у шкарпетцi дiрка, але той навiть не поглянув на мене, тiльки буркнув:

-- Я вже це вшосте чую! Облиш!

Ервiну я сказав, що вiн загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишенi, пiднiс менi до очей i сказав:

-- Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географiї, ти нiзащо не зможеш. Заяложенi у тебе жарти.

Я зрозумiв, який це препоганий день, перше квiтня. Бiльше я вже не намагався жартувати. А менi чого тiльки не казали: двiчi про порванi шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку i раз про дiрку в костюмi! Пустунiв я перепиняв одразу ж.

-- На менi не поїдете, -- казав я. -- Облиште цi заяложенi жарти.

Потроху першоквiтневi жарти в класi вичерпалися. До кiнця урокiв усе йшло добре. Я був пильний, i бiльше нiхто мене не пiддурив.

Вдома послала мене мама в льох по петрушку та iншу зелень на суп.

-- А чому це зелень у льоху? -- здивувався я.

-- Там вона краще зберiгається. Бо проростає, коли довго лежить на свiтлi, Альфi.

Я взяв великий ключ i пiшов до льоху. Завжди я проливаю сто потiв, поки вiдiмкну цей замок. Нiякої зеленi у льоху я не знайшов, тiльки розсунув купу вугiлля по всiй долiвцi, та й повернувся геть чорний вiд вугiльної пилюки.

-- Вишукав скрiзь, але зеленi не знайшов, -- сказав я мамi.

-- Не може бути цього, -- цiлком серйозно почала мама, але не витримала i засмiялась. -- Та сьогоднi ж перше квiтня!

Вона сiла на кухонний стiльчик.

-- Зелень на суп у льоху... бо проростає... -- смiялася вона i втирала сльози.

Я пiшов у кiмнату, сiв за стiл i став мiркувати. Менi хотiлося вигадати якийсь неймовiрний першоквiтневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще смiялась мама, приказуючи :

-- Зелень у льоху, зелень у льоху...

Я вирiшив приголомшити батькiв за вечерею.

Повернувся з роботи тато. Мама мерщiй розповiла йому про мої пошуки зеленi у льоху. Пiд час вечерi я був нiмий. Тато дивувався.

-- Що це ти. Альфонсе, повiсив носа? -- запитав вiн. -- Тому, що не знайшов зеленi у льоху?

Хотiв я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав i мовчки заходився знову бiля своєї тарiлки.

-- Певно, щось сталося, -- сказав тато до мами.

-- Неприємностi в школi? -- запитав вiн мене. Пiсля вечерi я завжди показую татовi свої зошити i щоденник.

Мою мовчанку вiн пояснив, мабуть, тим, що в якомусь iз моїх зошитiв стоїть четвiрка чи п'ятiрка[*]. [* Нiмецькi оцiнки "5" i "4" вiдповiдають нашим "1" i "2".]

-- Ну, розповiдай, -- пiдбадьорив мене тато.

Я нiби зовсiм знiтився i пробелькотiв:

-- Я... сьогоднi... ти знаєш... ну... одержав зауваження.

Тато вiдкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школi! Завжди з поведiнки у мене було "вiдмiнно" i лише iнколи "добре".

-- То, кажеш, зауваження. А чому? -- руба поставив питання тато.

-- Я... я пропустив чотири уроки i вчителя назвав твердолобим.

Мама злякано вiдсунулась iз своїм стiльцем назад. Вона спочатку не повiрила моїм словам.

-- Ти прогуляв i свого вчителя... -- затнулася вона, -- свого вчителя назвав твердолобим?

Я втупився в тарiлку i кивнув. Але цього менi було замало, i я додав:

-- А ще я плювався в класi i тепер менi хоч тiкай iз школи.

Я ще не договорив до кiнця, як тато грюкнув кулаком об стiл.

-- Неймовiрно! Ти поводишся у школi мов дикун!

Мама зблiдла. Вона лише сказала:

-- Що ти тiльки собi думаєш?

Я вже хотiв вигукнути:

"Та сьогоднi ж перше квiтня!" i "Гарно ж я вас пiддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосiлися на мене. Тато так стис менi руку, що аж заболiло. Я не мiг виправдатися -- вони жне давали менi й слова промовити.

-- Може, завтра ти назвеш i мене твердолобим? -- гнiвно запитав тато i ще дужче стис мою руку.

-- Марш спати! -- наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнiвається).