До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зіновійович

В усякому разі якщо крадіжка інспірована працівниками магазину, то причетність Дармовиса до цієї акції цілком можлива. Хоча прямих доказів поки що нема, і хтозна, чи будуть. Щоб вони з’явилися, потрібен час. Треба детально вивчити оточення, зв’язки Варвари Іванівни і Віктора Гавриловича, ближче познайомитися з ними. А час грає на злочинців. Товар «скинуть», всі кінці сховають.

Отож зацікавлені злочинці, щоб старший слідчий Степан Іванович Горбатюк переключив свою увагу на щось несподіване, неординарне? Зацікавлені, звичайно! То що робити? Не переключати уваги?

А якщо катастрофа таки станеться? Якщо зухвалий терорист не має нічого спільного з крадіжкою в магазині? Чи можна нехтувати хоч одним шансом з мільйона, коли йдеться про життя людей?

Розділ IV

Чому він не залишає слідів?

— Ну, що скажеш? — спитав Женя.

— А що тут казати? — мовив Вітасик. — Треба його вистежити і познайомитися. Дармовис же познайомився. Підозрілий він хлопець. Незвичайний.

Вони стояли на кладовищі, біля того склепу, де був хід у підземелля монастиря. Щойно вони обстежили склеп і місцевість навколо нього.

І раптом Женя Кисіль насупив брови:

— Слухай, а де його сліди?

— Які сліди? — не одразу збагнув Вітасик.

— Ти пам’ятаєш, тоді напередодні був дощ, навіть не просто дощ, а злива. Навколо склепу була багнюка. Після того дощів більше не було. Коли він вийшов із склепу і зник, ми зайшли у склеп. Ось наші сліди — це мої, це твої. Можна навіть робити гіпсові зліпки — так засохло. І на підлозі у склепі відбитки видно. А де його сліди?

— Нема, — погодився Вітасик. — Після нас, здається, сюди більше ніхто не приходив… А чого ми тоді не звернули уваги на відсутність слідів?

— Не знаю. Але ти ж бачиш — наші сліди є, а його нема. А мусили б бути. Він же вийшов зі склепу і ступав по багнюці. Ти ж пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Він гайнув осюди, в кущі. А тут гладенько, наче ніхто не ступав. Ми отут пробігли, наші сліди, бачиш, є. А його нема… Дивно.

— Отож-бо й воно, що дивно.

— З одного боку, Дармовис каже, півблока двістікілограмового однією рукою пересунув. А з другого — по землі ходить, слідів не лишаючи, наче привид.

— Я ж і кажу…

— Ти думаєш, він був у підземеллі?

— А де ж?

— Але там же замкнено. Ми ж дивилися.

— Замкнено, — Женя зітхнув. — І все-таки… Мені здається, він там був.

— Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.

— А може, у нього ключ є…

— Ключ у сільраді, ти ж знаєш.

— Ключ і викрасти можна.

— Ну це ти вже нафантазував таке… Що він — злодій?

— А чого він од нас утік?

— Та не схожий він на злодія.

— А темні окуляри?

Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.

Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.

Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:

— Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?

Женя глянув на Вітасика «Від баби Секлети, здається, можна не ховатися», — промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.

— Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? — спитав Женя.

— Як це? — не зрозуміла баба.

— А отак. Ходить по багнюці — і жодного сліду.

— По воді, яко по суху… Було таке. Ходив так Ісус Христос. Син Божий. Господь-Бог наш.

— Ні. На Христа він не схожий, — сказав Женя.

— Абсолютно, — підтвердив Вітасик.

— У спортивному костюмі.

— У темних окулярах.

— А де ви його бачили?

— Та біля склепу на кладовищі.

— Де хід у підземелля монастиря.

— А-а… — протягнула баба Секлета. — Тоді не дивно. Те місце привиди полюбляють. От вони слідів ніколи не залишають. Це точно. Колись, коли я ще дівкою була, і мені там із привидом здибатися довелося. Йшла на побачення з Василем… Гарний був хлопець, справжній сокіл, царство йому небесне, — баба перехрестилася, — кучерявий, стрункий, високий, у війну загинув на фронті. Так от, кажу, йшла на побачення з Василем, а побачилася з привидом волохатим, хай Бог милує… Сутеніло, зорі вже на небі засвітилися. Підходжу, а з-за склепу раптом — я-ак шуроне!.. Волохате, бридке, очі горять… Я мало не вмерла з переляку. Незчулася, як і вдома опинилася. Як бігла, не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як на перелазі перечепилася і носом заорала. А Василь понад дві години чекав, ніякого привида не бачив і образився, думав, що я його обдурила, не прийшла. Так ми й посварилися… Не повірив він мені… — баба зітхнула й замовкла, поринувши у свої спогади.

…Але й на привида Нолик не був схожий.

Розділ V

Святий Гавриїл

Леонід Сергійович Підшивалов та Аркадій Маркович Любашевський були з цілком порядних, інтелігентних родин.

Обидва закінчили політехнічний інститут і вже три роки працювали інженерами. Правда, блискучої кар’єри поки що не зробили, але кар’єра — то жінка примхлива, і сподобатися їй не так просто. Звичайно, деяким щастить одразу. Так, як, наприклад, Олександру Петровичу Федоряці, який невдовзі після закінчення того ж таки політехнічного поїхав на три роки у Марокко і повернувся з машиною, грошима та іншими радостями цивілізованого світу, які викликають таку заздрість у сучасної молоді.

Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Любашевський — Деголль. Не хотілося б ображати пам’ять видатного француза, але факт залишався фактом — ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала — такий же високий і з таким же видатним носом.

Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв’язків Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація. Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти Сашуню. Та коли «операція» була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. «Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, — заспокоювали вони себе. — До того ж він такий лопух — ніколи не догадається».

Та Сашуня виявився не таким лопухом, як вони думали. Він одразу запідозрив своїх приятелів і заявив у міліцію.

Міліція встановила за ними нагляд і досить швидко накрила їхні спроби реалізувати апаратуру через знайомих у ломбарді. Льосик викручувався вигадливо й майстерно, виявляючи справжній талант містифікатора. Він доводив, що все було задумано виключно як розіграш і останній акт комедії мав відбутися саме у ломбарді, куди вони нібито збиралися привести Сашуню. Але Деголль розколовся одразу…

Зважаючи на те, що інженери були «неофіти», не притягалися раніше до судової відповідальності, а також на прохання потерпілого, який уже пожалів своїх приятелів, капітан Горбатюк вирішив не ув’язнювати підслідних, не брати їх під варту, а обмежитися підпискою про невиїзд.