Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)
- Що це, допит?
- Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
- Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?
- Як ви потрапили на службу до нiмцiв? Адже загалом росiйська емiграцiя у вiйну була на боцi Радянського Союзу...
- Росiйська емiграцiя рiзною була. Однi допомагали, хто як мiг, Росiї коштами, опором, iншi записувалися в нiмецьку армiю у спецiальнi бiлогвардiйськi частини. Я не був iдейним емiгрантом. До гасла "За вiру, царя i Батькiвщину" пiсля того, як постаршав i трохи розiбрався у полiтицi, збайдужiв. Тому згодився пiти у залiзничну сторожу, куди набирали вiйськовополонених, якi в такий спосiб вибиралися з таборiв i рятувалися вiд голоду й смертi. Iнакше я не потрапив би знову до Росiї. Нiмцi якраз охоче брали на таку службу колишнiх офiцерiв, бо ми знали мову.
- У вас тут були якiсь iнтереси? Маєток або iще щось?
- Нi. Я не сподiвався на якiсь особливi статки, якщо переможуть нiмцi. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатiв, якi не дуже ревно несли службу на невеличкiй станцiї, боялися на крок вiдiйти вiд залiзницi, а декотрi поглядали у бiк лiсу, подумуючи, чи не чкурнути й собi додому, я швидко розчарувався i в нiмцях, i в туманному iдеалi "Батькiвщини", розтоптаної бiльшовиками, вiд яких її треба визволити. I скоро вирiшив, що "визволяти" й не варто.
Якось на станцiї зустрiвся з одним iз колишнiх помiщикiв, що повернулися iз нiмцями на свої землi. Вiн, зiтхаючи, розповiв, як його, отамана антибiльшовицького загону в роки громадянської вiйни, зустрiли колишнi сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кiлька дядькiв, якi колись пiд його проводом вовчою зграєю гасали по повiту i якось уцiлiли за Радянської влади. Скинувши шапки i опустивши очi, вони стояли перед своїм паном у примiщеннi колишньої сiльради.
Пригадуючи їхнi iмена, помiщик привiтав сподвижникiв з визволенням з-пiд бiльшовицького гнiту i закiнчив свою коротку промову так:
"Дякуючи армiї великого фюрера, усе повертається на круги своя. I тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнiв проти бiльшовицької зарази, за вiрну службу.
- Тобi, Петре, - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояв попереду, - даю десять десятин родючого грунту. Вiдмiряєш вiд Хрещатої балки у бiк Китай-лiсу... Тобi, Iване, - звернувся до другого, - так само десять - вiд Олiйникового гаю до шляху... Тобi, Павле..."
Дядьки слухали, згiдливе кивали, але обличчя їхнi не свiтилися радiстю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки i вiдводили очi.
Отаман помiтив це i спитав:
"Щось ви не дуже радiєте, добродiї? Скажи, Петре..."
"Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, - вклонився чоловiк. - Та от яка бiда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Нi плуга, нi сiвалки, та й засiяти нiчим. Дякуємо, пане отамане, але ж i робити на тiй землi нiкому, вдома лише старi баби, хлопцiв погнали на вiйну, а дiвок уже кличуть до Германiї їхати..."
Чоловiк замовк i ще раз вклонився.
"А ви? - уже сердито звернувся до решти колишнiй помiщик. - Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобi", - спитав молодшого чоловiка.
"Та я хiба... - вклонився той. - Дякуємо уклiнно. - Але ж i в мене нi коня, нi зерна. Хоч плач..."
Вислухавши селян, отаман сiв за стiл, обхопив руками голову i гiрко промовив: "Господи, що з вами бiльшовики поробили, що ви вiд землi вiдмовляєтесь... Стiльки кровi за неї проллято!.. Господи, господи... I все даремно". I вiн заплакав.
Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки i дивилися собi пiд ноги.
Таку iсторiю розповiв менi на станцiї той чоловiк, - продовжив Адамадзе. - I тодi я теж подумав, що проливати кров за "святу Русь", тим бiльше за Русь пiд нiмцями, не варто... А незабаром сталася зi мною бiда - упав iз мiстка i пошкодив ногу... Солдати вiднесли мене у сiльську лiкарню... Тут, повiльно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вiрив своїм очам, що сiльська лiкарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хiрурга, який лiкує мене... Виходить, не всiх бiльшовики розстрiляли, не всю iнтелiгенцiю знищили... - закiнчив Адамадзе. - Це перевернуло мою душу...
- Але, незважаючи на таке ваше прозрiння, ви, одужавши, знову подалися служити нiмцям у полiцiю, - зауважив Коваль.
- Бачите, я спочатку здобував шматок хлiба грою на пiанiно... Я добре грав i на пiанiно, i на iнших iнструментах, i це мене рятувало вiд голодної смертi i в емiграцiї, i у вiйну, в Києвi...
- Вас що, музикантом взяли до полiцiї?
- Нi, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помiтив гауптштурмфюрер i, довiдавшись, що я служив у нiмецькiй залiзничнiй вартi, запропонував йти в полiцiю.
- У якому кафе ви грали?
- Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.
- Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.
- Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...
- Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.
- Я дуже полюбив Київ.
Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.
Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?
Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.
Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...
Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...
* * *
Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.
Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.
Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...
... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.
Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
