До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зіновійович
Почали дзвонити один одному, передзвонили капітанові Горбатюку, капітанові Попенку і на роботу, й додому, але капітанів не було. Тож Григорій Тарасович і Василь Сергійович вирішили негайно їхати у Троянду та Завалійки.
А в цей час капітани стояли на узбіччі сьомого кілометру Південного шосе і монтували заднє колесо машини. Їм не пощастило: трапився на дорозі цвях. І, як це буває, переднє колесо його підняло, а заднє піймало — наштрикнулося. Довелося ставити «запаску». Але й «запаска» виявилася з діркою. І через кілометр знову довелося зупинитися. Становище ставало критичним. Вони були на восьмому кілометрі, до тринадцятого — п’ять. А до десятої вечора лишалося всього п’ятдесят хвилин.
Вони розраховували проїхати до тридцятого кілометра і там зупинити той заводський автобус з Троянди, що має бути на тринадцятому рівно о десятій вечора. Висадити пасажирів, зробити обшук, перевірити і супроводжувати автобус до самого міста.
І от через ті колеса могло статися непоправне…
— Голосуй! Зупиняй когось, — сказав капітан Попенко, — машину поки що доведеться кинути.
Та коли дуже треба попутку — це проблема. Особливо ввечері, коли вже стемніло. Та ще й на трасі, серед безлюддя. Капітани картали себе за те, що виїхали в цивільному. Навіть смугастий жезл, який захопив передбачливо Горбатюк, не діяв. Машини проскакували мимо, не зупиняючись. Злочинці теж користуються жезлами. Навіть іграшковими, купленими в «Дитячому світі».
Лишалося півгодини…
І все-таки їм пощастило.
Їхала міліцейська машина. З приміського району. Лейтенант із дружиною і сержант за кермом.
— Що таке? — суворо спитав лейтенант, опустивши скло.
— Виручайте, хлопці, поламались, а треба негайно, — капітан Горбатюк простягнув посвідчення.
— Сідайте, пане капітан, — зовсім іншим тоном сказав лейтенант і відчинив дверцята. — І ви теж, добродію…
По дорозі вони стисло окреслили ситуацію.
— Ясно! Допоможемо! — рубонув повітря долонею лейтенант.
— Ви вже вибачте, але… — подивився капітан Попенко на лейтенантову дружину, що сиділа поряд із ним.
Вона навіть не встигла відповісти. Лейтенант обернувся і випалив:
— Моя дружина службу знає! Як треба — і в рукопашну піде.
— Петю-у! Ну що ти! — сором’язливо затулилася рукою дружина.
— Жарт! — усміхнувся лейтенант. — Але ви за неї не хвилюйтесь. Міліцейська дружина — це… міліцейська дружина.
От уже й тринадцятий кілометр.
Горбатюк глянув на годинник. Було за двадцять п’ять десята. Він сказав:
— Давайте вийдем. А то ще проґавимо.
Вони вийшли. Дружина лейтенанта лишилася в машині.
— Це добре, що ви у формі, — сказав Горбатюк. — А то ще й не зупинився б…
Обабіч шосе був ліс.
— Зупиниться, ніде не дінеться, — впевнено сказав лейтенант. Вони пропустили дві вантажні машини, одну «Волгу» і одну іномарку. Аж от з’явився автобус.
Лейтенант став посеред дороги і підняв жезл. Автобус загальмував і спинився.
— З Троянди? — спитав Горбатюк шофера, що визирнув у вікно.
— Ні. По замовленню. Весілля обслуговую.
— Пробачте… їдьте.
Потрібний автобус вони мало не прогавили-таки. Бо він збирався обганяти той весільний, що рушав.
Та лейтенант вчасно вискочив на шосе і підняв руку. Автобус не міг одразу зупинитися.
Довелося Горбатюку підбігти.
— З Троянди?
— З Троянди, — відповів шофер.
— Одчини, будь ласка.
Передні двері розсунулися, капітан зайшов в автобус і — здивовано вигукнув:
— Хлопці? Звідки ви тут?
Женя й Вітасик так розгубилися, що не могли сказати ні слова.
І тут відбулося те, чого потім не міг пояснити жоден, хто був свідком цього.
Несподівано в дверях автобуса з’явився хлопець у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.
Всі враз заціпеніли. Ніхто не міг ні ворухнутися, ні вимовити й слова.
Капітан Горбатюк признавався потім, що це було наче гіпнотичний стан…
Хлопець миттю схопив корзину з малиною, яку тримав дядечко, легко підняв її і разом із нею вискочив з автобуса. Минуло ще кілька секунд заціпеніння.
І раптом у лісі спалахнув величезної сили вибух. Всі разом зойкнули. Заціпеніння минуло. Горбатюк зиркнув на годинник — було за чверть десята. І тут відчайдушно закричав отой дядечко в окулярах і з борідкою:
— Жах! Дядя Саша! Неймовірно! Він хотів мене вбити!
Розділ XXIV
Кат
Капітан Горбатюк одразу впізнав його. Це був племінник полковника Силенка, з яким він їхав колись у поїзді, — Васючок, Василь Мартинович.
— Ходімте, ходімте швидше! — капітан вивів приголомшеного Силенкового племінника з автобуса.
Розпитувати у переповненому салоні було неможливо.
Якась легкова машина щойно під’їхала до автобуса і тепер поквапливо розверталася.
— Це він! Він! Його «Жигулі»! — скрикнув Василь Мартинович. — Хотів переконатися, що…
Лейтенант підскочив до міліцейської машини:
— Тоню! Вилазь швидше! — і, поки дружина вибиралася, гукнув капітанові: — Доганяйте! А я оформлю протокол, перепишу свідків. Перепелюк! Викликай наряд!
Вони ще не встигли залізти в машину, а сержант Перепелюк уже викликав по рації оперативників.
«Жигулі» розвернулися і рвонули з місця.
Племінник від розпачу втратив рухливість, застряв у дверцятах, і сержант Перепелюк зміг натиснути на газ лише через півхвилини.
«Жигулі» одірвалися метрів на п’ятсот.
Але сержант був професіоналом. Відстань почала скорочуватися.
— Яка причина? — спитав капітан Горбатюк Василя Мартиновича.
— Жах!.. Неймовірно!.. — бурмотів той, не відповідаючи. Розпитувати зараз не було сенсу.
«Жигулі» знову почали відриватися.
— Жме сто сорок!.. Ризикує! — зціпивши зуби, процідив сержант.
І тут…
На узбіччі, займаючи півдороги, стояв рефрижератор. А назустріч рухався чи то МАЗ, чи то КАМаз, одне слово, важка вантажна машина.
— Згрупуйтеся! — вигукнув сержант і натиснув на гальма. «Жигулі» не змогли проскочити і на шаленій швидкості врізалися в рефрижератор. Вибухнули і спалахнули, як свічка.
Міліцейська машина зупинилася, під’їхавши до палаючих «Жигулів» майже впритул.
— Він сам здійснив вирок! — сказав Василь Мартинович, похиливши голову.
…Розмова відбулася за годину. Коли всі формальності, пов’язані з дорожньою катастрофою, були вже позаду, і вони їхали в місто.
— Мені важко говорити про це… Все-таки рідний дядько. Хоч і не по крові. Його дружина була рідною сестрою моєї матері. Три роки тому померла. Від інсульту. Півтора року пролежала без руху. Я доглядав її. Дядя Саша відмовився. Посилався на алергію… Вона боляче переживала це. І якось, уже перед смертю, розповіла мені… Вони все життя приховували це навіть від найближчих родичів. У тридцять сьомому році він працював в органах. І… виконував вироки… Розстрілював. Був катом, одне слово… Скажете, система зробила його катом? А між іншим, у 1658 році воронезький воєвода, сповіщаючи царю Олексію Михайловичу, що в нього помер кат, писав: «На Воронеже вольных людей в заплечные мастера никово нет». Навіть тоді, у «смутні часи», на цю високооплачувану посаду ніхто не йшов… — він якусь мить помовчав, зітхнув тяжко. — І це ж іще не все… Під час війни дядько потрапив в оточення, опинився в полоні. І… став катом ще й у німців. Рятуючи власну шкуру, знову своїх розстрілював… Жах якийсь! Волосся дротом береться!.. Був колись нарис у газеті. Наче про нього… Так само вдалося приховати від усіх. Після звільнення воював, став кадровим військовим… Лише тітка знала. Проговорився їй колись сп’яну. Після тітчиної смерті він відчув щось… Пронизував мене своїм колючим поглядом. Та я нічого не говорив. Ні словечка. А йому почало здаватися, що я чекаю його смерті. Щоб успадкувати дачу, машину, гроші, усе майно. Своїх дітей у них не було. Якось він навіть сказав: «Тільки не здумай мене отруїти. Я залишив листа, що в разі моєї наглої смерті звинувачую тебе у вбивстві». Наче жартував… Але ця підозра стала, мабуть, у нього манією. І він вирішив позбутися мене. І не пожалів ні безвинних людей, ні дітей, нікого. Був і лишився вбивцею, катом…
