Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Iграшки не розмовляли мiж собою, не охкали, не виривалися iз вази: вони були такi приголомшенi цим видовиськом, що неспроможнi були й слова вимовити. Лише тодi, коли, натанцювавшись i награвшись досхочу, квiти знову полiзли за пагорби, коли вiдступила й королiвська пара i навколо запанував спокiй, Легарiя забiдкалася:
- Страшенно здавлює ноги!
- Ейноро, - запитав Китичка, - чи тебе дуже розтрясло у кораблi?
- Краще... ти мене не питай... - тiльки й сказала лялька.
- Давайте потерпимо, - спробував утiшити всiх песик. - Наш Твiнас знайде якийсь порятунок.
- Таж люлька згубилася, - жалiбно стрiпнув крилами товстун,
- Згубилася! - з досадою процiдила Легарiя. - То ми тепер усi загинемо через тебе i твою люльку!
- Через... мене?! - оторопiв Твiнас.
- Тiльки через тебе! Коли б тодi, перед вильотом, ти не надумав посидiти i помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетiли б ранiше i метеорит не пробив би корабель! I ми не сiли б тут залатати дiрку.
- Виходить, що у всьому винен... я? - промимрив украй ошелешений товстун.
- Менi... менi лише зараз прийшло в голову, - заговорив песик, - що, чого доброго, найвинуватiший за всiх буду я.
- А це чому?! - здивувалася начальниця.
- Коли я скочувався по пелюстцi, - зiзнався Китичка, - я зламав маточку, i тодi квiтка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розiгралися, та не ми, а я занадто розiгрався, - взяв усю провину на себе Китичка.
Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього i тiльки й сказала:
- Теж несерйозна фiрма.
- Скажiть, - не стрималася Ейнора, - а чи з нами пiлот Менес?
- Добрий день, - долинув спокiйний голос пiлота. - Вам здалося, що мене немає?
- Я? - змiшалася Ейнора. - Я лише подумала, що... вас тут немає, i... менi стало неспокiйно.
- Вам стало неспокiйно, що мене немає поруч з вами? - тихо запитав пiлот, повернувши до неї трiснуте скельце окулярiв.
- Може, так... може, й нi, - тамуючи страх, недбало вiдповiла Ейнора.
- Замiсть того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь органiзували, вколола обох начальниця. - Лише я одна тверезо оцiнюю наше становище, а в усiх iнших у головi сам хаос. Слухати бридко.
- То заткни вуха, - вiдрiзала їй Ейнора.
- Що?! Що ти сказала?! - повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. - Ану повтори свої слова, ти... ганчiрка!
- Я лише хотiла сказати, - покiрним голосом вiдповiла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...
- Дивись менi! - насварилася на неї начальниця.
- А ти i не дивись, i не здавайся, Ейноро! - збунтувався Китичка.
Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:
- Не треба, Китичко.
- А от i треба! Чого вона всiх фi... фi... фiрмами обзиває...
- Ти... кихкалка! - просичала Легарiя.
Ще слово-друге - i, здавалося, iграшки схопляться за грудки. Майже зв'язанi, по колiна у водi, змученi, роздратованi, вони штовхалися так, що квiти пiдняли дзьоби i з цiкавiстю розтулили пелюстки.
Першим отямився Китичка.
- Про... пробачте, - винувато промимрив. - Але дражнитися теж негарно.
Всi заспокоїлись, умовкли; лише Твiнас поблискував своїми очицями, думав i нiяк не мiг додуматись, яким чином начальниця Легарiя змусила стати покiрною таку горду Ейнору. Вiн так поринув у цю головоломку, що зразу не вiдчув, як хтось притулився до його крила. Це була блiда щока Ейнори. Лялька заснула, i її голiй голiвцi, видно, було дуже зручно i м'яко на крилi, наче на подушцi. А товстун Твiнас дивився на щiчку, що довiрливо припала до його крила, на тiнi вiд сумно опущених вiй, на обшарпаний комiр сорочки й вiдчував, як його заливає хвилею незнаної нiжностi. Хоч у тапцi було повно води i вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врiзалася зав'язка, та вiн почував себе наче на айсбергу, про який постiйно мрiяв.
"Хай йому лихо! - здивувався Твiнас. - Не розумiю, що зi мною дiється. Ще одна головоломка! - Й одразу запитав себе: - А чому б i менi не подрiмати?"
КАДРИЛЬ ДIЄ
Пливучи за квiткою, Кадриль вiдчув, що повiтря зробилося вже не таке задушливе, адже сутiнки почали розсiюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надiя додала йому нових сил, i коли нарештi мiшечок виплив на мiлину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрi як хлющ лапки, вилив iз вушка воду, потягнувся, розтер занiмiлу потилицю. Потiм зайчик розв'язав мiшечок, випустив iз нього повiтря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевiрив, чи сухi сiрники, чи не намокла його таємна кишенька, i поклав туди клубочок i застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.
Усе впорядкувавши, Кадриль оглядiвся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалинi височiє пасмо пагорбiв... Саме в той бiк нахилилася стеблина квiтки. I знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотiла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, i обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом вiд подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспiшати до своїх товаришiв. "Уперед!" - скомандував зайчик сам собi i подався широкими луками в напрямку горбiв; вiн стрибав i все втiшався, що зумiв вибратися iз похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз - ура! - радiв зайчик, аж смiявся: - Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"
- Ох! - зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замрiявшись, вiн i не помiтив, як до нього пiдкрався цвiт квiтки - ще трохи, i квiтка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квiтка, i обидвi наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убiк i пустився навтiки вiд тих квiток скiльки ноги несли, та хижаки не вiдставали. Змагання нiчого доброго не обiцяло: квiтки, що гналися за зайчиком, не вiдчували нiякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплiтатися, вiн зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зiв'ялою пелюсткою, i зайчик, бiльше нiчого не придумавши, залiз пiд неї i згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає - це погоня шукала втiкача i нiяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось пiднiмуть пелюстку i схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест i шарудiння почало вiддалятися, стихати, а тодi й зовсiм ущухло, i одновухий, посмiлiвши, вистромив iз-пiд пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрiзь панував спокiй, квiтки-переслiдувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалинi височiли пагорби, а вiд них задки сунулася квiтка: та сама давня знайома, тiльки трохи бiльше розквiтла. Отже, подумав зайчик, у нiй нiчого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бiк пагорбiв. Отже, треба туди поспiшати, бо хоч би як було, а, вiн на волi, а його товаришiв схоплено i, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так i легко йти швидко, коли у тебе на спинi чимала зiв'яла пелюстка. Тепер уся надiя Кадриля була на цю пелюстку: хiба ж вона не чудодiйна, не його шапка-невидимка? "Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшло б!" - нiби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твiнас вiдгадав би таємницю пелюстки, навiть коли б до кiнця зiсмоктав свою люльку, як льодяник. I Кадриль на ходу аж вiршика склав.
Сам вiдгадав загадку квiтки,
Загадку квiтки сам я вiдгадав,
Квiтки сам я вiдгадав загадку,
Загадку, загадку сам, сам, сам!
КЛУБОК НИТОК
Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, вилiз на один iз пагорбiв, зеленувате небо планети встигло здорово потемнiти, а iз семи сонечок свiтило лише одне, найзеленiше. За два кроки до верхiвки пагорба Кадриль припав до землi i обережно висунув з-пiд пелюстки голову, а що там робиться у яру? I вiн побачив таке, що його обсипало морозом до самого кiнчика вуха: його товаришi по мандрiвцi мокли у вазi для квiтiв! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож нi про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув свiт за очi, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришiв, але тут зайчик помiтив, що одна квiтка пiдозрiло повертає дзьоба в його бiк, i мерщiй шаснув пiд свiй пахучий ковпак i звiдти придивлявся далi до того, що робилося в яру й навколо нього.
Квiти лежали; їхнi зiмкнутi чашечки вiнком обвивали вазу, i лише двi розпущенi квiтки височiли над iншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив i урочисту пару королiвських квiток, якi бiлiли за далекими пагорбами. Потiм зайчик став уважно придивлятися до "Срiбної шишки" й побачив сумку Легарiї, що лежала поблизу, Твiнасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрiбницi, одновухий став оглядати товаришiв. Вони були виснаженi до краю i звисали з вази, немов зiв'ялi квiти. Ейнора знову висiла, наче кажан, i сорочка, спавши з плечей на голову, зовсiм закривала їй обличчя; Легарiя лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла мiж губами; Китичка перехнябився набiк, i в його вiдкритому вусi щось бiлiло - чи це не той скарб, який вiн бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твiнас осiв у серединi, неначе мiшок з половою, i тiльки дзьоб стирчав уверх, нiби кiнчик великої лiтери А. Тримався лише пiлот Менес вiн навiть зрiдка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах вiдбивалося по квiтцi-сторожi. Саме з Менеса вирiшив Кадриль розпочати визволення товаришiв. Тiльки як подати йому знак, щоб не пронюхали тi квiтки-сторожi? Якщо вони вiдчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильнiше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять i самого визволителя. "Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як нiколи!" - суворо наказав собi Кадриль. I... нiяк не мiг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квiтки, якi оточують вазу, годi й думати. Нi, треба вигадати щось надзвичайне - але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмiрковувати. В тишi Кадриль вдихнув солодкуватий дух землi, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квiточка прихилилась до стебла великої квiтки i кiлька разiв нiжно її погладила; тодi велика квiтка нагнула голову й на однiй своїй пелюстцi почала гойдати голiвку маленької квiточки. "Дивись, якi вони ласкавi мiж собою!" - здивувався Кадриль. Ще тривала нiч на планетi квiтiв, пагорби i яр огортали темно-зеленi сутiнки - можна подумати, що ти опинився на днi ставка. I нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання - крапала iз крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-пiд землi. Кадриль повернувся пiд пелюсткою i висунув свою мордочку з другого кiнця, звiдки видно було схил пагорба. В одному мiсцi в травi стирчав уламок цеглини. Звiдки вона тут узялася? Кадриль посмiливiшав, поповз у той бiк i за цеглою побачив купу сухої польовицi: з-пiд цiєї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву i побачив вхiд у нору: "Оце тобi!" - здивувався вiн i вже ладен був пiрнути всередину, та його стримала думка про товаришiв: там, у неволi, вони чекають i дочекатися не можуть, ледь живi... Але чим вiн може їм допомогти? Поки що - нiчим. А в цiй норi, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого вiн зможе визволити своїх товаришiв... Або знайде пiдземний хiд до самої вази... хтозна? А може, в норi ховаються втiкачi, яким пощастило вирватися iз неволi квiтiв?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхiд, тим вiдважнiшi думки роїлися в його головi. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нiчого не виграєш... уперед! Що буде - те й буде! I, залишивши рятiвну пелюстку, вiн прошмигнув у той вхiд...
