Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна
— Тут щось не те, — заговорила я, відчуваючи, як несамовитий гнів струшує моє тіло. Як терорист захоплює літак, так лють захопила мій мозок — той самий мозок, що завжди погоджувався з іншими, терпляче чекаючи вказівок. — Я це знаю достоту. І ви також це знаєте. Хочете — допомагайте, не хочете — не треба, але я дізнаюся, що сталося з моєю донькою.
11
ОЛІВІЯ
Травень
— Може, у «Джаву»? — Медісон підвищила голос, намагаючись перекричати галасливих підлітків, що саме наринули в зал.
Кафе «Джава», зі стінами, просто викладеними цеглою, і м’якими диванчиками всіх кольорів райдуги, дуже нам подобалося.
То був один з перших по-справжньому спекотних днів цього року, і всі, хто не йшов до кафе, вирушили на пляж.
— Помираю, так хочеться смузі. — Медісон засунула сусідню від моєї шухляду, де тримала шкільне приладдя, і обернулася до нас із Тайлером.
— Я не можу. Сьогодні «татова черга», — саркастично відказав Тайлер, причому останні слова взяв у повітряні лапки.
Його батьки остаточно вирішили розлучитися всього кілька тижнів тому, і відтоді він буквально розривався між ними. Не те щоб він охоче обговорював цю тему, та було видно, що не в захваті. Я намагалась його зайвий раз не чіпати. Справді намагалась. Та він так дратувався весь час, що простіше виявилось триматися на відстані.
— Ем-м... — нарозтяг сказала я, силуючись вигадати якомога правдоподібнішу брехню.
Дерек пообіцяв відвезти мене після уроків у Сіетл на пошуки Кендалл. На мою пропозицію дружби на фейсбуці дівчина так і не відповіла.
Від нашого знайомства минуло вже кілька тижнів, і відтоді я буквально не вилізала з гуглу, збираючи всю можливу інформацію про неї. Це вже скидалося на одержимість. Вона виступала від імені своєї приватної школи з католицьким ухилом у змаганнях із тенісу, брала участь у командних дебатах, була волонтеркою.
На добрій половині фотографій вона була з якимось літнім чоловіком — певно, батьком, от тільки мені його лице одразу здалося знайомим. Спочатку я не могла пригадати, де його бачила. Потім показала одну зі світлин Дереку, і той одразу сказав, що це Ґевін Монтґомері, член сенату.
Ба! Вибори мали відбутися за кілька місяців. Скрізь були розвішані його портрети, на телебаченні постійно лунала політична реклама. Мені спало на думку: якщо ми з Кендалл так схожі й цей Ґевін — її тато, цілком імовірно, що він і мені доводиться батьком.
Тоді моя уява остаточно вийшла з-під контролю. Може, тато не вмер, а живе у своє задоволення в Сіетлі з іншою родиною.
Я вирішила поговорити з Кендалл, сподіваючись, що мені вдасться дізнатися щось іще.
— У мене ще тренування з плавання, треба годину відпрацювати, а потім маю готуватися до контрольної з математики. Тому теж не можу. — Я закотила очі. — До того ж пообіцяла мамі підготувати заяви на волонтерські проекти.
— Та ну! — аж скрикнула Медісон. — Це ж марнування часу!
— Вона каже, що це враховується під час вступу до університету, якщо я правильно зрозуміла, — не надто переконливо вступилася я за маму, причому скорчила невдоволену гримасу. — Не хочу, щоб вона переймалася.
— Аякже, вона ж тобі зовсім просвітку не даватиме.
— Це точно, — відповіла я, сміючись.
Така в нас останнім часом склалася традиція: Медісон розбивала в пух і прах чергове дурнувате правило, що його нав’язувала мені мама, а я казала, що, якщо його не дотримуватимусь, мені не буде життя. Медісон з моєю мамою взагалі ніколи не ладнали. Сваритись вони не сварилися, хоча б завдяки маминій лагідній вдачі. Хоч як вона душила мене турботою, а до людей ставилася з розумінням. От Медісон нерідко пускала їй шпильки.
Я засунула шухляду, на ходу цмокнула Тайлера в щоку.
— Побачимося завтра.
Небо, повне життєрадісних пухких хмаринок, так і репалося від гарячого сонця. У повітрі стояв пряний запах трави, ніби десь косили газон. Я повернула за ріг школи, вийшла до житлових будинків і квапливо пірнула в Дерекову машину.
Він обернувся до мене, скрипнувши чорною шкіряною курткою, як у мотоцикліста.
— Привіт, — промовив і усміхнувся повільно, ніби лив сироп.
Дурне я дівчисько. Що я собі надумала? Так, може, серце забилося трохи сильніше, але ж це нічого не означає. Адже я кохаю свого хлопця, чесно кохаю. А Дерек — просто друг.
І все-таки Медісон я про нашу дружбу не розповідала. Вона мені добряче наговорила дурниць: мовляв, він у Нью-Йорку напав на якогось хлопця, погрожував ножем. Вона просто не зрозуміла б, якби дізналася, що ми знайшли спільну мову.
— І тобі привіт, — відгукнулась я, усміхаючись, як ідіотка, на всі зуби.
— Куди їдемо?
— Я подумала, може, у Мерсер-Айленд, пошукаємо «Старбакс»? Бо мої друзі, наприклад, після школи біжать до кафе.
— Це ти непогано придумала. — Дерек значущо покивав, показуючи, що вражений. — Хочеш повести?
— Що?
— Повести? — Він жестом показав на машину. — Не хочеш?
— А, та ні... Я не вмію, — зізналась я.
З усього класу тільки я не мала водійського посвідчення, а мені наступного місяця вже виконувалося сімнадцять. Це була справжня катастрофа.
— Гадаєш, мама б дозволила, щоб я сіла за кермо, як усі нормальні люди? Я навіть у тібол[4] грала в шоломі. Ще дивно, що вона мене на плавання відпускає без дихальної трубки.
Він фиркнув від сміху.
— А навчитися не хочеш? Я можу показати.
Я вагалася. Хотілось погодитися і водночас хотілося поговорити про Кендалл Монтґомері.
Дерек вирішив усе за мене.
— Отже, ведеш ти.
Вийшов із машини, зайшов з мого боку, відчинив дверцята.
— А як же Кендалл?
— Про неї поговоримо іншим разом.
— До-о-обре... — нарозтяг сказала я невпевнено. — Тільки нагадай мені, щоб написала мамі о четвертій. Бо вона по стінках бігатиме.
— Чому?
— Вона просто хвилюється. — Це прозвучало так, ніби я її захищаю.
Дерек не став нічого казати, і мені це сподобалося. Неприємно було, коли Медісон із Тайлером з мене сміялися, бо мусила в такому віці постійно відписуватися чи телефонувати мамі.
Я сіла на водійське сидіння, пристебнула ремінь безпеки.
— Ну що, поїхали? — спробував підбадьорити мене Дерек. — Ти готова?
Я втягнула повітря, тепер уже не сумніваючись: хай би що він запропонував, я на все погоджуся.
— Готова.
Поклала руку на важіль перемикання передач, і він накрив її своєю долонею. Шкіра в нього була тепла, пошерхла.
— Ану, покажи, що ти в захваті, — попросив жартома.
Я гукнула щосили:
- Юху-у-у!
Дерек розсміявся, закинувши голову. Передвечірнє сонце розтопленим маслом заливало йому обличчя, висвічувало сині очі. Вони зазирали мені в самісіньке нутро, обіцяли щось незвичне, не схоже на спокійне життя, що я його доти провадила під маминою опікою.
Я кілька разів об’їхала навколо району, постійно гальмуючи та знову схоплюючись з місця. Навіть не вірилось, що Дерек спокійно дивиться, як я калічу його нещасну автівку. Доробляти машину допомагав йому батько: вони поставили спойлер, дорогі диски, замінили передні та задні фари й установили в салоні надзвичайно гучні сабвуфери. Я знала, як багато вона для нього важить.
Здавалося, це був єдиний випадок, коли тато приділив йому хоч скільки-небудь уваги. Батьки Дерека й Медісон зазвичай не втручалися в їхнє життя — на жаль. Моя мама знала про мене все, та це було на краще. Заради мене вона була готова на будь-що.
Раптом утративши контроль, я вдарила по гальмах. Кров відхлинула в мене від обличчя: «мустанг» нісся просто в чиюсь поштову скриньку. На щастя, мені вдалося вчасно зупинитись.
— Гадаю, з мене досить, — тихо промовила я.
Від згадки про маму веселий настрій покинув мене, натомість стала точити невпевненість. Страшно було отак порушувати її заборони. Якщо мама не дозволяє мені сідати за кермо, певно, і справді не слід було цього робити.
