Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Кинулася в кухню. Телефон так і лежав на стільниці, там, де я його поклала, проводивши копів. Те, що слідчі не поцікавилися мобільним Олівії, ще раз доводило: вони не надто переймаються її справою.

Я поставила телефон на зарядку, і за кілька секунд він ожив.

Непрочитаних повідомлень було два.

Останнє надійшло з номера, що його Олівія позначила літерою «К», о 10:42, уже після того, як її знайшли:

У тебе все добре? Вибач, справді! Звідки мені було знати? А він козел іще той. Раджу послати його під три чорти.

Я замислено поклала пальці на лоба, зовсім спантеличена. Відкрила наступне повідомлення.

Його надіслав Тайлер о 23:20 — тієї самої ночі, коли Олівія впала. Я прокрутила повзунок догори, до початку діалогу.

Олівія: Твоя правда. Нам треба поговорити. Ти ще на барбекю? Зустрінемось за 15 хвилин?

Тайлер: Так. До побачення.

Я чекала, коли запрацює як слід та частина мого мозку, що відповідає за цифри. Щось раз-у-раз чіпляло свідомість, змушуючи вкотре повертатися до прочитаного. Нарешті я зрозуміла, і від цього мене обсипало морозом.

— Дідько, — вихопилося в мене.

Тайлер казав, що Олівія пішла з барбекю о десятій сорок п’ять і після того він її вже не бачив. Але з їхнього обміну повідомленнями виходить, що вони знову зустрілися десь о пів на дванадцяту.

— Тайлер мені збрехав.

Я прогорнула нижче, подивилася давніші повідомлення. Порівняно недавні були від К., до того ж Олівії не раз писав дехто на ім’я Д. Писав у дуже вже теплому тоні, навіть із натяком на романтику. У пам’яті спливли слова Тайлера: дитина не від нього. То, може, цей Д. і є батько?

Враження, яке справили на мене страшні фотографії на айклауді та повідомлення від Тайлера, поволі розсіювалося, натомість установилась ясність.

Тепер у мене є доказ. Хтось хотів скривдити Олівію, і я маю розповісти про це поліції.

Місцевий поліційний відділок був розташований у мініатюрному цегляному сарайчику в довоєнному стилі на іншому кінці Портедж-Пойнта, а перед ним, у затінку височезних сосон, зеленіли самшитові кущі.

Аж надто розігнавшись на головній вулиці, я пролетіла білу шпилясту церкву, кілька кав’ярень, студію йоги та невеличку площу, потім повернула праворуч, залишивши позаду дитячий майданчик і поле для гри в бейсбол. Припаркувалася неподалік від входу, між поліційним кросовером і флагштоком, що на ньому агресивно тріпотів прапор США.

Керол-Енн, реєстраторка, одразу мене впізнала.

— Абі!

Вона вискочила з-за столу й поспішила мене обійняти, притискаючи до масивних, м’яких, наче тісто, грудей. Запах лаванди й мила нагадав мені, що я вже бозна-скільки не була в душі. Коли Керол-Енн нарешті випустила мене з обіймів, у її лагідних карих очах стояли сльози.

Усьому відділку, який складався з чотирьох полісменів і двох слідчих, вона була за бабусю. Образ довершували товсті окуляри та пишна перманентна зачіска на посивілій голові. Скільки я пам’ятала, Керол-Енн завідувала місцевою документацією та відповідала на телефонні дзвінки, попутно втішаючи потерпілих.

— Керол-Енн, мені потрібні детектив Семсон або детектив Мак-Неллі. Вони на місці?

Я зазирнула в прочинені двері й побачила в мініатюрній кухні Семсон, яка втупилася в телефон. Перед нею лежав бутерброд. Чути було бубоніння рацій.

Керол-Енн стала переді мною й, узявши за лікоть, обережно підштовхнула до стільця, що стояв біля реєстраторського столу.

— Зараз подивлюся, чи вони вільні. Я скоро.

За кілька хвилин вона повернулася в супроводі Семсон.

Я так і підскочила, відчуваючи, як усередині наростає гнів.

— Де ви були?! — кинулася на неї. — Скільки я вам телефонувала, і все марно! Не дивно, що ви так нічого й не дізналися про Олівію, якщо ви весь день обідаєте й витріщаєтесь у телефон!

Щось блиснуло в блакитних, мов крига, очах детектива Семсон. Не гнів — здивування. Кивком відпустивши Керол-Енн, вона мотнула головою на двері.

— Пройдіть, будь ласка, зі мною!

Ми посунули коридором і, проминувши кухню, опинилися в невиразній кімнаті зі стінами, пофарбованими в холодний відтінок сірого. Тут не було картин, узагалі жодної прикраси, якщо не брати до уваги вікна в коридор із наполовину опущеними жалюзі та стіл, схожий на ті, що зазвичай стоять у їдальнях, навколо якого розмістилося кілька складаних стільців.

Я витягнула із сумки телефон Олівії, кинула на стіл, не зводячи зі слідчої гнівного погляду.

— Ви не забрали телефон Олівії.

Семсон закинула ногу на ногу й зо хвилину уважно дивилася на мене.

— Хіба детектив Мак-Неллі не питав?

— Ні. — Я похитала головою, але затнулася, силуючись пригадати. — Здається, не питав.

— Міс Найт, ми наразі опрацьовуємо кілька паралельних версій.

Я зціпила зуби. Ця формула була мені добре відома. Означала вона таке: «У нас нічого немає».

— Хлопець Олівії, Тайлер, він мене обманув. Сказав, що вони не бачилися після того, як вона пішла з барбекю, але ось тут є повідомлення. — Я знайшла потрібну розмову й дала їй телефон. — Бачите? Вона пише, що ще зайде. Вони мали зустрітися о пів на дванадцяту. А ще... — Я витягнула із сумки попередньо роздруковані світлини, які знайшла в Олівії на айклауді, і поклала на стіл. — Хтось надіслав їй оці фотографії.

Семсон подивилася щось у телефоні, потім узяла фото до рук — холодна, незворушна маска. Довго на них дивилася.

— Це ви в її телефоні знайшли?

Я похитала головою.

— Ні, на айклауді. У неї там профіль, який синхронізується з телефоном. З мобільного вона їх, певно, видалила.

— Не знаєте, хто міг таке надіслати?

— Ні. Навіть не здогадуюся.

Семсон дала мені записник і ручку.

— Чи не могли б ви написати її логін і пароль?

Я виконала її прохання, потім замислилася: чи вона мені тепер вірить? Стукіт у двері висмикнув мене з роздумів. Показалася голова детектива Мак- Неллі, з чимось на кшталт усмішки на пом’ятому обличчі. Він і досі мав утомлений і скуйовджений вигляд, але на цей раз було щось іще, чого я раніше не помічала: у його виразі відчувалася ворожість.

— Детективе Семсон, можна вас на хвилину?

Слідча сховала охайно складені роздруківки в кишеню піджака, туди ж поклала телефон Олівії та нотатник. Двері за нею грюкнули.

Я присіла на один із металевих стільців, спостерігаючи за детективами крізь шпарини в металевих дешевеньких жалюзі. їхню розмову не було чути. Мак-Неллі щось агресивно пояснював Семсон. Здається, він злився. Жінка замахала руками. Дістала мобільний Олівії, та слідчий тільки відмахнувся, хитаючи головою. Тоді Семсон озирнулася на мене, стримано усміхнулася, і від тієї усмішки в мене всередині все перевернулося. Мене охопило передчуття біди. Часу майже не лишилося.

А тоді стало остаточно зрозуміло: якщо я й далі покладатимусь на цих двох, то так ніколи й не дізнаюся, що сталося з Олівією.

Усе життя я ховалася за стінами, які сама ж збудувала, відгородившись від усього світу. Була безсила знайти відповіді на запитання, що мучили мене після маминої смерті. Безсила стати на заваді, коли вона вирішила накласти на себе руки. Безсила переконати батька Олівії лишитися зі мною. Безсила вберегти власну доньку... Від цього усвідомлення все моє нутро спалахнуло болем.

Та на біль не було часу. У десять років ще можна себе жаліти, але тепер, усього за кілька місяців, має народитися дитина, що її носить Олівія. Я мушу про неї подбати. Горе — недоступна розкіш. Мушу дізнатися правду.

Що робити, коли ти щось знаєш, але тебе ніхто не слухає? Коли шукаєш відповідей, а їх ніхто не дає? Коли ні на кого не можна покладатися? Я відчувала, що стою на роздоріжжі і, щойно пристану на рішення, вороття вже не буде. Та вирішити було неважко. Я не хотіла й надалі залишатися безсилою. Воліла знати правду.

Я рвучко відчинила двері, і слідчі враз обернулися до мене, втупились поглядом.