Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Імовірно. Непряме свідчення тому – він помітно губиться. Або відвикнув заходити в подібні заклади, або ніколи до того не заходив. Здається, піцерії ввійшли в моду незадовго перед війною.

– Тренд з’явився справді десь років сім тому. У нас, у Чернігові, так точно. Раніше фірмові, спеціалізовані ресторани із широким вибором піци в основному меню були швидше поодинокі.

– Ось ви й підказали, – Лора тепер усміхалася ширше й щиріше. – Можна припустити, об’єкт нашої випадкової уваги пішов на зону на початку нинішнього десятиліття. Вісім-десять років дають за тяжкі злочини.

– Отут уже можете не пояснювати. Хоч не знаюся на кримінальному праві, та все ж ваш колега. Думаєте, вбивство? За кілька столиків від нас сидить і їсть спагеті вбивця?

– Далі вже царина припущень та фантазій, – усмішка зникла. – То я вволила вашу професійну цікавість? І визнаю, не готова також сказати, скільки йому років тепер. Ув’язнення зазвичай робить людину з вигляду старшою, ніж вона є насправді.

Зеленокоса пройшла повз них, неохайний чоловік вирішив розрахуватися.

– Згоден, – кивнув Яровий. – Ваша взяла. Корисний експеримент.

– Корисний?

– Для мене. Ви розкрилися повністю.

– Розкрилася?

– Розумію, з ким маю справу. Справді буде двобій, Лоро.

– Нарешті. Давно пора до наших баранів.

Неохайний чоловік швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов до виходу. Стареньку шкіряну куртку вдягав на ходу. За дверима вже гуснули сутінки, незнайомець пірнув туди, двері зачинилися.

Тепер супротивники лишилися в залі сам на сам.

Поки Лора шукала в планшеті потрібні записи, наспіла піца.

– Дозвольте подбати про вас, – Яровий поклав на її тарілку гарячий трикутник.

– Дякую.

– Повторити лимонад? – поцікавилася Аріель. – Чи, може… Нам привозять непогане крафтове пиво…

– Лимонад!

Лора сказала це надто квапливо. Наступної миті майнуло – як це виглядало збоку. Ще через мить подумки плюнула на те, як виглядає в очах коня і які висновки той може зробити. Знайшла нарешті впорядкований документ, відкрила.

– Є спірний об’єкт тут, у Чернігові. Старий будинок на вулиці Гончій, колишня імені Максима Горького.

– Суть справи я знаю.

– Не маю сумнівів. Люблю повторити, аби закріпити для себе.

– Може, спершу… – Ігор тицьнув ножиком у піцу. – Бо вистигне.

– Хай. Не люблю дуже гарячу. Ми без того ніяк не почнемо. – Лора зосередилася. – Будинок аварійний. Колись давно належав одній родині. Після закріплення радянської влади націоналізований, став державною власністю. До середини дев’яностих років там мешкало дві сім’ї, які приватизували свої житлові площі. Але будинок лишався на комунальному балансі міста. Від дві тисячі другого остаточно вважається аварійним, таким, що підлягає капітальному ремонту. Далі починається цікаве.

Лора замовкла з появою Аріель, дочекалася, поки дівчина піде, ковтнула лимонаду, повела далі:

– Того ж року знайшовся охочий викупити квартири в нещасних, зневірених у державі власників. Людей відселили й розселили. Ще через деякий час аварійний будинок перейшов із державної в приватну власність увесь, не лише непридатні для життя помешкання. Його обнесли парканом по периметру… і забули. Відтоді й дотепер, тобто протягом сімнадцяти останніх років, власник мінявся двічі. Сам будинок занепадав, бо жоден із власників нічого там чомусь не робив. А держава теж не переймалася, бо то ж приватна власність, іще й знята з міського балансу. Таким чином, у центральній, вигідній для забудов частині Чернігова досі стовбичить, без перебільшення, будинок-привид. Аж поки відома київська компанія, поважний клієнт банку «Омега», який я представляю, не вирішила купити об’єкт. Цікавить земля, на якій після знесення аварійного будинку планується звести торговельно-розважальний центр, складову відомої мережі. Звідси почалися проблеми…

– У банку «Омега», – Яровий вирішив перехопити ініціативу. – Бо згаданий вами будинок уже розглядається іншим потенційним забудовником. На його місці планують житловий комплекс преміум-класу. До речі, проєкт передбачає збереження при цьому загального архітектурного ансамблю. То не має бути безлика, визнаю, багатоповерхівка з тих, що на околиці. Я в такій живу. Нове, добротне, дороге, але все одно масова забудова.

– Ні, – Лора відсунула тарілку з піцою вбік, мовби прибираючи кордон між собою та супротивником. – Проблеми у вашого клієнта. Будинок, виявляється, проданий двічі. Один раз – незаконно.

– Вашому банку.

– Вашому клієнту, – мовила Лора йому в тон. – Так вийшло через плутанину з власниками. Котрі, виглядає, навмисне все заплутали. Наочна шахрайська схема. Я тут, бо банк, у службі безпеки якого я працюю, готовий домовлятися, аби вирішити проблему малою кров’ю. Варіанти привезла. Супротивна сторона доручила вашій юридичній фірмі вести справи, що стосуються цього питання. Я з боку зацікавленої сторони маю всі повноваження запропонувати вам варіанти й почати переговори. Ми хочемо домовитися.

– А мої клієнти не проти домовитися. Лиш про те, аби банк «Омега» відступив. Теж маю кілька ідей, як вашим зберегти лице.

– Банк готовий у разі чого запускати маховик судових позовів на повну. Повірте, вас розчавлять.

– У моїй молодості знаєте, як казали в нас на районі? «Не треба наших лякати центровими». Іншими словами, Київ нічого не виграє лише через столичний статус. Чернігів значно менший за розмірами, нижчий за статусом. Проте битися тут теж уміють. А наш претендент на гарне місце має не менші й не гірші ресурси для ведення війни, ніж ваш.

Мовби ставлячи жирну крапку, Яровий поклав на свою тарілку шматок, відрізав ножиком гострий кутик, почав жувати. Він явно чекав відповіді. Та Лора мовчки підвелася, пішла до туалету. Там спершу просто пустила воду, дивлячись на струмінь. Потім ретельно помила руки. Витерла насухо паперовими рушниками, вимила ще раз, знову витерла. Уважно роздивилася відображення в дзеркалі, поправила зачіску. Коли повернулася за стіл, Ігор упорався з першим шматком і готувався взятися до наступного.

– Взяли тайм-аут, так розумію.

– Не зовсім. – Лорі зовсім не хотілося їсти. – Є обставина, яку не врахував ніхто. Тож вона, напевне, не вписується в жодну з ваших підготованих схем та навіть може їх зруйнувати. Наша сторона, навпаки, від того не надто постраждає. Лише внесемо кілька коректив.

– Ви про що зараз? – запитав Яровий підозріло.

– Будинок хочуть і можуть повернути в державну власність. Як історичну спадщину. За таких розкладів, Ігорю, споруда стане недоторканною. Більше скажу: навіть мала щастя сьогодні познайомитися з головною ініціаторкою процесу.

– Сумнівне щастя, – пирхнув Ігор. – Якщо ви про Таню Помічну, то від неї більше гармидеру. За нею ніхто не стоїть, вона звичайнісінька самотня міська божевільна. Бо тільки в безумних головах народжуються безглузді казки. Ви ж, напевне, начулися з перших вуст про страшне прокляття, що давно висить над будинком. Мовляв, не можна чіпати, інакше смерть.

– Розбите дзеркало. Той, хто зазіхне на будинок, побачить у ньому свою темну сутність. Злякається й помре.

– Ага. Наша Таня носить це усюди, куди вдається прорватися. Серйозно її і ту страшилку сприймають хіба такі самі прибацані інтернет-блогери. У мерії від Помічної тікають. Знаю, що поліція хотіла затримати її за порушення громадського порядку. Бо забігла в міський пресцентр МВС, ну ж бо вимагати охорони будинку, аби нічого лихого не трапилося. Тобто щоб нікого туди не підпускати. Людей наша Таня рятує, бачте, від страшного столітнього прокляття.

Поки Яровий говорив, Лора знайшла в планшеті ще один документ.

– Лірика, – сказала вона, звірившись із записом у файлі. – Історії пані Помічної можуть мати під собою якусь основу, можуть не мати. На них нічиє рішення не спирається й не зважає. Покинутий будинок на вулиці Гончій справді має історичну та архітектурну цінність. Хоча б тому, що є зразком зникаючої різьбленої архітектури, характерної для Сіверського регіону. Зусилля нашої спільної знайомої вочевидь спрямовані більше на емоції. Думаю, Тетяна знайшла такий ось, дещо екзотичний, спосіб прискорити хід подій.