Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
Під акорд таких думок Платон закуняв.
Прокинувся, коли сани різкіше, ніж зазвичай, сіпнулися, звертаючи з широкого шляху. Не втримав рівновагу, повалився на бік. Як випростався, побачив: Серж заснув, розвалившись на лавці й закутавшись у шубу. Порожня фляга саме зсувалася на підлогу. Чечель нахилився, підхопив, поклав поруч із собою. Спробував роздивитися, що там назовні.
За сіткою візерунків удалося розгледіти поруччя дерев’яного мосту. Їхні сани були в кортежі третіми, точно посередині. Тож побачив попереду обриси двох попередніх, зрозумів: від мосту дорога знову повернула. Зараз по обидва боки виріс засніжений ліс, та коридор із дерев тягнувся недовго: сани знову виринули на відкритий засніжений простір. Із протилежного боку блиснув на вранішньому сонці церковний купол. Далі окреслилися дахи сільських хат, але вервечка з саней потягнулася в протилежний від них бік. Ще трохи — і знову ковзали між деревами.
Цього разу ліс виявився густішим. Стіна дерев затуляла сонце, у фургоні навіть потемніло. Скільки так їхали, Чечель не визначив. Ураз промені знову засліпили — сани минули лісовий коридор. Бігли не так жваво, сніг сипав уночі й сповільнював рух. Незабаром візник пригальмував ще трохи. Немов відчувши — прибули, — Ковалевський розбуркався, пирхнув, крекнув, протер очі, позіхнув і потягнувся.
Кортеж зупинився.
Платонові набридло сидіти.
Штовхнувши дверцята, він вибрався назовні першим і опинився на подвір’ї, що являло собою акуратний, геометрично правильний прямокутник. Таке враження справляли викладені по периметру снігові гірки. Опецьок у розкритому сірому кожусі й збитій набакир смушковій шапці старанно притоптував його лопатою. Вгледівши Чечеля, дядько припинив роботу, стягнув шапку, оголивши пострижену під глек кучму, вклонився. Уже хотів працювати далі, та назовні вже вибрався Мухортов, одразу за ним — Лавров, трошки згодом виткнувся Авакумов.
Винокур стояв до Платона найближче, і той мав змогу розгледіти: мороз не позначив його щік зовсім. Обличчя покровителя мистецтв лишалося кольору житньої муки, лиснилося, немов намащене кремовим шаром, але при тому відбивало жвавий інтерес до всього довкола. Схрестивши погляд із Чечелем, поважно кивнув, наче старому знайомому. Платон мовчки привітався у відповідь.
На втоптаний сніг вистрибнула Люсі. Покрутила головою, відбила каблучками чечітку. Далі нахилилася, згребла рукавичками й зліпила маленьку сніжку. Замахнулася — жбурнула в дверцята, щойно з них висунувся Мішель Григоренко. Той зіграв переляк, поспіхом заховався назад. Дівчина дзвінко, смачно зареготала, повернулася до решти чоловіків, закликала:
— Панове, а давайте гратися у війну!
— Награєтеся ще, — тихо, щоб почув хіба Платон, пробурчав Авакумов. — Для неї війна — іграшки. Де він їх тільки бере…
Чечель вирішив поки мовчати. Тим часом, кахикаючи й чортихаючись, на волю вибрався Ковалевський. Одразу нахилився, черпнувши голою рукою снігу, і Платон подумав: зараз Серж вступить у гру. Але той потер холодним заспане лице, пирхнув, мов коник, повторив процедуру.
— Нудні, — виснувала Люсі.
Щоб не звертати на неї уваги, статечні чоловіки заходилися допомагати своїм половинкам виходити з саней. Не так зрозумівши, як відчувши загальний настрій, дівчина задерла кирпатий носик, пішла до покровителя, котрий уже топтався біля багажу.
Тепер Чечель зміг краще роздивитися довкола.
Перед собою побачив двоповерховий особняк, фасад якого пофарбували світло-бірюзовим. Головний колір відтіняв світло-зелений шпилястий дах. Колони біля входу зливалися з кольором снігу. По обидва боки широкого ґанку спали мармурові леви, а з-під шпилів грізно дивилися середньовічні горгульї. Забудова, здавалось, хизувалася змішаним стилем. Але чомусь на несмак схожим не було. Навпаки, у такій мішанині вбачалося щось нове, бажання виглядати не схожим на інших — і при тому не перегинати палицю, не ставати вульгарним.
Нічого більше розгледіти Платон не встиг. З-за рогу, від господарської забудови, вийшов моложавий кремезний чоловік у валянцях, незмінному в такий мороз кожусі, та чомусь із непокритим волоссям. Він наближався з сонячної сторони, очі сліпило, і Чечелю здалося: у нього трикутна голова. Зблизька зрозумів оптичний обман: лице оздоблювала гостра клиноподібна борідка. Вуса, легенько забілені інієм, стирчали перпендикулярно бороді. А вся зовнішність чомусь асоціювалася в Платона з геометрією.
— День добрий добрим людям! — пробасив мужчина. — Я по ваші ду́ші!
Гості перезирнулися.
— Тобто? — Мухортов запитав від загалу.
— Я тутешній управитель. Носок мене кличуть, Мартин. — Пожував тонкими губами, повів вусами, кахикнув. — Якщо бажаєте, Мартин Панасович. Візники й сани найняті для вас. Дядьки всі тутешні, грушівські. Вони затягнуть ваші речі. — Він розпрямив плечі, підніс голос, гаркнув: — Чого стоїмо, дивимось! Раз-два, взяли! Бігом, бігом, кому сказано!
Візники немов чекали саме такої команди. Кожен взявся за багаж саме своїх пасажирів. Мужик, який віз Григоренка, затримався довше, приміряючись, як би так схопити одразу три валізи. Інші голів не ламали, більше однієї валізи прихопив із собою лише Авакумов.
— Тарасе, чого зириш? — Управитель тупнув на опецька з лопатою. — Кидай усе, впрягайся ондо! Хутко!
Прислужник слухняно притулив реманент до ним же наваленої кучугури, поспішив на допомогу. Разом із кучером у чотири руки їм удалося підхопити за раз увесь багаж Григоренка. Одну валізу вони взяли з обох боків, і видовище чомусь розсмішило Люсі. Вона знову не стрималася, зліпила сніжку, вже збиралася кидати. Мішель, немов граючи, перехопив шкідливу руку, крутнув дівчину довкола осі, наче виконував фігуру вальсу.
Чечель побачив осуд в очах Ковалевського.
Мухортов демонстративно відвернувся.
Авакумов зігнув ліву руку в лікті, підставив дружині. Разом вони не пішли — понесли себе до будинку.
За ними пішли Лаврови, про щось шепочучись на ходу.
— Просимо, ласкаво просимо! — вигукнув управитель.
Мухортови подалися разом із Ковалевським, і Чечель рушив останнім, замикаючи невеличку процесію. Носок обігнав усіх, у тому числі й носіїв, заскочив на ґанок і прочинив двері, аби носії зайшли й не пошкодили панських речей. Чекав на ґанку, мов брамник, поки не зайшов останній.
А потім зачинив двері зсередини.
Гості опинилися в широкому передпокої.
Звідси в різні боки нагору вели мармурові сходи, обгороджені масивним поруччям зі штучного мармуру. Виразності їм додавали розетки, у які декоратор вписав керамічні чотирилисники. Такі самі оздоби прикрашали аркові склепіння над сходами. Поважності додавали дві темні невисокі колони на майданчику між поверхами. Ліворуч у кутку Платон помітив прямокутні широкі двері — ліфт, модна новинка в багатих домах. Праворуч коридор завертав у дальнє крило, де розмістили побутові приміщення: кухню, буфетну, людську кімнату й таке інше.
— Ласкаво просимо!
Вона з’явилася з-за рогу, з широкої арки, яка вела в прохід, що за великим залом опоясував увесь перший поверх. Вдягнена звичайно й водночас — зі смаком. Просторі, скроєні на східний манер шаровари й така сама блузка мали явити гостям хазяйку, здатну навіть у домашньому одязі виглядати парадно. Каштанове волосся розтікалося по плечах, згори його тримав тонкий позолочений обруч із невеличким завитком у вигляді троянди. Ноги господиня взула в легкі сап’янові пантофлі-човники.
— Ми всі вже трошки знайомі, тож можемо без зайвих церемоній.
Чечель переступив із ноги на ногу.
— О, нове обличчя! Коли так, доведеться дотриматися світських звичаїв. Серафима Мілкус.
— Платон Чечель.
— Мій добрий товариш і побратим, — втрутився Ковалевський.
— Той самий Чечель — чи є ще один? — вихопилося в Авакумова.
— З усією повагою, можна знайти двох Платонів. Та й Чечель — не рідкісне прізвище, — сухо кинув Серж.
