Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
Одним із таких виявився Гліб Волобуєв.
— Маня вже не раз помічала того добродія, — повідав Ковалевський. — Навіть якось їй заплатили, аби пожаліла пана після чергового програшу. Бо мого швагра, пранці б його взяли, тоді випатрали на тисячу рублів! А з часом узагалі загнали у величезні борги, на багато тисяч. Зібрали розписки, пред’явили. За збігом обставин, Манька Ромашка була тому свідком.
Кредитори взялися за Волобуєва не одразу.
Вони дали титулярному раднику зрозуміти, кому й скільки він винен. Змусили напружитися, виправдовуватися, крутитися вужем, щось обіцяти. Аж раптом зникли, перестали нагадувати про себе. Ніби нічого й не сталося. Гліб Львович вирішив — пронесло, обійшлося. Заспокоївся, перестав озиратися на кожну випадкову особу, що підозріло зиркала в його бік. Навіть більше приділяв уваги дружині, мовби гріхи спокутував у такий спосіб.
Ось тоді й дістав сильний удар під дихало.
Маня на той момент мешкала в притулку, зловживала турботою благодійників і потай бігала на заробітки. Єдине, чого не дозволяла собі, так пити. Ані пива, ані лікеру, ані вина, тим більше — горілки. Запах її виказував, так само підозріло відгонило цигарками. Курити хитра Маня теж кинула, заради грошей можна й потерпіти. Сама того не знаючи, цим звернула на себе особливу увагу москалівських босяків. Значить, вирішили вони, дівці можна довіряти, не викаже, себе тримає в руках. Ще й Волобуєв на неї око поклав, із тих самих причин.
Тож Манька Ромашка раптом дістала можливість заробити більше, ніж завжди.
Робота не важка, звична. Заманити до себе на таємне побачення пана титулярного радника. Гліб Львович має повестися на приманку, бо ж Манька гарно грала почуття. Ну, сподобався їй мужчина, які гроші, хто ж бере рублі за любов… Попросила добродія нумер у готелі взяти для втіх. А коли втішила, відчинила двері босякам, як і було задумано.
Їй дали гонорар.
Сказали йти геть.
Не пішла Маня, зачаїлася під дверима.
Підслухала.
Її цікавість та неслухняність врятувала життя Христині Волобуєвій, у дівоцтві — Ковалевській.
— Кредитори прийшли вимагати грошей. Мовляв, жартам кінець, плати за рахунками. Відсотки також накапали, — говорив Ковалевський. — Інакше, мовляв, доведеться навідатися до дружини. У її — тобто нашої — родини є капітал. Нехай викупають грішного родича. Паскудник скиглить: не треба, ви ж не знаєте, що зі мною — тобто з ним — зроблять. Вони у відповідь: ти краще думай, що ми зробимо з тобою.
— І що зробили? — спитав Кулагін.
— Не знаю, Маня не бачила. Але чула скавчання, інакше не могла ці звуки назвати. Хотіла, каже, дати драла, поки не викрила себе. З нею без церемоній, одразу в землю закопають чи в Лопань кинуть. З гирею на ногах. Аж раптом почула — Волобуєв згадав моє прізвище.
— До того не згадував? Босяки — теж?
— У тому-то й заковика! — Ковалевський ляснув у долоні. — Мані за статусом не належить знати, кого обробляє! Зате хто благодійник, за чий рахунок їсть-п’є, за кого мала б Богу молитися — чудово знає! Зятьок же мій, чорти б його забрали, вже соловейком співав. Мовляв, Ковалевські справді люди багаті. Батько дружини — підрядник, сидів на казенних грошах, державними підрядами калитку набив. Старший брат, себто я, справу продовжує. Та сестра має свій рахунок у банку, живе з ренти. Якщо отримає спадок — усі борги покриє махом. Це ж він сам ідею подав Христю вбити. Так, щоб комар носа не підточив. Прочула тоді Маня, навіть, каже, шкірою відчула, кожною мурашкою: босяків та ідея дуже завела. Почали вже серйозну, спокійну розмову. І виринув у ній Пташка. Той самий душогуб, за якого й видав себе Платон Якович.
— Отже, дівчина попередила вас.
— Впала в ноги. Плакала, каялася. Звісно, я пробачив, бо Манька Ромашка, вулична дівка, тієї ночі зробила найкращу справу за свої сімнадцять років. — Серж, знову не припросивши товариство, налив собі, та цього разу пив неквапом, смакуючи й збираючись із думками водночас. — Я не пішов у поліцію одразу, бо справа приватна, сімейна. Ще й доказів нема, крім слів повії. А слова повії, погодьтеся, завжди можна заперечити, поставити під сумнів. Кажу вам, до речі, як присяжний засідатель. Скільки разів у суді доводилося слухати двобої прокурора з адвокатом! Статус свідка, хоч від обвинувачення він, хоч від захисту, дуже важить.
— Знаю, — озвався Чечель.
— Ось так ми й познайомилися. — Господар кивнув на Платона. — Я раніше чув від гарних знайомих: є такий спритний чоловік. Залагоджує делікатні справи, бере чимало, але своїх грошей вартує. З такою собі репутацією, звичайно-с… Та хто з таких вправних людей без сумнівної репутації. Єдине, чого боявся, — поки рятівник наспіє, Волобуєв уже зробить свою справу. Довелося ризикнути, попередити Христю.
— Ви все розказали сестрі? — Ось тепер ротмістр був щирим у своєму подиві.
— І Христина Павлівна була на висоті! — Чечель нарешті активно вступив у розмову. — Їй би на найкращих сценах грати! Бровою не повела, жодним жестом, словом себе не виказала! Хіба лягати почала окремо від чоловіка, тільки тим не здивувала, не насторожила. Вони давненько разом не лягали, і Волобуєва це навіть влаштовувало. Уже потім, коли я отримав телеграму й приїхав до Харкова, пояснив Сергієві Павловичу: добре, що сестра не насторожила лиходія. Могло ж піти інакше. Тільки пан Ковалевський припустити не міг, що поки нічим особливо не ризикував. Ані він, ані пані Волобуєва.
— Поясніть і мені, — мовив Кулагін.
— Наш зловмисник, мосьпане, мусив знайти вбивцю на прізвисько Пташка сам, — терпляче розтлумачив Платон. — Я начуваний про цю особу. Хоч сам не мав честі… Якщо це честь, звісно. Пташка літає, де захоче. Він подібний до вашого покірного слуги тим, що виконує делікатні доручення. І, даруйте за таке порівняння й нескромність, так само вартий своїх гонорарів. Отже, пане ротмістре, просто так прийти кудись, постукати в двері й застати вдома Пташку не вийде. Надибати його важче, ніж мене. Тож мої, гм, клієнти мали фору щонайменше в три дні.
— Про що, ясна річ, не знали, — вставив Серж.
— Далі просто, навіть нецікаво. — Чечель не стримав позіху. — Родимка, ось тут, — торкнувся лівої щоки. — Жоден грим не заховає. Хіба ходити в масці. Ось чому Пташка, він же — Корній Ларін, воліє без потреби з барлогу не потикати носа. А барлоги в нього різні. Відтоді як утік із Володимирського централу п’ять років тому, міняє їх, мов рукавички. Навряд чи здивую вас, пане ротмістр, отаким зізнанням: мені простіше вийти на Пташчин слід, аніж Волобуєву чи такому, як він.
— Ви до кримінального світу ближчий, Платоне Яковичу, — погодився Кулагін.
— Тут добре, що титулярний радник від нього далекий, — гмикнув Чечель. — Мені треба було докласти небагато зусиль, аби якогось дня пан Волобуєв отримав записку: ви, мовляв, цікавилися певною особою, то вас із нею зведуть за винагороду. Справжній Корній Ларін знати не знав, що його шукає якийсь пан із Харкова. Ну, може, рано чи пізно дізнався б, тому що Волобуєв затявся й неодмінно знайшов би. Але як тепер, так і тоді сидить собі десь Пташка й знати не знає, що хтось наліпив родимку на щоку й видав себе за нього. Бо прикмета, — він знову торкнувся щоки, — то єдине, що знав про нього наш Волобуєв.
— Ви тягнули з виконанням.
— Думаєте, справжній Пташка отак одразу починав? Ні, мосьпане, ви мене дивуєте. Самі ж знаєте: всякий злочин треба добре готувати. Що довше готуєш, то глибше кінці в воду.
— А я не відмовив собі в задоволенні нерви йому помотати! — реготнув Ковалевський. — Уявіть, як зятька трусило-тіпало щодня!
— Наскільки знаю, він бився з паном Чечелем, наче лев. Та й на мене свого собаку нацькував, не вагаючись довго. Не тіпало.
— Зрозумів, що викритий. Відчай додав сил та люті. І це, до речі, вам мало би бути знайоме. Хоча… — Платон клацнув пальцями, — ваша служба не має справу з боягузами. Наляканих ви дуже швидко вербуєте.
— Не будемо всує про государеву службу, — сухо зауважив ротмістр. — А щодо вашого задуму, то далі мені вже все зрозуміло. Пані Волобуєва раптом зникла з дому. Її чоловік здійняв гармидер, старанно грав прибитого горем. Тим часом ви зробили фото нібито мертвої жінки. Саме за нього взяли гонорар, як доказ виконаної роботи. Жертв справжнього Пташки не знаходять або знаходять за кілька місяців, а то й років, коли трупи вже розклалися. Замовники вбивств знають про це, своєї мети досягли. Але ж у випадку Волобуєва смерть його дружини мала б бути доведена. Без того не бачити йому спадщини…
