Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)
Втiм, це була лише одна з версiй, i полковник мiркував далi, виладнуючи у думцi й iншi, знову й знову оцiнюючи розповiдь старого грузина.
Коваль ще та iще оглядав стелю, стiни кiмнати, вивчаючи архiтектонiку квартири. Вiн не був фахiвцем-будiвєльником, але сищик, на його думку, хоч i не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Вiдкинувшись на високу спинку крiсла, вiн дивився вгору, мовби, як часом дорiкають ущипливе, хотiв узяти "факти iз стелi".
Несподiвано його увагу привернули решiтки у стелi по всiх чотирьох кутках. Що це за решiтки? Навiщо?
Дмитро Iванович знав, що у високих кiмнатах вгорi, на стiнi, пiд самiсiнькою стелею, борючись iз вогкiстю, обладнують вентиляцiйнi гнiзда. Але чому вони тут не в стiнi, а в самiй стелi? Причому у не такiй вже й високiй? Чiпкi очi його звузилися.
Мiркування Коваля закiнчилися тим, що вiн вийшов з квартири i вирушив шукати в домi якусь драбину.
Зрештою знайшов у сусiдiв Гальчинської стару дерев'яну драбину iз слiдами численних плям вiд олiйної фарби, крейди i землi, ледве затяг її у квартиру i, скинувши пiджак та засукавши рукави сорочки, полiз вгору.
Побiленi жалюзнi решiтки легко вiдсовувалися. У старi часи у "доходних домах" вентиляцiйнi гнiзда робилися широкими, щоб зручно було чистити i ремонтувати їх. Дмитро Iванович засунув руку в отвiр вiд однiєї з них i наштовхнувся вгорi на другу стелю. Вiн зрозумiв, що перша, нижча, пiдвiсна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.
Пальцi полковника намацали мишачий послiд, якiсь трiсочки, потiм наштовхнулися на ребро бантини.
Переносячи драбину, вiн обстежив вентиляцiйнi отвори один за одним.
У третьому гнiздi, ближче до дверей, вiн раптом намацав залiзний предмет. Довгаста залiзна коробка!
Дмитра Iвановича немов жаром обсипало. Вiн i вiрив i не вiрив собi, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Нi, це не приснилося йому!
Вiн злiз iз драбини, обтрусив з руки i сорочки чорний пил i пiдiйшов до телефону. Вiн був такий впевнений, що залiзна коробка не порожня, що не наважився витягати її без мiлiцiї i понятих.
Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережi. Коваль набрав номер капiтана Андрiйка.
- Остапе Володимировичу, приїздiть негайно на квартиру Гальчинської!
- Що-небудь сталася? - Голос капiтана був глухий, недоброзичливий.
- Так, так, - пiдтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспiшного виклику. - I, якщо зможете, заїдьте за Спiваком. Я все поясню тут.
Андрiйко хотiв уточнити, про що ж власне йдеться, хоч i так було зрозумiло, що дзвiнок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слiдiв злочину, якi захитають все обвинувачення Славова? Але яких "нових слiдiв"?!
Та висловити свої зауваження капiтан не змiг. Дмитро Iванович вiдразу повiсив трубку.
Пiсля того Коваль подзвонив до Будинку старих i попросив покликати до телефону Адамадзе.
- Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? - поцiкавився полковник.
- Як боржник, що вже з усiма розрахувався на цьому свiтi.
- Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди пiд'їхати?
Запала пауза. Потiм пролунав схвильований голос Адамадзе:
- А що, знайшли?
- Здається...
- Я вже їду!..
Ще з пiвгодини Дмитро Iванович був наодинцi iз своїми думками i роздумами. Викликавши усiх, кого хотiв, по телефону, Коваль знову опустився у крiсло i, розглядаючи уже тонку шкiру на своїх руках, замислився.
Ось завершується i ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всi цi розшуки, встановлення iстини були його життям, i вiн боявся, що, вiдколи пiшов на пенсiю, коло його життя замкнулося.
Дмитро Iванович вiрив, що кожен живе на свiтi стiльки, скiльки дiє, доки вiн потрiбен тут. Органiзм людини нiколи не погасне, поки вона не виконає повнiстю призначеного їй, точнiше, того, що сама собi поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на свiтi селекцiонери. Вони завжди чекають завершення своїх робiт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколiннях вимрiяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.
А вiн, сищик Дмитро Коваль, хоч i полковник, а все одно тiльки сищик. Невже цiєю забутою справою завершується все i вiн бiльше не буде тривожитися пошуком iстини, утвердженням справедливостi в не зовсiм об'єктивному i справедливому суспiльствi?
Гомiн у коридорi перебив думки Коваля. Дверi розчинилися, i до кiмнати швидким кроком увiйшов капiтан Андрiйко. За ним показалися Спiвак та Задорожний.
- Ну, що тут у вас, Дмитре Iвановичу? - строго спитав капiтан. - Як бачите, все покинули i прилетiли! - Промовляючи це, Андрiйко досвiдченим оком уже обнишпорив кiмнату, побачив драбину, вiдкрите у стелi вентиляцiйне гнiздо i здогадався про причину виклику.
- Знайшли?! - мало не вигукнув вiн. В голосi його змiшалися i недовiр'я, i радiсть, i заздрiсть.
- Здається, - вiдповiв Коваль. - Зараз перевiримо. Та ранiше ви, певно, вiзьмете понятих, i, крiм того, має приїхати ще одна зацiкавлена особа. Думаю, що знайшов... - повторив вiн.
Поки запрошували понятих, приїхав Адамадзе. Андрiйко упiзнав його i тепер повнiстю зрозумiв Коваля.
Запопадливий Задорожний став на драбину, збираючись пiднятися вгору, та Коваль зупинив його:
- Я сам.
Вiн не мiг допустити, щоб iнша людина ризикувала. Хто зна, що придумав гауптштурмфюрер, ховаючи за фальшивою стелею коштовностi, яку пекельну машину! Адже, натрапивши на коробку, полковник вiдчув пiд пальцями якийсь м'який дрiт.
Коваль попросив усiх вiдiйти подалi, просунув у отвiр правицю до лiктя i обережно обмацав коробку з усiх бокiв.
Дрiт нiкуди не вiв, просто обв'язував її. Тодi полковник легесенько потяг коробку до себе. Вона зрушила з мiсця. Потягнув дужче. I запилена, брудна залiзна коробка з'явилася на очi. Коваль полегшено зiтхнув. "Не встиг нi забрати, нi замiнувати!" - промайнула думка про Рауха.
- Вона! - побачивши знахiдку, скрикнув Адамадзе i пiдбiг до драбини. - Вона! - простяг вiн обидвi руки.
Коваль, спускаючись, дав потримати коробку старому, потiм забрав, поставив на стiл, зняв телефонний дрiт, яким вона була перев'язана, i вiдкинув кришку.
Вмить кiмната осяялась. Алмази, потрапивши на свiтло, ожили у своїх оксамитових чарунках. Життя завирувало в них, вириваючись з глибин i бризкаючи вогнем. Вони мiнилися, грали кольорами, барвистi снопи свiтла струмiли з них, i довгi кинджальнi промiнцi слiпили очi людям, якi зачудовано завмерли над столом. Нестерпне для ока, їхнє гостре сяйво ставало раз у раз то зеленкуватим, то синiм, то рожевим або червоним. Слiпучий блиск алмазiв заворожував, потьмарював розум, у кожному сяйному камiнчиковi вчувалася якась страхiтлива сила.
Вони змiїно мерехтiли, i чарiвна гра коштовностей викликала у Дмитра Коваля не тiльки захоплення, а й мiстичний, терпкий жах. Зло, з яким вiн боровся усе життя, вперше з'явилося перед ним у таких казково-прекрасних шатах, i йому здалося, що в червоне алмази забарвлюються частiше, нiж в iншi кольори, так наче весь час кривавляться, обмиваються кров'ю...
Київ - Передєлкiно - Берлiн. 1990.
