Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович
Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.
Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, — наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, — відпочиває.
І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.
Минуло півгодини.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.
Минула година.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли — переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.
Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.
Розділ XVI
Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч
— Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, — може, вам треба, а я… Де ж це вони… — баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. — Отут же поклала…
— Які квитки? — здивувався тато. — Ніяких квитків я не губив.
— А осьо-сьо! — баба Секлета подала татові якісь папірці.
— Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані… Контроль цілий. Але вже недійсні. На п’ятнадцяте число. А де ви їх узяли?
— Таж кажу — у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.
— Тю! — тато уважно розглядав квитки. — Два… У партер… Третій ряд. Посередині… Чудові місця… Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.
— Професор Барабаш… із дружиною, — випалив Женя.
— Точно! — підхопив Вітасик.
— Ви гадаєте? — глянув на них тато з-над окулярів.
— А хто ж іще? — сказав Женя.
— «Лісова пісня…». Я б і сам не відмовився. Але — п’ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?
— Тому що був зайнятий, — відрізав Женя.
— Під землею, — докинув Вітасик.
— Не фантазуйте, хлопці, — усміхнувся тато. — П’ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.
— Звідки ти знаєш? — спитав Женя.
— Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала… Треба мислити логічно.
— А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало… Не логічно?
— Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.
— Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? — дозволив собі втрутитися Вітасик.
— Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з’ясовуйте самі, а мені діло робити треба, — і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.
— А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, — сказав Женя.
— Ходімо, — погодився Вітасик. — Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.
— Авжеж.
Галочка сапала на городі картоплю.
Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: «А-а, це ви!» — але не розігнулася, далі сапала.
Вони розгублено перезирнулися — як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.
Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:
— Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?
— Еге, — усміхнулися хлопці.
— Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, — Бог його зна.
— А що він узагалі за людина?
— Професор. Ви ж чули.
— Ну, професор — це ще не… А є в нього якісь… ну… — Женя невизначено поворушив пальцями.
— Відхилення від норми, — допоміг йому Вітасик. — От-от!
— Суцільне відхилення! — махнула рукою Галочка.
— А в чому це виявляється?
— В усьому!
— Як це — в усьому?
— А отак. Мабуть, усі професори такі. Дивак, та й годі. Що робить — усе не як люди. Ну абсолютно.
— А конкретніше.
— Ночами з портфелем гуляє. Я сама бачила… І не по дорозі, а по кущах, по яругах. Із ліхтарем. Наче шукає щось. Спершу думала, у портфелі книжки, рукописи, папери… А якось портфель розчинився, дивлюсь — а там лопатка маленька, топірець, молоток…
Хлопці багатозначно перезирнулися.
— А на кладовище він часто ходив? — пильно глянув на Галочку Женя.
— Часто.
— І на руїни монастиря? — спитав Вітасик.
— Еге.
— А там підземелля є?
— Може, й є. Але там геть усе завалене Ще з дореволюційних часів. Його лопаткою не розкопаєш. Навіть екскаватор дядька Андрія не подужає — такі товстелезні стіни. Німці у війну, кажуть, вибухівкою підривали, ще більше завалювали… Щоб партизани не ховалися. Але партизанів тут не було. Партизани у сусідньому районі орудували.
Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора — у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, — нічого не дав.
Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли Крім прим’ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах — анічогісінько.
Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..
Вони вийшли з кущів — і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… «продавець долі», Глухонімий із поїзда.
Розділ XVII
Перервана розмова. Незаплановане знайомство з Маргаритою Зенонівною. Професійна поразка капітана Горбатюка
Дружина професора Барабаша була дуже схвильована:
— Я нічого не розумію. Що сталося? Як він опинився на кладовищі? Хто його вдарив? І чому він не захотів у лікарню?
— Не хвилюйтеся. І розкажіть усе по порядку, — капітан Горбатюк підбадьорливо усміхнувся їй.
Професорша зітхнула:
— У суботу я привезла його на дачу. Сама поїхала додому. Він не любить, щоб йому заважали, коли він працює. Казав, що у вівторок повернеться електричкою. В середу мав їхати за кордон… На конгрес. І — не приїхав з дачі додому. Уявляєте? Я не спала всю ніч. Ранком примчала у Завалійки. Його нема. Дача незамкнена. В хаті не прибрано. Він дуже охайний. Ніколи не залишає так хати. Уявляєте? Я думала, що збожеволію. Почала дзвонити. У моїх добрих знайомих родич — заступник начальника управління внутрішніх справ Віталій Олексійович. Ну, ви знаєте. Аж тут прибігають, кажуть — знайшли. На кладовищі, непритомного, з пробитою головою. Уявляєте? Я ледь не зомліла. Кинулася туди… У машину його… І думала — одразу в інститут травматології. Головний лікар — наш добрий знайомий. Але дорогою він прийшов до пам’яті. І — категорично — додому. Ніяких розмов. Заперечувати йому неможливо. Вдома я промила йому голову камфорним спиртом, заклеїла бактерицидним пластиром. Викликала «швидку». Хоч він і не хотів. «Швидка» приїхала: подивилися, сказали, що більше нічого робити не треба. Тільки спокій і догляд. Можливий струс мозку.
— Ну, і що ж він говорить? Як пояснює те, що сталося?
— Каже, що вдарився головою об камінний хрест на кладовищі. І знепритомнів. Але то неправда. Він у мене такий міцний. І не міг же він, вдарившись головою, пролежати без тями на кладовищі два дні. Бо недоїдена яєчня на пательні така була пересохла — пролежала в кожному разі більше доби.
— Просто вдарившись, навряд чи людина так довго буде без тями… — повільно промовив Степан Іванович.
— І земля на одязі була свіжа! — підхопила професорша. — А там, де він лежав, усюди трава. Таке враження, що його недавно витягли з якоїсь ями і перетягли туди. Я йому кажу, а він: «Дребедєнь!» Це він у місцевого екскаваторника навчився. Підозріло це все, дуже підозріло. Я бачу, що він говорить неправду, але нічого не можу зробити. Він, мабуть, не хоче мене лякати. Він дуже самолюбний, ніколи нічого не боявся, йому незручно, що хтось звалив його з ніг, і тому не признається. Але якщо так усе залишити, там же не можна буде жити. І моє ж серце буде не на місці, коли він там сам працюватиме. Я весь час думатиму, що якісь бандити на нього напали. Я збожеволію!.. Я подзвонила Віталію Олексійовичу, розказала йому все, і він порадив мені звернутися до вас. Він вважає вас одним із кращих оперативників міста. Так він сказав.
