Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Тут i там височiли стебла квiтiв - немов стовбури сосон. Пишнi квiтки не пропускали свiтла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазнi, повiтря, вiчнi сутiнки - i лише там, де пелюстки зiмкнулися, падав пучок свiтла. На поверхнi води плавали покрученi водоростi, колихалося довгасте листя. "От зiрву листкiв два i гребтиму ними, як веслами", - майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, вiн схопився, ледь смикнув листок, але той пiднявся всiм стеблом угору, розмахнувся i боляче ляснув зайчика по жижках.
- Не бийся! - закричав переляканий Кадриль i швиденько погрiб якнайдалi вiд небезпечного листка, який намiрявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорiсть, але й ця вилiзла iз води i наче батогом шмагнула його - аж у вухах засвистiло.
- Оце... тобi... - заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрiбши далi, бо та водорiсть вже гадюкою звивалася довкола мiшечка, щоб обвитись i потягти його на дно у мул.
Гiрка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумiв, що не можна торкатися жодної рослини, - хай то буде трава, чи листок, чи стеблина - краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.
Спасаючись вiд нападникiв, вiн одплив далеченько вбiк, роздивився навкруги i побачив, що загубив з очей стеблину своєї квiтки. Знайти її було б не так важко, якби вiн оглянувся на той пучок свiтла, одначе Кадриль подумав i вирiшив, що хоч би скiльки вiн тут крутився, нiчого доброго з того не вийде. По прямiй стеблинi вiн нiяк не вилiзе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тiльки плавати довкола стеблини але яка з цього користь i як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..
- Вперед! - пiдбадьорив себе Кадриль i погрiб куди очi бачать, i гадки не маючи, в якому напрямку берег i чи взагалi той берег є, а якщо i є скiльки до нього пливти. Грiб вiн, не торкаючись водоростiв, тiльки час вiд часу поглядав угору, бачив саме тiльки склепiння з пелюсток i занепокоєно думав, що вже нiколи-нiколи не вдасться йому досягти тiєї високостi, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутiнках в голову лiзли одна за одною сумнi, похмурi думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повiки стомлено опускались, i Кадриль навiть не вiдчув, як з усiм мiшечком вдарився об стеблину квiтки. Стеблина стрепенулась, i її верхiвка з квiткою завбiльшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити i стиснути здобич... Вiд страху Кадриль ледь не збожеволiв i щосили погрiб усiма чотирма вiд тiєї квiтки й прошмигнув за iнший стовбур, остерiгаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко вiд нього винюхують зажерливi пелюстки, як вони плескаються по водi, шукаючи втiкача, i як, нiчого не добившись, лiниво пiдiймаються вгору...
Трошки почекавши i заспокоївшись, Кадриль знову погрiб далi. Намоклi лапи зробилися як олов'янi, i що далi, то важче було ними гребти: кололо в спинi, почало болiти в потилицi, вичерпувалися останнi сили. I коли зайчик вiд сильної втоми почав втрачати свiдомiсть, вiн почув далекий гул, що все дужчав i дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе i гребе в той самий бiк, що й вiн. "Гониться за мною, - промайнуло в головi зайчика. - Може, крокодил. В такому мулi їх повинно бути хтозна-скiльки". Нi хвилюватися, нi впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свiй плотик за стебло iз двох гiлок, мiж них почав дивитися в той бiк, звiдки наближалася небезпека. Довго нiчого не показувалось, тiльки дедалi бiльшали хвилi й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. I ось нарештi щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками i зiмкнувшись, квiтка просто повзла по поверхнi води, вiрнiше кажучи, повзло стебло, несучи на собi величезний цвiт. Вона пропливла за кiлька метрiв вiд Кадриля, i, призвичаївшись до сутiнкiв, очi зайчика помiтили дуже важливу, або, як сказала б Легарiя, життєво важливу рiч: крiзь шпарину мiж пелюстками телiпався кiнчик нитки кiнчик нитки iз китички скатертини або iз хвоста Китички, який вiдiрвався i зачепився, коли вони удвох пустували.
- Ось тобi! - зайчик аж рота роззявив i глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цiєю квiткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик вiдчув, що гребти нема потреби - швидка течiя, яку зняла квiтка, пiдхопила його плотик i понесла з такою швидкiстю, що тiльки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замiсть керма, i на всiх парусах зi свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвiт. Придивляючись до цiєї квiтки, Кадриль зробив ще одне вiдкриття: посуваючись далi, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого корiння, знову стане товстим, як i було", - подумав i Кадриль.
А мiшечок-плотик, якого несло течiєю, плив, плив i плив...
У ПОЛОНI КВIТIВ
Важко розповiсти, що вiдчували бiднi мандрiвники, яких несло в наглухо зiмкнутiй квiтцi. Учепившись за маточки, вони лежали, зiщулившись, у темрявi, чекаючи, чим закiнчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стiнами мандрiвники чули гул течiї, хлюпотiння води; лише Ейнора в своїй подвiйнiй тюрмi нiчого не чула. Невiдомо, скiльки минуло часу, коли нарештi вщух плескiт води, ще за якусь мить квiтка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, i пелюстки почали розпускатися...
Мандрiвники мiцнiше обняли маточки, а "Срiбна шишка" по розпущенiй пелюстцi покотилася, наче крашанка, - виявилось, цвiт розпустився бiля самої землi. Довго не вагаючись, пiлот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потiм з пiдстрибом покотилася сумка Легарiї, тягнучи за кiнець захисного пояса начальницю, i вони обоє шкереберть полетiли вниз. Твiнас i Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх мiсцях, тодi маточки заворушилися i, немов живi руки, почали вiдштовхувати їх вiд себе, поки обидва не загримiли вниз. Цвiт знову зiмкнувся, обновився пелюстками, i стебло потягло його назад у свої води, на мiсце мiж iншими квiтками...
Мандрiвники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всерединi невеликого ярка, з усiх сторiн оточеного пасмом горбiв. На жовтуватому небi все ще свiтило кiлька сонць, вони були невеличкi, зеленої гами: темно-зеленi, зеленавi, яскраво-зеленi, кольору ряски... Пiлот протер трiснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набiк шолом i пiшов до "Срiбної шишки".
- Ейнора, - почалапав слiдом за ним Твiнас. - Як там Ейнора?
Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.
- Треба пiдсунути палицi, щоб можна було вiдчинити дверi, - сказав пiлот.
Вони утрьох з Твiнасом нап'ялися i почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; вiн так i не знав, що з його другом. Де вiн зараз? Може, лежить на днi в мулi? Адже ясно було чути хлюпотiння води, коли повзла їхня квiтка. А може, вiн перескочив на сусiдню квiтку й лежить там причаївшись сам-самiсiнький мiж безлiччю квiток-велетнiв? А може, стрибає iз квiтки на квiтку, заблукавши i вкрай знесилiвши?.. Нi, нi, гнав вiд себе похмурi думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповiтне слово, маючи таємну кишеньку, нi, нi, нi в якому разi нi!
Довго не пiддавався корабель. Коли пiд нього пiдклали палицi, щоб пiдняти, нарештi зрушив з мiсця, та в цю мить почувся лемент Легарiї:
- Гляньте!.. Ви тiльки погляньте!
Iз-за пагоркiв, що оточували ярок, витягувались барвистi, гостроверхi, з дебелими мiцними стеблами квiти.
- Зна... знаю, - заїкаючись, сказав Китичка, - я їх на картинках бачив, оцi... оцi дзьобики, але цi набагато бiльшi, справжнi дзьоби...
Витягнувшись над пагорбами, квiти понагинали квiтки-дзьоби i стали наближатися до ярка. Мандрiвники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тiльки притулитися до "Срiбної шишки" i чекати, що ж воно буде далi. Довго чекати не довелося: квiтки, нагнувшись до самих мандрiвникiв, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, i пiдiймали вгору. Не забули вони i про "Срiбну шишку" - один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб вiдчинив дверцята, витяг звiдти Ейнору i так само пiдняв її вгору.
Далi квiти, зiмкнувши пелюстки, згорнули всi пiднятi вгору над ярком iграшки в одну купу, i тут пiдповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею iграшки нижче поперека. Потiм вилiзла ще одна квiтка, нагнулася до самої землi i щось поклала: здивованi iграшки побачили, що то ж ваза - велика, з вiзерунками, кришталева ваза! Звiдки ж вона взялася тут, у царствi рослин?..
Тепер квiти опустили дзьоби i поставили всi iграшки у вазу - цiлий букет iз iграшок!.. А самi оточили вазу вiнком квiток i почали кружляти то в один бiк, то в другий, плескали пелюстками, наче в долонi, й знову кружляли праворуч, лiворуч - одне слово, ходили по колу. А в самому розпалi веселощiв iз-за високої гори, що бовванiла вдалинi, немов стовп, пiднялися двi бiлi-бiлiсiнькi квiтки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками - наче королiвськi лiлеї. Ледь нагнувши голови квiтки, вони нiби дивилися незрячими очима в ярок i милувалися живим букетом, що танцював по колу...
