Михайло Коцюбинський - Що записано в книгу життя
Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.
- Ой, моя смертонько… де ти?
Встав пізно.
День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати - i не знаходив слів.
Мати мовчала.
Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:
- Опам’ятались вже?
- Що кажеш? Га?
- Забули вчорашні дурниці?
- Ох… поможи мені, сину…
- Знов за своє?
- Одвези в гай…
Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:
- Кажіть, самі схотіли?
- Сама.
- Добре зміркуйте: самі?
- Сама.
Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.
Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.
Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:
- Треба літепло гріти.
Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.
Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.
Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку з-під мисника:
- Сорочку чисту дістаньте.
- А свічки, здається, нема в нас!..- дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.
Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.
А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,- i чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.
«Скінчили?» - хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.
Він підійшов до лави.
- А може б, ви теє…
Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.
Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.
Тепер підходили всі, молодиця i діти, i цілували бабу.
А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.
Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.
- Нащо тобі?
- Треба б накрити…
- Гляди ж, назад привези.
Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.
На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:
- Добре вам, бабо?
«Знов «бабо»,- подумав, але не мав зваги поправить.
- Не забудь же верети…- знов пригадала жінка, коли сідав на сани.
Коняка рушила задом - i баба поплила. Їхати було зо три версти полем, що починалось зараз од хати. Ніч впала зразу i проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, i туман одягав в іній на ніч дерева.
Мовчали. Що було говорити? Раз - нужда давно замкнула йому уста i промовляла тільки у серці, а друге - щось встало таємне i полохливе між живим тілом на санях i ним, чого не зважався проганять словом.
Уважно дивився, як кобила крутила покошланим задом, на якому осідав уже іній, i думав, що треба врізати січки, міркував, коли краще околоти одвезти в січкарню: чи сьогодні, як поверне додому, чи, може, завтра. Потому згадав, що забув узять рукавиці, що не помив руки од гною, і тепер вони наче в корі.
Йому здалося, що стара щось скрипить. Обернувся назад і крикнув:
- Чого хочете? Га?
Він розібрав насилу. Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем.
- Микитиним? Га-га! Микита давно помер. Вже й поле його продали сини.
- Кому продали?
- Тут ціла історія була.
Він оживився, обертався назад, кричав, щоб мати чула, стукав пужалном в сани, махав руками, радий, що може криком прогнати те таємниче i полохливе, що стояло між ними.
Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він одставляв ногу i упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній. Хвиськав кобилу… Ньо-о! І знов обертався назад.
Вони раді були обоє, що знову живуть спільним життям, як ще тоді, коли стара могла ходити по світі.
Баба хтиво ловила ті новини. Вона нічого того не чула. Що можна почути, валяючись десь під мисником? А той Микита сватав її… Хе-хе!
Не помітили навіть, як обступив їх гай.
Потап спинив коняку.
- Не змерзли? - підійшов він до баби.
- Hi.
- Приїхали вже.
Баба зараз хотіла піднятись, але впала назад.
- Пождіть ще, полежте.
Він одійшов у гай, поринаючи глибоко в сніг i шукаючи місця. Вибрав під дубом, на гладенькім горбку, i наголос сказав:
- Тут добре буде.
Потому подивився навколо.
В глибокій тиші снували дерева біле мереживо гілок, наче збирались закинуть невід в глибокі води неба, де неясно тремтіли золотою лускою, мов рибки, зорі.
«Краще, ніж в церкві»,- подумав.
Наніс сюди сіна, зробив для мами ложе i поклав стару навзнаки.
Хотів накрити веретою ноги, але вона не дала:
- Не треба… візьми додому, в хазяйстві здасться.
«А здасться»,- подумав він i одклав набік верету. Але зараз роздумав i покрив маму до голови.
Вона покірно витягла руки поверх верети, а він склав їх на грудях, як у мерця. Потому засвітив свічку i застромив між пальці.
«Що б ще зробити»? - подумав.
Встав на коліна, просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки.
Теплий дух воску, що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось i каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічі у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив:
- Простіть мене, мама…
- Хай бог прощає… - І вдруге… i втретє…
Мав уже звестись, щоб був кінець нарешті, коли почув, що мати щось шепче.
Перевів очі на її вид, що танув, здавалось, як жовтий віск свічки.
- Що, мамо?
Вона старече плямкала ротом, кривила уста, аж відкривались синяві ясла, і немов простогнала:
- Не ріжте зозулястої курки… вона буде нестися…
З напівзгаслого ока у баби стікала сльоза.
Він обіцяв. Зарізати курку!.. Хіба курка мужицька страва?
Тепер вже все? Він встав на ноги, вклонився i побрів по снігу.
Упав з розгону на сани і вдарив коняку. Кобила махнула задом i понесла, б’ючи санями об пнi дерев, підкидаючи ними на всіх вибоях.
А коли в гоні отому він озирнувся назад, свічка тихо i рівно палала поміж деревами, немов зірка разом з інеєм спустилась на землю i спочивала в снігу. І зразу легко зробилось. Вага зсунулась раптом з плечей. Втягнув у себе морозне повітря, почув порожняву в грудях i заповнив ту пустку диким, сердитим криком:
- Ньо! Стер-рво!..
Хилитався на санях, мов п’яний, мов з ярмарку їхав, помогоричивши добре, все було байдуже, нічого не страшно, i по коліна море.
Коняка винесла в поле, втомилась i почвалала ступою.
Тоді йому раптом прийшов на пам’ять один дитячий день.
Була неділя. Вся хатина сповнена сонцем. Його кортіло швидше до хлопців i страх не хотілось зміняти чорного хустя. Але мати зловила, і хоч він плакав, наділа на нього чисту i білу холодну сорочку. Розчесала волосся i вже на порозі за пазуху вклала гарячий пиріг. Пиріжок пік йому груди, але він вийняв його на вулиці, тільки як був серед хлопцiв. Йому було приємно, що всі дивились, як він кусав пиріг i виколупував пальцем зсередини сливи.
Більше нічого не міг згадати.
Ще було гарно, як тато померли. Зібралось багато людей, їли капусту, пахло коливо медом, i чорніли на ньому, як мухи, родзинки.
Тоді він наївся.
Він їхав далі, все глибше в поле. Коняка так побіліла, що зливалася з снігом, зате небо чистим стало і чорним…
«Микитине поле… Сватав мене Микита… Хе-хе!..»
По небі плила самотня біленька хмаринка, як тінь голубиних крилець.
Одвiв очі од хмарки, скулився весь. Щось холодне залоскотало під грудьми. Може, то не хмаринка, а душа мами пливе? І думки побігли назад. Лежить в гаю самотня, на холоднім ложі, як підстрелений птах, дивиться в небо крізь сльози. Тільки свічка плаче над нею і капа гарячий віск на сухі, до смерті зложені руки.
Треба ж було одвозить… Послухав, сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути…
Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один образ вхопився його уяви, покриваючи все. …Тільки що винесли маму на кладовище, з коругвами, з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. «Випийте, свате, за душу небіжки… Хай буде царство небесне…» Пече горілка в горлі i в животі… Гомін навколо… Теплом диха чесна громада, i диха з полумиска варене м’ясо. «Випиймо ще… добра була небіжка…» Стукають ложки об миску, ласо плямкають губи, блискучі од сала, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакать, або співати… «Та нема гi-iрш ніко-о-ому…» - «Випиймо, кумонько люба, за душі померлих…»
