Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович

— Може, хтось лазить у ваш погріб, — сказав дідусь.

— Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.

Тут прийшов тато.

— Про що це ви?

Йому розказали.

— Гм, — поправив він окуляри на носі. — Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.

Пішли всі гуртом.

Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.

Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам’яними сходами вниз.

Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.

— Скільки ж йому років, цьому льохові? — спитав дідусь.

— Може, двісті, а може, й усі триста, — сказала баба. — В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім’ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.

— Ич, який льох історичний! — сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості.

— Тут вам, папа, матеріал для нової п’єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, — не без іронії сказав тато.

Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.

— Може, хтось там ховається? — сказав дідусь. — Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.

— Підіть подивіться, — стенула баба Секлета плечима. — Але звідки б йому узятися, тому «хтосю»? Я розчиненого льоху не залишаю.

Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.

— Ні! Нема нічого.

— Я ж казала.

Баба полізла нагору першою.

— Гадаю, що все це бабині балачки, — півголосом сказав тато. — Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.

— Хтозна, — непевно відказав дідусь. — В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.

— Абсолютно правильно, — сказав тато. — Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.

Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху.

Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.

Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.

Тільки після цього пішли вечеряти.

Розділ VII

Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги

— Я знав, що ви до мене прийдете… — Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м’яз натренованого, «накачаного», як то кажуть, тіла. — І треба мені було ото ляпати язиком! — з досадою сказав він. — Але я його не вбивав.

— Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? — спитав капітан Горбатюк.

— Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…

— Пробачте… у вас були серйозні стосунки?

— З мого боку так… Я хотів одружитися… я… — обличчя його вкрилося червоними плямами. — Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, — самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.

— Вона так уважала ще до того, як з’явився Жора Лук’яненко?

— Ще…

— Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?

— Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.

— Що ж тоді вабило її до нього?

— Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… — він усміхнувся, — занадто важкий…

Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.

«Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить», — подумав Горбатюк і спитав:

— Скажіть, будь ласка, а гроші?.. Як вона взагалі ставиться до грошей?

— Ну — як… Нормально. Як усі люди. То раніше вважалося, що треба обов’язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… — він знову спохопився. — Але вона… вона порядна дівчина. Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!

— А ви — як ставитеся до грошей?

— Так само! — очі в нього враз стали холодними. — Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.

— Ну, а Жора… Лук’яненко? Він-то напевне любить гроші? Торгаш.

— Торгаш, — зціпивши зуби, повторив Заярнюк.

— Він гроші любить?

— Авжеж. Де ви бачили торгаша, який не любив би грошей.

— А він міг би віддати свої гроші іншій людині?

— Тобто?

— Ну… написати доручення на свої капітали на чиєсь ім’я?

— Та ви що? Цього навіть я не зробив би.

— Отже, не вартий він доброго слова?

— Ви хочете, щоб я його хвалив?

— Та ні… Ви, мабуть, знаєте про нього чимало такого, що підтверджує вашу негативну думку.

Заярнюк насторожився:

— Що ви хочете сказати?

— Те, що сказав. Я б на вашому місці намагався боротися за своє кохання. І бачачи, з якою недостойною людиною хоче зв’язати свою долю, спробував би відкрити їй очі на нього. У спортивних колах у вас великі зв’язки. Лук’яненко теж займався спортом. Є спільні знайомі. Не думаю, щоб ви не цікавилися, що за один цей Жора.

— А це що — злочин?

— Ні. Все цілком природно, психологічно вмотивовано, зрозуміло… Я був би вдячний вам, якби ви поділилися своєю інформацією про Лук’яненка. Для нас це дуже важливо.

Капітан побачив, що Заярнюк відчув полегкість. Навіть усміхнувся:

— Не думаю, щоб я міг би розповісти вам щось таке, що дуже б вас зацікавило. Слизький тип цей Жора. Був здібним боксером. Тренер покладав на нього великі надії. Думав зробити з нього чемпіона. А він наплював йому в душу, кинув спорт, зайнявся комерцією. Це порядно по-вашому?

— А з ким він товаришував, коли займався спортом?

— У тому-то й справа, що мені про нього говорив кращий його друг Вася Забарило, який тепер аж тремтить, коли згадує його.

— А що ж таке?

— Бо він його зрадив. А що може бути огидніше за друга-зрадника!

— В чому полягала та зрада, ви не знаєте?

— Жора його вдарив, послав у нокаут, у ресторані, при всіх.

— За що?

— Хотів похизуватися. Перед дівчатами. Там була одна балерина, яка їм обом подобалася. Таке не прощають.

— А Вася Забарило теж займався боксом?

— Тепер майстер спорту. Вони дружили три роки. На зборах, на змаганнях завжди мешкали в одній кімнаті. Я ж кажу — Вася був його найкращим другом. Якщо найкращий друг каже, що він покидьок, — можна не сумніватися.

— А ви Васю добре знаєте?

— Ну, не так щоб дуже, але…

— Що він за один?

— Нормальний… Нормальний хлопець. Справжній спортсмен. В бою азартний, вольовий, завжди прагне до перемоги…

— Поразки переживає? — запитав капітан Горбатюк.

— Хто не переживає поразок?

— Отже, той нокаут міг залишити в його душі бажання реваншу?

— Що? Ви гадаєте… Ні-і! Вася не такий, щоб… Ні-і!

— Ну, ви ж його знаєте не так щоб дуже… Гарантувати не можете?

— Гарантувати, звичайно, але…

— Ви мені про всяк випадок координати Забарила дайте, будь ласка.

— Тільки ви ж йому не кажіть, що я… А то ще подумає…

— Не хвилюйтесь.