Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

I зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, вiд хвилювання знову заїкаючись:

"П-п-перке, т-ти п-пiдеш за мене за-за-за-замiж?"

Дiвчина побiлiла на обличчi, як вiтрило їхнього човна, й вiдповiла, на жаль, теж почавши заїкатись:

"П-п-пiду, Йо-йо-йонатане!"

Брат Перке реготав до слiз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.

Згодом, одружившись, вони бiльше нiколи не заїкались i не кульгали, й дiти їхнi, семеро хлопцiв та чотири дiвчини, теж усi були здоровi й дужi. Тiльки прiзвисько "Кульги" лишилось на островi за всiєю родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!

Прадiдусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, i нарештi сказав:

-- Тепер ти знаєш, чому Крiшон, що для нього я оце вирiзаю поплавцi, прозивається Кульга: по своєму дiдовi Йонатановi.

-- А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав i кульгати?

-- Розумне запитання, Хлопчачок! -- сказав прадiдусь. -- У ньому -- вся мораль моєї оповiдки.

-- А чому?

-- Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить i взагалi поводиться. Спочатку Йонатан був несмiливий та сором'язливий i тiльки через це кульгав та заїкався. А коли вiн позбувся несмiливостi, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здоровi. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачi. У кожного своя мова, так, як i погляд та хода. Оце i є мораль нашої оповiдки.

-- Прадiдусю! Може, тепер повiршуємо? -- спитав я.

-- Давай повiршуємо. Але в мене зринула одна думка. Iсторiя з Йонатаном, як щойно пояснив я тобi, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповiдатимемо оповiдки й складатимемо вiршi тiльки про мову?

-- О-о-ох! -- зiтхнув я. -- Так це ж нудота. Як граматика в школi.

-- Чого б то? Невже оповiдка про Йонатана Бродерса була нудна?

-- Нi, прадiдусю, нi!

-- От бач, про що ж тодi суперечка? То вирiшили: про мову?

-- Вирiшено! -- погодивсь я.

I ми почали готуватися до складання вiршiв. Тобто пiднялися в токарню, до Шкiряної Лiзбет, узяли по сосновiй дошцi й по товстому теслярському олiвцю i сiли в рiзних кутках, щоб не пiдглядати один у одного.

-- Якi вiршi складатимемо? -- спитав зi свого кутка прадiдусь.

-- Абетковi, -- зразу вiдповiв я.

Вiн погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка -- це нiби коробка iграшкових кубикiв, iз яких складаються слова. Тому якраз до речi було на початку тижня складати абетковi вiршi.

Такi вiршi ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тiльки придумати назву: про що будуть вiршi.

Прадiдусь сказав:

-- Я звiршую "Чоловiчу абетку" на хитромудрий лад.

-- Гаразд, -- вiдповiв я. -- А я -- "Жiночу абетку", але на простий лад.

-- Згода!

I ми заходилися вiршувати.

Прадiдусь умiв це робити краще за мене. Та вiн узявся за вiрш на хитромудрий лад, а я -- на простий, i впорались ми майже одночасно.

Кинули жеребок, кому читати першому, i я виграв. Отож я й прочитав iз соснової дошки свою "Жiночу абетку".

Жiноча абетка

А, Бе, Ве -- прекраснi дами,

Гарне в кожної iм'я.

Цiлий вiк у дружбi з нами

Вся абетка з А до Я.

Альма, Берта, Вiолета,

Як ви знаєте, мабуть, -

Доньки славного поета,

Що у Гамбурзi живуть.

Гертi, Дорi, Ельзi, Євi,

Жаннi, Зельмi та Iнгрiд

Личать кофточки рожевi,

Ще й пошитi так, як слiд.

А Йоганна, Клара, Лотта,

Магда, Неллi вже давно

У недiлю та в суботу

Ходять в гостi чи в кiно.

Ольга, Паулiна, Рута

Люблять коржики пекти,

А Сузанна, Теа, Ута -

Марципани та торти.

Фаннi, Хельга, Цiлла, Чiта,

Шейла, Ютта -- досi в нас,

А Ядвiга на край свiта

Перебралась у свiй час.

А, Бе, Ве -- прекраснi дами,

Гарне в кожної iм'я.

От якби ще стiльки саме

Мати лiтер пiсля Я!

-- Чудово, Хлопчак! -- сказав прадiдусь. -- Цього разу ти змайстрував кращого вiрша, нiж я.

Я запишався, хоча й не дуже повiрив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вiрша. А прадiдусь обрав собi хитромудрий лад. Тобто вiн мав гарненько перелiчити за абеткою чоловiкiв, якi справдi жили на свiтi або були в книжках, а це нелегке дiло.

Але для мого прадiдуся то була дурничка. Вiн трохи вiдсунув дошку вiд очей, бо був далекозорий, i повiльно прочитав свою "Чоловiчу абетку".

Чоловiча абетка

Ахiлл -- то був герой колись,

Герої не перевелись.

Брут тиранiї не любив,

Тому вiн Цезаря убив.

Веласкес малювать умiв

Не лиш iспанських королiв.

Геракл великий був силач,

Але й його здолали, бач.

Дефо недарма в свiтi жив,

Нам Робiнзона залишив.

Ейнштейн був фiзики знавець

I грав на скрипцi, як митець.

Жавер -- ви знаєте його?

Про нього написав Гюго.

Єнс Єнсен -- швед; чув часто я

У Швецiї таке iм'я.

Зевес -- так бога звали греки

Колись, у давнинi далекiй.

Iван -- був цар у росiян,

Ще звався Грiзним той Iван.

Йоганнес Кеплер був вiдомим

На всю Європу астрономом.

Кант був фiлософ знаменитий,

Шанований у всьому свiтi.

Лаокоон жив не тепер,

У Трої жив, за Трою вмер.

Марат, революцiонер,

Колись вiд рук убивцi вмер.

Наполеон здобув пiвсвiту,

Та росiян не змiг скорити.

Омар Хайям рядки свої

Назвав по-перськи "рубаї".

Перро-француз писав казки,

Їх досi люблять малюки.

Ростан Едмон, окрiм "Орляти",

Ще й iнших п'єс створив багато.

Сiндбад, що плавав довго в морi,

Зазнав пригод багато й горя.

Тутанхамон був фараон,

В Єгиптi мав державу й трон.

Улiсс (чи Одiссей), згадай,

Старим вернувся в рiдний край.

Франклiн уславивсь на весь свiт -

Придумав вiн громовiдвiд.

Харон, як вiрити поету,

Возив померлих через Лету.

Церера -- то була богиня,

Вона -- мала планета нинi.

Чайковський музику писав,

Та музика -- сама краса!

Шаляпiну, спiвцю й артисту,

Всi знають, вистачає хисту.

Юпiтера за бога мали,

Планету потiм так назвали.

Ягайло був литовський князь,

Що в битвах побував не раз.

Я вже хотiв заплескати в долонi, коли ми почули знадвору:

-- Кава холоне!

-- Бабуся кличе! -- сказав прадiдусь. -- Вона дожидає нас iз гарячими булочками. Ходiмо!

Ми взяли кожен свою дошку пiд пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкiрянiй Лiзбет "до побачення" й пiшли в дiм, де горiшня бабуся на мою честь подала каву в кiмнатi. Гарячi булочки пахли розкiшно. Та перше нiж допастися до них, я прочитав бабусi обидва вiршi й пояснив їй, чому такi абетковi вiршi особливо важкi для складання. Та вона тiльки сказала:

-- Їж i пий, а то булочки вихолонуть.

А тодi обережно взяла обидвi дошки й винесла в сiни.

-- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- вона зовсiм не знається на поезiї. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.

-- Нiчого, ще навчиться, -- заспокоїв я його й заходився їсти.

Пiсля кави, коли горiшня бабуся пiшла до себе в кухню, ми взяли дошки пiд пахви, гукнули бабусi, що булочки були дуже смачнi, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадiдусь був дивно мовчазний. Крiм того, вiн примружував очi та випинав нижню губу. З цього я побачив, що вiн придумує якусь нову оповiдку. I справдi -- тiльки-но ми зайшли до вершiвнi, як вiн сказав:

-- Сiдай. Зараз я тобi розкажу ще одну оповiдку. Я сiв на корковi пластини, а прадiдусь примостився на вершi й почав таку оповiдку:

"СI" та "ЙО",

або ЧУДОВI ДНI НЕАПОЛЯ

Ця пригода сталася понад сто рокiв тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крiм того, розповiдав її моряк. А моряки, як вiдомо, не брешуть нiколи чи майже нiколи.

Отже: понад сто рокiв тому жив у Гамбурзi хлопець на iм'я Андреас. Вiн був великий мастак латати вiтрила, найкращий в усьому портовому мiстi. Тому його залюбки брали в плавання на великi трищогловi кораблi. На тих кораблях вiн не мав iншої роботи, як латати вiтрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й бiльше в чужоземнiй гаванi, Андреас мiг сходити на берег i роздивлятись там усе досхочу.

Якось вiн поплив на вiтрильнику "Любонька" до Неаполя. Вiтер був ходовий, днi погожi. Тiльки на широтi Бiскайської затоки попали в шторм, i Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, вiд чого в нього лишився шрам на лiвiй щоцi.

Коли вони через тиждень увiйшли до неапольської гаванi, капiтан Карстен Петерсен сказав молодому латальниковi вiтрил:

"Ми простоїмо тут два тижнi, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполiтанському королiвству".

"Гаразд!" -- вiдповiв Андреас, узяв свою матроську торбу, в якiй зберiгав сувенiри з багатьох рейсiв, i зiйшов на берег.

Коли вiн вийшов на площу, яка називається П'яцца Вiтторiя, то побачив там силу людей, що, за iталiйським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталi богинi квiтiв Флори стояв якийсь чоловiк у розкiшному барвистому мундирi й щось кричав до тих людей по-iталiйському.

Андреас пропхався крiзь натовп аж до статуї, бо хотiв краще роздивитися пишно вбраного чоловiка. Ну, й випробувати, чи зрозумiють його самого, коли вiн заговорить по-iталiйському. Бо вiн знав двоє iталiйських слiв. Одне слово -- "сi", що означає "так", а друге -"йо", що означає "я".