Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович
— Ні. Вийти вона не могла, — вперто твердив тато. — Якщо у льосі нема іншого виходу, то…
— Та ви що? Де ж тут інший вихід? — баба тільки руками розводила.
Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.
— Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, — похмуро сказав тато.
— Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, — нагадав Женя.
— Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, — і тато пішов дзвонити.
Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно — чималу годину ніхто не брав трубку.
…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.
На узбіччі стояла «Лада», і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.
Капітан уже проскочив ту «Ладу», але краєм ока встиг помітити — та це ж професор Барабаш!
Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під’їхав до професора.
— Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?
Професор визирнув із-під капота:
— А-а, це ви?.. — і з притиском додав: — Пане капітан!
— Не ображайтеся, Іване Степановичу. Я не обдурив вас. Я таки член Товариства української мови і проводжу роботу у нашому райвідділі. А де я працюю, ви мене просто не питали, — капітан зліз із мотоцикла і зазирнув у мотор. — Але оскільки ми вже зустрілись, дозвольте кілька питань… Хочу тільки застерегти: йдеться про злочинну групу і, може, навіть про вбивство. Якщо ви щось знаєте і приховуєте, це небезпечно передусім для вас. Не кажучи вже про вашу дружину. Та й інших невинних, чесних людей.
Професор випростався. Капітан теж. Вони дивились один одному просто у вічі. Професор насупив брови.
— Чому ви одразу не представилися? Ще тоді. Ми б не втратили час.
— Я обіцяв вашій дружині.
— Я знав, що вона не витримає і звернеться до міліції… Але ви так щиро говорили, — я навіть не запідозрив… Байдуже! Зараз це вже не має значення. Ну що ж… Очевидно, з моєї таємниці вже нічого не вийде. Так от! У двох словах… Під час Першої світової війни ігумен Георгіївського монастиря у Завалійках, боячись розграбування, зняв з олтаря, з царських врат найцінніші ікони шістнадцятого, сімнадцятого століть і закопав у підземеллі. Про це ніхто не знав.
— А як дізналися ви?
— Цієї зими я був у Франції і познайомився з дуже цікавою людиною — майже сторічним професором Хоржевським. В юності, за часів революції, він був ченцем Георгіївського монастиря і разом з ігуменом і ще двома монахами закопував ті ікони… Але мене цікавили не ікони. Мене цікавив архів монастиря, який вони закопали разом з іконами. Той архів має велику наукову цінність для нашої національної культури. І мені захотілося самому, власноручно відкопати його. Знаєте, ота віковічна сверблячка першовідкривача.
— Ясно, — сказав капітан. — Щось подібне я й передбачав. Але хтось, мабуть, теж дізнався про таємницю монастирських руїн. І когось цікавив не архів, а саме ікони. І у вас відбулося зіткнення, так?
— Так.
— Чого ви сьогодні вночі вирішили їхати у Завалійки?
— Я вирішив завалити хід у підземелля. Щоб злочинці не могли туди проникнути. Після тої сутички спершу я був у шоковому стані. А потім дійшов висновку, що поки що це єдиний вихід. Я ще сподівався на оте першовідкриття. А тепер бачу…
— Той хід починається на кладовищі, від склепу?
— Так.
— Сідайте на мотоцикл, у коляску. Їдьмо!
— А… а машина?
— Замкніть. Потім заберемо.
Вже коли мотоцикл мчав по шосе, капітан спитав:
— Вас ударив Глухонімий?
— Так. Я зіткнувся з ним у підземному коридорі. Посвітив ліхтариком і раптом… Він схопив мене за руки: «Забудь про підземелля. Якщо хочеш бути живим». Я почав щось обурено кричати, вириватися. Але він тримав мене так міцно, наче в лещатах. Я спробував застосувати прийом, вдарити його ногою, але не зміг, було тісно. Він головою вдарив мене в лоб. На ньому була шахтарська каска з ліхтарем. Удар був такий страшний, що я втратив свідомість. Коли отямився, його вже не було. Ледве вибрався нагору. І там знову втратив свідомість.
— А де там вхід у склеп? Я начебто уважно дивився.
— Дріт у двох місцях перепиляний ножівкою, ці місця замасковані, треба тільки знати, як відігнуть, і двері легко відчиняються. Петлі спеціально змащені тавотом.
— Якщо я правильно розумію, під монастирем ціла мережа підземних печер?
— Так.
— І про це у селі ніхто не знає?
— Здається, ні. Це було таємницею монастиря. Так в усякому разі твердив професор Хоржевський. Такі підземні печери під монастирями — явище не поодиноке. Згадайте Києво-Печерську лавру, Звіринецькі печери з підземною церквою давньоруських часів.
Говорити було важко, стрічний потік повітря забивав, перехоплював подих, доводилося майже кричати.
Тому вони припинили розмову.
Нарешті мотоцикл зупинився біля кладовища. Коли вони підійшли до склепу, професор раптом схопив капітана за руку:
— Він тут!
У кущах біля склепу лежав мотоцикл, до багажника якого була прив’язана велика спортивна сумка «Адидас».
Розділ XXV
«Чекайте!» — сказав міліціонер пан Бодня. «Що ж ви хочете?!» — сказав капітан Попенко
Тато нарешті додзвонився до дільничного міліціонера, пана Бодні Василя Захаровича. Розказав йому, збиваючись, проте, що сталося.
— Ясно, — сказав пан Бодня. — Полізла в льох і не вилізла, десь зникла. А разом із нею зникло бабине зимове пальто, хустина і валянці.
— Та не в хустині й валянцях справа! — скривився тато.
— Не перебивайте! — обірвав його міліціонер. — Вам ясно одне, а мені інше. Так от… Слухайте сюди… Приїхати зараз не можу. У мене затримання. Затримання в мене. Розумієте? Іван Помпочка знову під мухою, ганяє сусідів, розмахує граблями. Продав, бач, хату батькову і гуляє… Сатана… Не можу, добродію! І так на одній нозі стою. Ви мене біля трубки на прив’язі, як теля, держите. А там уже кров, може, ллється… Може, він уже дістав когось тими граблями. Почекає трошки ваша дівчина разом із бабою Секлетою. Сказав! Усе! Затримаю Помпочку, одберу граблі, настрахаю, тоді приїду й шукатиму вашу дівчину, трясця її матері, знайшла коли зникати, як Помпочка сусідів ганяє… Чекайте! Все! — на цьому місці міліціонер, пан Бодня Василь Захарович, поклав трубку. Тато, хотівши щось сказати, так і застиг із роззявленим ротом.
Лишалося тільки одне — чекати. Коли Василь Захарович упорає п’яного Помпочку — хто його зна. Такі речі не прогнозуються. Може й півдня провозитися…
Поки тато дзвонив, хлопці тинялися подвір’ям.
Андрій із будівельниками не прийшли. Мабуть, на наряді зранку голова їм щось загадав робити, і вони затримувалися.
Хлопці були зосереджені й мовчазні. Почували себе досить моторошно. Баба кудись подалася. Навкруги нікого. Здавалося, весь світ знелюднів. Лишилися тільки вони і ота страшна таємнича безвість, що живе під землею.
Хоч би швидше прийшов тато!..
І чого це капітан Горбатюк не їде? Він же обіцяв.
Та несподівано на їхню зелену, геть порослу споришем вуличку в’їхали червоні «Жигулі».
Хлопці придивилися — за кермом сидів… капітан Попенко. Капітана Горбатюка поряд із ним не було.
— Драстуйте, хлопці! — привітався Анатолій Петрович, вилазячи з машини. — Слухайте, а у вас тут не було вчора дівчини, такої гарної…
Вони не дали йому договорити. Перебивши, почали розповідати.
Вони ще не закінчили, як з’явився тато.
— О, як добре, що ви приїхали! — тато приєднався до хлопців, і закінчували видавати інформацію уже втрьох.
Анатолій Петрович спохмурнів:
— А де ж це Горбатюк? Розумієте, вчора ввечері він до мене заходив, показував квитки, розповів, як їх баба знайшла у погребі, сказав, що наречена зниклого хлопця, якого ми розшукуємо, признала ті квитки, хотіла одразу їхати сюди, але він її відрадив. А сьогодні о сьомій прибігає до мене дружина Горбатюка: щойно, каже, дзвонила мати Ірини Іващенко, ну, дівчини отієї, — дочка вчора ввечері пішла, залишила записку: «Якщо не повернусь до ранку, повідомте капітанові Горбатюку…» — і телефон. «А де, — питаю, — Стьопа?» — «Хтось йому, — каже, — дзвонив на світанку, я крізь сон чула, кудись поїхав». — «Чи не та ж сама Іра?». — «По-моєму, ні. Якесь інше він ім’я називав». Не сподобалося мені це. Вирішив газонути у Завалійки. Виходить, недарма не сподобалося… А ну, показуйте ваш льох злощасний.
