Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
Винайти USK Христофоровi спало на думку випадково. Справа в тому, що наприкiнцi лютого в нього зламалася ключка, за допомогою якої вiн намiрявся врештi-решт подолати свою байдужiсть до спорту. Точнiше, не сама зламалася, а її зламали, й не хто iнший, як Бевзь.
Ключка в Тюлькiна була незвичайна, навiть, можна сказати, дорогоцiнна, її привiз Христофоровi з Києва рiдний дядько, а йому подарував цю ключку нападаючий славнозвiсної хокейної дружини київського "Сокола"!
Всi хлопцi просто марили цим скарбом. Вони ладнi були вiддати що завгодно, аби хоч кiлька хвилин потримати в руках цю чарiвну ключку — легеньку, наче пiр'їнка, але мiцну, мов сталь.
I Христофор нiколи не вiдмовляв хлопцям. Усiм, хто хотiв, вiн давав її по черзi пiд час хокейних баталiй на спортмайданчику школи. I той щасливець, що тримав її в руках, неодмiнно закидав у ворота суперникiв одну, а то й двi шайби. Знаючи таку властивiсть ключки, Христофор пильно стежив, щоб хлопцi однiєї команди не грали нею бiльше, нiж хлопцi другої, бо тодi шанси команд були б нерiвноцiнними!
I от якось на черговiй зустрiчi двох давнiх суперникiв — команд сьомого "А" та восьмого "Б" — ключка потрапила до рук Бевзя. Той грати зовсiм не вмiв, але прихворiв захисник восьмикласникiв, замiнити нiким було, — от i виставили Бевзя, покладаючи надiї на його зрiст та вагу.
Тюлькiн, який за годинником пильно стежив, щоб гравцi не затримували ключку, вiдрахував належнi двi хвилини й гукнув Семеновi, щоб вiддав її суперникам. Але Бевзь лиш зневажливо вiдмахнувся — мовляв, вiдчепись, Тюля — i ключки не вiддав: вiн страшенно сердився, що навiть за допомогою такого чарiвного знаряддя не змiг, хоч як силкувався, закинути сьомакам жодної шайби!
Гра, зрозумiло, вiдразу припинилася, хлопцi з'юрмилися навколо Сема й почали вимагати ключку. Той спершу опирався, та коли побачив, що навiть однокласникам його поведiнка не подобається, раптом оскаженiв, розмахнувся щосили — i вдарив ключкою об бортик…
Всi — i гравцi обох команд, i глядачi — тiльки зойкнули, а ключка переламалася навпiл i випала з рук Бевзя.
Вiн спочатку й сам трохи злякався, та потiм злiсно вилаявся, чвиркнув на лiд, заклав руки до кишень — i подався геть з майданчика. Отетерiлi хлопцi навiть нiчого не сказали йому — так вразила їх загибель славнозвiсної ключки…
Того дня Христофор до глибокої ночi не лягав спати. Вiн i так, i так стуляв докупи половинки ключки — й лише безсило зiтхав: здавалося, полагодити ключку неможливо! Можна, звичайно, дощечкою збити половинки або скрiпити їх металевим стержнем. Та хiба ж це буде та ключка, що ранiше! Нi, вона стане вже зовсiм-зовсiм iнша: важка, неоковирна, кострубата, — одне слово, не ключка, а милиця!
Христофор уже хотiв був десь закинути уламки, аби вони не завдавали йому горя, та Васько порадив спробувати склеїти ключку столярним клеєм, i Христофорова надiя знов ожила.
Майже всю весну й лiто витратив Тюлькiн на дослiди. Вiн перепробував усi марки клеїв: столярних, синтетичних, натуральних та багатьох iнших. Дарма! Жоден клей так i не змiг зростити половинки, хоч майже всi етикетки, особливо етикетки синтетичних клеїв, розхвалювали їхню надiйнiсть.
I тут у Христофора вперше в життi прокинулась упертiсть i завзятiсть: вiн дав собi слово будь-що знайти клей, який таки склеїть славнозвiсну, горезвiсну ключку!
Це, трохи гарячкове, але й сповнене непохитної рiшучостi, слово i стало першим кроком Тюлькiна на осяйнiй дорозi до створення USK-XT.
Христофор обладнав собi невеличку лабораторiю й заходився експериментувати. Працювати доводилось потай, бо матерi й батьковi вже давно набридло його, як вони казали, байдикування.
Одного чудового дня чергова сумiш, яких безлiч виготовив Христофор, так швидко й мiцно з'єднала половинки ключки, що хлопець був спершу не повiрив у несподiваний i такий жаданий успiх.
Спочатку обережно, а потiм iз кожним разом усе дужче й дужче, вiн смикав половинки, вигинав ключку, стукав нею об землю, гатив по стовбурах дерев — дарма: ключка не ламалася!
Не вiрячи щастю, Христофор удався до крайнощiв. Хоч як побоювався, але поклав ключку на двi цеглини i — стрибнув на неї!.. На цей раз експеримент, на жаль, удався: ключка знов розлетiлася на двi половинки.
Та коли Тюлькiн обстежив мiсце зламу, вiн аж зойкнув: виявляється, ключка зламалася не там, де була склеєна, а зовсiм в iншому мiсцi. Попереднього ж мiсця зламу Христофор навiть не знайшов: клей наче зростив половинки! Тодi винахiдник кинувся до столу, вдруге намастив чудодiйним клеєм половинки i притис одну до одної. За якусь мить ключка у нього просто на очах зрослася!
Тепер Тюлькiн хапав усе, що трапляло пiд руку, — i клеїв, клеїв, клеїв. Врештi вiн приклеїв старе велосипедне колесо до цеглини, бляшанку — до колеса, а до бляшанки — зiгнуту iржаву трубу. Роз'єднати цей витвiр вiн не спромiгся навiть ломом: всi предмети, здавалося, зрослися навiчно!
Так було винайдено чудо-клей нашого столiття — USK-XT! Цей факт Христофор Тюлькiн занотував у своєму науковому щоденнику.
Трохи перепочивши й перечитавши записи, Христофор почав обмiрковувати, яка користь буде з його генiального винаходу.
На його думку, можливостi клею були безмежнi. Ним, як сподiвався Тюлькiн, можна буде склеювати труби, мости, лiтаки, пароплави. Не треба нiчого зварювати! А це, як пiдрахував Христофор, зекономить державi велику кiлькiсть металу. Можна буде склеювати й будинки — замiсть цементного розчину, особливо в мiсцях, де бувають землетруси. Адже клей такий мiцний, що йому нiчогiсiнько не страшно!
Христофорова фантазiя сягала i в космiчнi далi. Вiн уявляв, як склеюватимуть його клеєм космiчнi орбiтальнi станцiї, такi величезнi, що на них вистачить мiсця для всього їхнього класу. Та що там — класу! Школи, району, мiста!
А крiм того ще можна було б!.. Ух!.. Що лишень можна було б iще!.. У Христофора перед очима, як кiнокадри, змiнювали одна одну численнi вигоди, якi давало застосування суперклею!..
Та що там казати!
Ти й сам, мiй любий читачу, трохи подумавши й помрiявши, зможеш вигадати ще не один десяток справ, де знадобився б Христофорiв винахiд, i написати особисто Тюлькiну про свої iдеї.
Вiд таких думок Христофоровi аж у головi наморочилось!
От у їхнє невеличке мiстечко злiтаються найвидатнiшi вченi сучасностi: академiки, професори, доценти, всякi лауреати! Вони у захватi вiд клею i щиро дякують Христофоровi за неперевершений винахiд! А потiм… Потiм президент власноручно вручає йому орден i запрошує до Академiї наук!..
Ех, ну й ну!..
Тюлькiн аж прицмокнув язиком i поставi? в крапку. Того дня вiн вирiшив експериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра… Завтра вiн про все розповiсть Васьковi — i той допоможе йому провести останнiй експеримент перед тим, як порадувати свiт своїм винаходом.
Роздiл четвертий
"РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"
Цього дня Сидiр Силович на роботу не пiшов. Вiн заздалегiдь домовився з начальством, узяв вiдгул — i тепер сидiв у садку та грiвся на вересневому сонечку, обмiрковуючи — прийде сьогоднi у сарай злодiй чи нi? Йому страшенно кортiло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч i недорогi, але ж такi потрiбнi у будь-якому хазяйствi речi. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.
Рiч у тiм, що Сидiр Силович та Лукерiя Лукiвна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнiм часом. Всi коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцупленi з шухляди "Побутової хiмiї", стояли собi спокiйно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпiзнанне змiнився. Хтось позносив у дальнiй куток непотрiб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Пiдлога була пiдметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звiв собi тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тiльки-но повернувся зi школи.
— Тату, — здивувався вiн, — а чого ти не на роботi? Твоя змiна давно почалася! Ти захворiв?
— Нi, — буркнув неохоче Сидiр Силович, бо вирiшив синовi таємницi не вiдкривати: адже той, мабуть, теж захотiв би ловити злодiя, а хто його зна, що вiн за один i взагалi чи це безпечно? — Просто взяв вiдгул i вiдпочиваю. А ти чого так пiзно?
— У школi затримався, — збрехав син. Не мiг же вiн сказати батьковi, що пiсля урокiв бiля двох годин обстежував мiстечковий сквер, шукаючи порожнi пляшки, а потiм чи не годину стояв у черзi на приймальному пунктi склотари, щоб здати свою здобич.
— Ну, ну… — похитав головою Сидiр Силович, не дуже вiрячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синовi. - Iди вже обiдай, мати качку приготувала! — I вiн знову поринув у солодку напiвдрiмоту…
Непомiтно звечорiло, й Сидiр Силович, дочекавшись з роботи дружину, пiшов у будинок. Родина повечеряла, й вiн запропонував лягати спати, бо хотiв, щоб син з дружиною скорiше поснули i не заважали йому вночi чергувати бiля сараї.
