Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
Непомiтно звечорiло, й Сидiр Силович, дочекавшись з роботи дружину, пiшов у будинок. Родина повечеряла, й вiн запропонував лягати спати, бо хотiв, щоб син з дружиною скорiше поснули i не заважали йому вночi чергувати бiля сараї.
За пiвгодини Лукерiя Лукiвна й син уже спали.
Сидiр Силович прихопив про всяк випадок швабру — яка не яка, а зброя! — теплiше одягнувся й вийшов у сад. Там вiн гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева нiч видалася такою тихою й лагiдною, що Сидiр Силович i незчувся, як закуняв на своєму посту…
Прокинувся вiн раптово, вiд того, що в сараї тихо рипнули дверi!
Сидiр Силович пiдвiв голову та так i закляк вiд несподiванки: iз шпарини над дверима сараї пробивалося свiтло!
Вiн хотiв був зразу заскочити всередину, та раптом помiтив пiд ногами в травi замок — i в його головi сяйнула чудова iдея. "Ану, — подумав Сидiр Силович, — вiзьму та й зачиню злодюгу, а сам — по мiлiцiю! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивiст озброєний. Що такому моя швабра!"
Вiн обережно пiдняв замок i тихо-тихо накинув його на петлi.
"Отак тобi, любесенький, i треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радiв подумки Сидiр Силович. — Посидь трошечки, вiдпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродiю, ой, i далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантiї вiн iще пiдпер дверi шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвiддiлу мiлiцiї.
— Рятуйте! — хекнув Сидiр Силович просто з порога. — Грабують! — I знесилено впав на лаву.
— Де? Кого? Чому? Навiщо? — швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.
— Там! Мене! — вiдказав Сидiр Силович i вискочив за дверi. Сержант, ледве встигаючи, припустив слiдом.
Коли вони наблизилися до будинку, Сидiр Силович пiднiс пальця до вуст — тсс! — i навшпиньках пiшов у сад. Крокiв за тридцять до сарая вiн кивнув на дверi й прошепотiв:
— Оно, де свiтиться!..
Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.
— Руки вгору! Нi з мiсця! — вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.
Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:
— Не бiйся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходiть-но сюди!
На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика — i тiльки очима заклiпав:
— Це — ти?!
— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.
— Та як вам сказати… — знiяковiв Сидiр Силович. — Рiч у тiм, що це… це — мiй син…
— Ет! — сердито махнув рукою мiлiцiонер. — До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!.. — Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство! — I сержант зник у темрявi.
Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.
— Як це зрозумiти? — першим оговтався Сидiр. Силовий. — Ти чому тут, а не в лiжку?
— Уроки на завтра вчу, — нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.
— Уроки?! — ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! I це? — Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".
При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.
Батько наче прочитав його думки.
— Чого мовчиш! — пiдвищив вiн голос. — Я вимагаю пояснень!
— Нема чого пояснювати.
— Як — нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.
Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:
— Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй! — I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.
— Звiдки це? — ще бiльше розсердився батько. — Признавайся, де вкрав!
— Не крав я! Назбирав грошей — i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!
— Давай сюди! — наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.
— Не дам! — чомусь страшенно перелякався син i — вiдштовхнув батькову руку.
— Ти глянь! — отетерiв Сидiр Силович. — Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?! — Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: — Добре! Зараз — спати, а завтра розберемося.
Роздiл п'ятий
СХОВАНКУ ВИКРИТО…
Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити iз сином про нiчнi пригоди. По-перше, пiсля бурхливих нiчних подiй батько просто не змiг рано прокинутись. По-друге, на ранок вiн уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомiй ранку вислизнув на вулицю, прихопивши iз собою таємничу полiетиленову канiстрочку.
Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три — "од iнфаркту", — а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.
Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!
Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд — зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.
От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.
— Що сталося? — перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.
— Та так, — непевно вiдказав той. — Вийди на хвилинку, справа є.
— Заходь краще до мене, — запропонував Васько, — тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за порiг.
— Ну, що там у тебе? — повернувся до розмови Васько, знiмаючи з плити яєчню.
— Ось, треба сховати, — Христофор розстебнув портфель i видобув з нього канiстрочку.
— Що тут? — зиркнув одним оком Васько.
— Поки нiчого не питай. Розкажу згодом!
— Згодом так згодом, — здвигнув плечима Васько. — А зараз давай краще перекусимо.
На цю пропозицiю Христофор пристав дуже охоче: вiн так поспiшав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навiть не встиг перехопити бодай скибочку хлiба.
Хлопцi хутко впоралися зi снiданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно — теж тренування для справжнього мандрiвника! — вимив посуд i нарештi взяв до рук канiстру.
— Ану, що ж воно таке? — Вiн оглянув її з неабияким iнтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на свiтло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотiння зеленкуватої рiдини, й намiрився був вiдкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зiрвався з мiсця, схопив друга за руки i несамовито заверещав:
— Обережно! Не чiпай!
Васько так перелякався несподiваного зойку, що вiдскочив крокiв на три, впустивши канiстру. Та на пiдлогу вона не впала: її на льоту пiдхопив Христофор i з полегшенням притиснув до грудей.
— Ти що? Здурiв?! — отетерiв Васько.
— Злякався! Ця штука небезпечна, от i злякався за тебе.
— А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.
— Давай у саду, — кивнув Христофор. Хлопцi взяли у сараї заступ i вийшли в сад.
— Отут i сховаємо, — показав Васько на купу бадилиння пiд парканом. — Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо — жодна жива душа не знайде!
Христофор погодився, й незабаром канiстрочка з таємничою небезпечною рiдиною тихесенько лежала собi в ямi пiд чималим шаром бадилиння.
I тiльки-но хлопцi обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору — й побачили Бевзя! Той сидiв верхи на парканi й посмiхався.
