Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
— Шабанов мав протекцію Авакумова, правильно розумію?
— Цілком. І це ні для кого з утаємничених секретом не було. Так само мало кого здивувала бурхлива діяльність Георгія Андріяновича під час слідства. І особливо — напередодні суду. Захисту не вдалося домогтися виведення Авакумова з колегії присяжних. Мав для того всі законні аргументи. Тільки ж не мені вам пояснювати, яке воно, російське судочинство. Вже не знаю, на кого він тиснув, але моїми клопотаннями, вибачте, підтерлися. Господи, чого далеко ходити за прикладами! — Адвокат помітно накручував себе, програна справа десятирічної давнини розбудила давній біль. — За справою Бейліса[39]стежили?
— За цим театром — звісно.
— А я трошки розкажу, що було за лаштунками того театру. Бо дещо знаю, добре знайомий з адвокатами, котрі вели справу. Про це ніхто ніде не напише.
— Зрозуміло.
— Доведеться вірити на слово.
— Та вірю, Арсене Титовичу. З тим же й напросився на аудієнцію.
Сигара гаснула й слабо димилася.
— Лжесвідків плодили десятками. Доходило до того, що голова Київського окружного суду зривався на крик: якого, мовляв, дідька робите, це ж знущання з правосуддя. До нього прислухалися. Очевидних лжесвідків-баранів підчистили. Прокурором поставили такого юдофоба — Господи, вбережи! — Сокольський перехрестився. — Присяжних дібрали один до одного. На майновий ценз наплювали, що саме по собі вже прецедент. Знаєте ж, їх знаходять передусім із чиновників не менше від чотирнадцятого класу табеля про ранги. Присяжний насамперед — знатна, знана, поважна в місті особа. І лише для видимості, що враховані всі думки, можуть за бажання посадити на лаву присяжних одного сільського старосту. А коли судили Бейліса — жодної шляхетної особи! Десятеро з дванадцяти мали кілька класів освіти, а двоє взагалі читали по складах!
— Мене це не дивує.
— Коли так, вас не здивує й рішення допустити Авакумова до складу присяжних на суд над Ідою Лихоліт. — Адвокат провів сигарою, що жевріла, риску в повітрі. — Вбито його протеже. Рішення щодо винуватості підсудного не може виносити особа, яка близько знала жертву та брала участь у її житті. Тут не лише про закон мова, є ще також моральні критерії. Але яка мораль, де мораль, Боже мій! — Сокольський мовби виступав із промовою. — Я далі переконаний: Авакумов тиснув на присяжних. На них не має права впливати ніхто. Їм заборонено говорити про справу з кимось, крім суддів. Порушення — платіть сто рублів штрафу, геть із колегії присяжних. Проте один із одним присяжні не просто можуть спілкуватися — вони повинні. Інакше ж про рішення не домовитися.
— Донедавна я не мав поняття про існування Георгія Авакумова, — мовив Платон. — Ті кілька днів мого з ним особистого знайомства не дали змогу скласти про нього гарне уявлення. Більше того, і зі слів покійного, царство Небесне, пана Ковалевського, і зі слів теж загиблого полковника Мухортова зрозумів: про Авакумова вони поганої думки.
— Що ви хочете цим сказати?
— Він не надто популярна персона. Дивно, що має на когось вплив. У нашому випадку — на присяжних, котрі визнали вашу клієнтку винною.
— Ковалевський і Мухортов були серед них, — відрізав Сокольський.
До такого відкриття Платон зовсім не готувався.
Кімната гойднулася. Чечель ніколи не думав, що настільки вразливий. Досвід поліцейської роботи давав можливість робити несподівані відкриття там, де зовсім на них не чекав. Але почуте від адвоката перевертало все пережите за дві доби в маєтку Мілкусів із ніг на голову.
Ні, не так.
Правильно сказати — з голови на ноги.
— Сергій Ковалевський і Федір Мухортов були присяжними на тому суді? Вони сказали: Іда Лихоліт винна?
— Голоси розділилися — сім проти п’яти. Коли шість на шість — рішення часто виносять на користь підсудного. Я дуже сподівався саме на такий поворот. Бо з доказами, чесно кажучи, у слідства не все було гаразд. Повторюся: Іду навіть могли звільнити з-під варти, не доводити до лави підсудних. Цього не допустив Авакумов. Так, тип малоприємний. Але має гроші, доступ до різних високих кабінетів. Відповідно — вплив. Не маю доказів, Платоне Яковичу, та подейкували: наш меценат потурбував когось важливого в Петербурзі. Звідти раптом почали цікавитися, чому розпусна вбивця досі не отримала належне. Принаймні в ті дні Авакумов їздив до Петербурга.
— І я проходив крізь таке, — кивнув Чечель.
— Серія кривавих убивств, перші шпальти газет, дуже популярне чтиво, — гмикнув Сокольський. — Народ сприймав, мов бульварний роман, не інакше.
Платон помовчав. Адвокат зрозумів мовчання по-своєму.
— Щось не так? Щось бентежить?
— Михайло Григоренко. Сергій Лавров.
— Тобто?
— Вони теж виступали присяжними десять років тому?
— Звідки ви знаєте? — Брови Сокольського скочили вгору. — Ви не розчаровуєте мене, Платоне Яковичу. Ваша репутація проникливої людини і сищика з талантами підтверджується на очах.
— Отже, — Чечель набрав повні груди повітря, видихнув, — Авакумов, Ковалевський, Григоренко, Лавров, Мухортов. П’ятеро з семи присяжних, котрі визнали: Іда Лихоліт вбила молодого актора Петра Шабанова. Доказів у слідства, як кажете, бракувало. Та Авакумову чомусь дуже кортіло засудити саме Іду. Тож він почав гасати по впливових знайомих, і вирішальне слово Харків почув від Петербурга. Через десять років ці п’ятеро раптом опиняються в одному місці. Де чотирьох із них, одного за одним, убиває каторжанин-утікач, який називає себе Мартином Носком. Він видає себе за управителя маєтку Мілкусів, готує злочин довго, втирається в довіру до господарів. Своєю чергою, — Платон націлив на адвоката вказівний палець, — Мартин Носок, він же — Степан Харитонов, раніше знайомиться в нерчинській тюрмі з Іллєю Лихолітом. Чоловіком, точніше — вдівцем Іди. Який потрапив на каторгу за вбивство одного з тих самих сімох присяжних.
— Я не міг перешкодити, — визнав адвокат. — Іллі Юхимовичу після самогубства дружини щось сталося з головою. Його можна зрозуміти, та прийняти вбивство, скоєне від безсилля, відчаю, бажання помститися хтозна-кому… — Він розвів руками. — На суді був інший склад присяжних, та вирішили одностайно: винуватий. Там без варіантів, Платоне Яковичу. До всього Лихоліт поводився агресивно, погрожував, проклинав. Залишати такого на волі ні в кого не було бажання. Ви слухаєте мене, агов?
Думками Чечель справді ширяв у іншому місці.
— Так, вибачте, — стрепенувся він, обсмикнув поли піджака. — Одного з сімох вбито десять років тому. Лишилося шестеро. Має бути хтось іще.
— Купець першої гільдії Білоусов, — згадав Сокольський. — Наказав усім нам довго жити ще п’ять років тому. Помер у своєму ліжку, тихо, спокійно. На серце раніше скаржився, але ж шляхи Господні…
Сигара згасла. Адвокат примостив її на край масивної порцелянової попільниці.
— Бачу, таки став вам чимось у пригоді. Бо про ваші подвиги начуваний, увесь Харків гуде. Ледве не вся губернія. Ви що, море трупів, наш народ таке… — Раптом він осікся. — Чекайте! Я віслюк! Зовсім геть із голови! Ковалевський, Мухортов… Їх усіх разом зібрали там і повбивали!
— Припускаю — останнім мав бути Авакумов. Він теж не випадково опинився в маєтку. Тобто, — Платон запнувся, — насправді всі вони зібралися там випадково. А як же тоді… — Він знову запнувся. — Збігів не буває, Арсене Титовичу. Я не вірю в збіги після почутого від вас. Але… Я заплутався. Голова обертом. Збігів не має бути — та вони є.
— Зараз ви плутаєте мене.
— Даруйте… — Чечель потер скроні. — Знаєте, я, схоже, врятував Авакумову життя.
— Він вам нічим не віддячить.
— Та мені й не треба, — відмахнувся Чечель. — Гаразд, подумаю про це згодом, не тут і не тепер. Можна забрати ще трохи вашого часу?
— Мій час дорого коштує, — гмикнув Сокольський. — Та для вас — скільки завгодно. Валяйте.
— Десять років відтоді спливло, — заговорив Платон. — Писали про справу Адоніса тоді чимало. Не певен, що швидко розшукаю газети. Чи не тримаєте раптом?
